Залишенець. Чорний Ворон

Василь Шкляр

Сторінка 118 з 134

Мабуть, це й був кореспондент, якщо не редактор, зети "Червоний Жовтень" Каленик Груша.

— Так, — сказав отаман. — Я вважаю себе Тузом, бо так воно є насправді. Це моє прізвище.

— Но ви сагласни, что всем бадітам і тузам наступіл канєц?

Ані, как пабітиє сабакі, прішлі к нам с раскаєнієм і павінной.

— Ні, мене живим схопили тому, що я вчадів у хаті, яка горіла. Інакше я досі убивав би таких, як ви.

На хвилю запала така тиша, що матусівський воєнком Сємьонов почув, як щось булькнуло у череві Вольського. Воєнком розтулив кулак, у якому тримав годинника: за п'ять хвилин друга.

— Канчайтє ету петлюровскую агітацію, — нахилився Кандигін до Вольського.

І той поставив останнє запитання:

— Ви прізнайотє себя віновним?

— Перед комуною — так, — сказав Туз. — Мало я її бив. Перед Україною — ні. А перед народом… народ сам колись скаже, хто я був і де дівся.

— Так спрасітє! — зірвався на крик Вольський. — Спрасітє у него сейчас, вот жє он перед вамі, народ-то! — Він повів очима по залі, де серед публіки мали бути вже підготовлені "громадські обвинувачі": саме момент надати їм слово.

У цей час до зали зайшов "сліпий" китаєць і приєднався до конвоїрів, що стояли біля дверей.

— Я, я йому одповім, гаспидові! — почувся жіночий ображений голос.

Від задніх рядів, опираючись на костур, наперед пошкутильгала зігнута в три погибелі бабуся, та, незважаючи на старечі літа, була ще бідова. Не довго думаючи, вона вихопилася боковими східцями аж на сцену, низько вклонилася суддям, а коли розігнулася, публіка ахнула: стара випросталася на повен зріст, тримаючи в обох руках по німецькій бомбі, які вибухали навіть від легкого удару.

Тим часом зірвався зі свого крайнього місця і матусівський воєнком Сємьонов, який вихопив гранату й наган — усі подумали, що він зараз влучним пострілом застрелить скажену бабу ягу, але цей навіжений спрямував наган на конвойників, що стояли біля лави підсудних. Тієї ж миті гарячий сільський хлопчина з червоним бантом на лацкані піджака, схожий на каесемівця[*], а насправді гайдамака Козуб, погрожуючи кольтом, підскочив до охоронців, що стерегли вхід, а легкий на ногу Біжу, який до цього удавав із себе невинне сільське ягня, уже роззброював конвойників, що заклякли під прицілом Чорного Ворона.

Тут стався казус, якого козаки й не мітили: коли Козуб відбирав рушницю в одного з конвойників, "сліпий" китаєць раптом накинувся на другого. Якби він не запищав спересердя — ось тьобі сюд! — Козуб і не впізнав би у ньому Ходю. Той прийшов сюди в жіночому вбранні, насунувши хустку на "сліпи", а тепер був у червоноармійському виряді, в кашкеті, під який заховав косичку. І колошматив "своїх".

Можна було замилуватися Ходею, якби не стара відьма, що стояла на сцені. Вона тримала в руках по бомбі і шкірила до всіх ікласту пащеку.

— Нам немає коли з вами розбалакувати, — зриваючи з голови хустку, сказав уже своїм голосом Вовкулака, і лиш тепер було видно, як йому не пасує баб'ячий одяг. — Через те наш суд буде коротким, — повернувся він до заціпенілих Вольського, Кандигіна і Голубчика. — Може, ви його, цей суд, також визнаєте бандитським, але правда на нашому боці. Не ми прийшли на вашу землю грабувать, убивать і ґвалтувать. А ви! Тому іменем Української Народної Республіки я засуджую вас до страти.

Голубчик зненацька зареготав. Істерику найлегше вгамувати пострілом, тому Ворон послав першу кулю в Голубчика. Той, різко тріпнувши головою, відкинувся на спинку стільця з роззявленим ротом.

Наступні кулі Ворон загнав у голови Вольського і Кандигіна.

Бахнули револьвери Козуба, Ході й Біжу. Довелося приспати конвойників, які ось-ось могли прийти до тями.

На такі гучні залпи відгукнулися "селюки", котрі переминалися з ноги на ногу надворі: Захарко Момот, В'юн, Сутяга з двома бурлаками (ще двоє з них стерегли коней за містом на руїнах колишньої панської економії, а одноокий Карпусь залишився в лісі на хазяйстві), навіки вгамували міліціонерів, хоч, може, то були й непогані хлопці. Сутяга встиг із ними навіть перекурити та розпитати, як і йому записатися в міліціонери. Тепер от, бісова кров, вивільнив чотири вакансії у Звенигородській міліції.

Змушені були припечатати й водія легкової машини, який повівся ганебно, — завівши двигун, хотів було сам-один "накивати колесами", покинувши "таваріщєй" у біді. Зате пожаліли шофера вантажівки — він одразу підняв руки вгору: "Хлопці, я не воєнний, вони мене примусово мобілізували".

Коли Ворон, наказавши глядачам не виходити із "судової" зали, бо інакше сюди влетить бомба, вискочив з козаками надвір (до них приєдналися Туз, Гарасько і Босий), тут їм уже не було роботи. Всі ґаволови розбіглися, а хто був "при ісполнєнії", тепер лежали покотом перед Народним домом. Пощастило тільки "сліпому" китайцеві, якого Ходя заманив через чорний хід у якусь комірчину і порадив не показувати звідти носа, бо інакше капець. Зараз тут усіх прикандичать, попередив його Ходя, смакуючи рідною мовою. Роздягнувши "землячка" та вбравшись у його форму, він про всяк випадок ще й зачинив комору на клямку, яка висіла на дверях без замка. Тепер Ходя, може, й випустив би сіромаху, та не знав, чи так йому буде краще. А тут ще й отаман скомандував негайно сідати на вантажівку.

Козаки, розв'язавши руки Тузові, Босому та Гараську, підсадили їх, охлялих, на вантажівку і самі повискакували так жваво, наче щодня їздили на машині. Ворон теж виліз на кузов, з цікавістю приглядаючись до Ході.

— Як тобі це вдалося? — спитав він.

Ходя вистромив язика і поторкав його пальцем. Мовляв, треба знати китайську.

Вовкулака тим часом щось нашвидку "полагодив" каменюкою всередині легковика, потім розсівся в кабіні вантажівки.

— Паняй, поки вітер дме в спину, — весело кинув до водія, радіючи, що хлопці згарячу його не прикінчили.

Так вони виїхали за місто й зупинилися на польовій дорозі недалечко від економії. Хлопці зіскакували з кузова повільніше, ніж вилазили, — вони отак їхали б аж до Лебединського лісу.

Якби ж на машину можна було забрати ще й коней. Водія вони відпустили — пішечки, звичайно, — а вантажівку так "полагодили", що й згори не покотиться.

І вервечкою пішли до колишньої панської економії. Було видно, що Туз, Гарасько і Босий ледве тягнуть ноги, але намагаються не відставати.

— Добре ти, пане отамане, на суді держався, — обернувся Чорний Ворон до Туза. — Я насилу втерпів, щоб не заплескати в долоні.

— А чого перед ними хвостом крутити? — Туз осмикав рукави френча, приховуючи прути, надавлені мотузком. — Їднак розстріляли б.

На колишній панській економії ще позалишалися облуплені муровані стіни, яких досі не розтягли тільки тому, що вони не дробилися на окремі цеглини, а все, що було не таким тривким, тепер лежало у бур'янах купами глини, паліччя, битого скла та черепиці. Тут навіть стояла іржава сіялка, що, здавалося, навіки вросла в землю. Довкола неї серед полину й лободи, незважаючи на пізню осінь, проросли колоски самосійного жита. За муром стояли осідлані коні, яких затяті бурлаки Ладим і Фершал навіть не пускали попастися, весь час тримаючи напоготівлі.

Фершал, короткозорий чоловік в окулярах із саморобними дротяними вушками, вийшов їм назустріч з "дохторською" брезентовою сумкою — чи не потрібна комусь допомога? — а Ладим сидів на сіялці і придивлявся до трьох незнайомців. Двоє із них — Гарасько і Босий, підійшовши ближче, попадали на забур'янені купи глини. Босий відчухрав зі стебел жменю колосків, поклав їх, не розминаючи, до рота й поволі став жувати. Фершал дістав із пропахлої йодоформом "дохторської" сумки зачерствілу перепічку, розломив її, і кожен з утікачів отримав свою пайку. Гарасько та Босий відразу заходилися тамувати голод, а їхній отаман, подякувавши за частування, спершу попросив закурити; Козуб пригостив його кременчуцькою махоркою, і Туз після першої затяжки гойднувся, як п'яний, — йому запаморочилося в голові.

— А знаєте, братці, що найстрашніше в голоді? — спитав він, приходячи до тями. — Це коли вже не хочеться їсти.

Трохи передихнувши, вони сіли на коней. Туз був такий висушений, що Мудей навіть не заточився, коли той примостився позаду Ворона; Вовкулака взяв до себе на Тасю Гараська, легенький Біжу підсадив на свого коня Босого. Так вони переїхали полем до ближньої Михайлівської діброви, щоб переховатися, роздивитися, чи ніхто їх не винюхав, а тоді вже добуватися Лебединського лісу.

У діброві розпалили багаття, підсмажили на виструганих шпичках старого прижовклого сала, ще й напекли пізніх грибів-моховиків, які достояли помок дубами до глибокої осені. І ось отаман Туз, ніби відігрівшись, раптом почав прощатися: мовляв, дякуємо, товариство, за порятівлю, спасибі за хліб-сіль і добуту зброю, але нам тепер в інший бік; не будемо вам завдавати клопоту, самі вже доберемося "додому", де нас жде робота і, можливо, виглядає ще не один вільний козак, який не закопав свого самопала в землю.

При цих отаманових словах Гарасько і Босий теж підвелися, розправили плечі, ніби вже зовсім оклигали-відживилися на салі й печених моховиках чи, може, надихалися сили з дубового лісу, що терпко пах прілим листям і волею. Чорний Ворон їх не розраював, не запрошував далі йти разом, бо знав, що то таке — повернутися до своїх з того світу: якщо Бог рятує життя повстанцеві, то, виходить, благословляє на помсту.

Туз попросив на дорогу лише сірників і жменю тютюну, а від хліба відмовився — на хуторах ще не перевелися люди, які приймуть їх, обігріють і нагодують. Він з гідністю потиснув руки усім козакам, потім підійшов до Чорного Ворона і, затримавши його долоню в своїй, сказав:

— Прощавай, отамане. Такий час, що, може, більше не побачимося. Але… — на його губах затремтіла сумовита усмішка, — їднак історія колись скаже, хто ми були і де поділися.

Вони рушили в бік Тарасівки. Худющі, зодягнуті в благеньке дрантя, простоволосі, з рушницями за плечима, вони пішли повагом, перевальцем, але тією пружно-розміреною ходою, до якої призвичаїв їх ліс. І всі троє одночасно розчинилися в лісі так швидко і непомітно, ніби й самі стали деревами.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1

Вони були відрізані од усього світу, бо зима випала така сніжна та люта, що мусили пересиджувати морози, майже не виходячи з "хати".