Проста арифметика

Усе те сталося неждано-негадано й швидко так, що Петрик не встиг і кліпнути, як воно вже зробилося. Само зробилося. Бо Петрик, якщо поміркувати чесно, не хотів цього. Не хотів, але ж, коли по правді, то сам таки й винен. Треба зразу було спитати у діда: "Чи це не ви посіяли три карбованці?" — або: "Чого це ви, діду, грошиками смітите, хіба вже так запаніли?" Так ні ж, не спитав, а тепер суши собі голову, як його далі бути. Така, значить, морока.

А морока ось яка. Мати послала Петрика в магазин по олію (батько зловив карасиків), а грошей на новий м'яч не дала. "Не дам,— каже,— поки не виправиш двійку з арифметики. Тобі за тим м'ячем,— каже,— ніколи в книжку заглянути". А до чого тут м'яч, питається, якщо вона, та арифметика, Петрикові у голову не лізе. "Скільки буде, коли сім помножити на дев'ять?" — викликала його вчора Ганна Сергіївна. Петрик подумав, поворушив бровами (то тільки кажуть: мізками ворушити; а насправді у Петрика брови ворушаться, коли він думає), отож прикинув собі в голові та й каже: "Шістдесят три". — "А дев'ять на сім?" — питає Ганна Сергіївна. Петрик скільки не сіпав бровами, так і ні пари з вуст. "Забув",— каже. Усі сміються. "Так само буде",— підказують, а де ж воно так і буде, як то сім на дев'ять, а то дев'ять на сім. Ну, вони собі посміялися, та й годі, а Петрик одхопив п'ятірку догори ногами й дістав од матері оце таку відповідь.

А може, він не хоче мати діло з цифрами, може, він футболістом хоче бути. Чим погано? Їздиш по всьому світу, по телевізору показують, всяк тебе впізнає на вулиці, диви, диви, каже, он Петро Одудько пішов. Хе-хе...

І то вже як зайде Петрик у магазин, як гляне на того коричневого м'яча із шнурівкою, то вже йому ні халва не пахне, ні повидло, ніякі тобі інші витребеньки, лиш м'ячик і пахне. Новенькою шкірою пахне, приємно так, аж у носі лоскоче. Петрик відкриває щербатого рота — зуба недавно викинув на горище мишці — і дивиться не надивиться на того м'яча.

Так і цього разу. Зайшов у магазин, поставив на прилавок порожню зелену пляшку і поки продавщиця відпускала діда Микитенка — то сірників йому, то солі, то ще чогось, Петрик гладив очима м'яча і думав, що таки доведеться засісти за табличку множення. Тепер, кажуть, і футболісти інститути кінчають, так що крути не верти, а від арифметики нікуди не втечеш.

— От дай тобі, боже, здоров'ячка, Пилипівно,— дякував продавщиці дід Микитенко.— Накупився, вважай, на всю пенсію, тепер прийду через місяць.— Дід зважував у руці величезну сітку з усякою всячиною і ще трохи пристоював, міркував, чи, бува, чого не забув.

— Приходьте, приходьте,— раденько припрошувала Пилипівна, видно, любила, коли багато всього купують.— А тобі, мабуть, олії? — спитала Петрика, глянувши на пляшку.

— На всі,— сказав він і висипав на прилавок жменю копійок. Петрик провів очима діда Микитенка до дверей, потім ковзнув поглядом по підлозі і враз угледів зелений папірець. Спершу наче й не здогадався, що то гроші, але у грудях щось йому тенькнуло, так ніби рибинка черкнула хвостиком по серцю. Петрик зиркнув на продавщицю. Та відійшла у куток і наливала олію черпаком у лійку. Олія була в'язка, довго лилася...

Він підступився до папірця, тихенько нахилився, взяв його і поклав у кишеню. Коли розгинався, в коліні хруснуло, й Петрикові аж у п'ятах похололо. Він висмикнув руку з кишені й навіщось став пригладжувати вихрика на голові. Пальці злегенька тремтіли.

Пилипівна подала йому пляшку з олією, ще й усміхнулася, а Петрикові здалося, що то вона усе бачила і через те посміхається.

Він швиденько вискочив з магазину, не попрощався, навіть не глянув на м'яча, і лиш тоді подумав, що це ж, певно, дід Микитенко загубив ті гроші. Як одійшов уже далеченько від магазину, дістав з кишені папірець і побачив, що то таки три карбованці. Та він і раніше це бачив, але снував собі думочку, що, може, то й не гроші, а так — хтозна й що.

Небо бубнявіло мокрими хмарами, таке, як на дощ збиралося. Це скоро як замигичить, то й не до футболу буде, міркував Петрик. Він не любив осінньої мжички і через те сердився. Чи на осінь сердився, чи мо', й на себе — не розбереш.

І тут Петрик знову згадав, як дід Микитенко тримав у одній руці сітку, а другою совав у кишеню гроші. Здається, щось тоді випало в нього, авжеж, так наче якась тінь майнула додолу. А Петрик одвів погляд на м'яча і більше нічого не хотів помічати, бо мав двійку з арифметики і мати сказала, що грошей не дасть. А потім він і справді побачив на підлозі три карбованці, і ще можна було гукнути діда й сказати йому про це, але щось притримало Петрика за язик. Він не встиг ще й подумати ні про що, а дід тим часом вийшов на вулицю, і його вже не було близько.

Що більше Петрик згадував, як воно було в магазині, то все ясніше бачив, як троячка вислизнула з дідової руки і, крутнувшись літачком у повітрі, впала додолу. Якби ж дід постояв був ще хвилину-другу, то Петрик неодмінно сказав би щось таке дотепне; "Чого це ви, діду, грошиками розкидаєтеся?" абощо, але він дуже швидко вийшов надвір, так швидко, що Петрик не встиг і рота відкрити.

А тепер хіба догнати його, сказати, що ось, мовляв, нате та не губіть, але ж дід Микитенко прикине що й до чого та скаже: "Е, тут щось не те, чого ж він зразу промовчав?"

Петрик плентався шляхом додому, пляшка пітніла йому в руці, і кого не стріне, то все у землю дивиться, наче той щось знає. У горлі якось погіркло, мовби оце полину вхопив, і Петрик подумав, що хай би уже й дощик припустив, цього року одганяв футбола он скільки, хай уже навесні...

Сусіда дядько Смалій наздогнав його коло клубу "газоном", затутукав і відчинив дверцята; — "Сідай, підкину додому!" Але Петрик похитав головою, бо йому тре' було все добренько обмізкувати, а в машині не встигне. Як же це віддати дідові гроші, щоб і не балакати багато, не пояснювати, і щоб усе було як годиться. Отак же просто не підійдеш й не тикнеш три карбованці, тут і дурний зрозуміє...

Нічого путнього не спадало на думку, Петрикові лиш привиджувалося, як дід прийшов додому й порпається по кишенях, ніяк не дорахується грошей. І в мисник заглянув, і в шухляду... А може, ці три карбованці лишилися в нього останні з пенсії, то дід пошукає, понишпорить, а тоді піде шляхом аж до крамниці, сліпаючи під ноги, чи ніде не лежить троячка. Та де ж вона лежатиме, як її немає там, ось же вона у Петриковій кишені похрускує... А дід зайде в магазин і спитає: "Чи я тобі, Пилипівно, часом не передав зайвих грошей?" — "Ні",— продавщиця на те. І дід Микитенко ще чого доброго щось про неї подумає й похнюпившись піде ні з чим.

Що ж робити? Ось уже й хата Петрикова, а він так нічого й не вигадав. У голові порожньо, просто якийсь гарбуз, а не голова. І так йому прикро, ну, як сам не свій.

Зайшов до хати, віддав матері олію і не знає до чого руки прикласти. Хіба ж полізе у голову табличка множення, як воно не голова, а гарбуз. Сів до столу, на цифри дивиться, а перед очима дідова спина, ось вона вже у дверях, ще не пізно гукнути: "Чи це не ви посіяли три карбованці",— але язик задерев'янів і не поворухнувся.

Петрик виловлював очима цифри з таблички, та вони павучками стрибали врізнобіч і ніяк не клалися до голови. На кухні шкварчала сковорідка, то мати смажила на олії карасиків, однак вони зовсім не вабили Петрика, як ото бувало раніше. Не хотілося ні їсти, ні пити, нічого не хотілося, а тим більше зубрити оцю табличку.

Він тихенько вислизнув надвір і зупинився на порозі, міркуючи, чи таки ж піде дощ, чи ні. Наче ж і кури не кубляться, он півень гордо походжає по дворі, "ко-коко",— бубонить сам до себе, а тоді став і, схиливши набік голову, глянув на Петрика оком-ґудзичком. "Киш! — крикнув на нього Петрик.— Тут ще тебе не хватало!"

— Чого це ти там курей колошкаєш? — обізвалося щось від шляху, і Петрик побачив свого однокласника Мишка Юрця. Той стояв коло хвіртки і сяяв, як новенький п'ятачок.

Ага, он чого він так джинджуриться, вирядився в нові кеди, то це вже не втерпів, прибіг показатися. І хоче ж приховати, що задається, але Петрик добре бачить, чого він прибіг.

— Слухай, Петь, то що мати каже? — питає Мишко, а сам глип-глип на кеди, наче й Петрика припрошує туди глянути. Але Петрик нарошне дивиться десь угору, щоб подратувати Мишка.

— За що?

— Та за гроші ж на м'яч.

— А я ще й не питався,— каже Петрик.

— Чого? Може б, у складчину взяли.

— А навіщо він мені здався, той м'яч? — раптом заявляє Петрик.

— Як навіщо? Ти ж сам казав...

— Он дощі почнуться, то де ти будеш гулять?

— Ти що, Петь?

— Кажу ж тобі, що не треба він мені.

— Дивись.— Мишко знизує плечима й ображено йде додому, блискаючи білими, ще не заходженими підошвами.

Петрик уже пошкодував, що отак накричав на нього, Мишко славний хлопець, це підвернувся під гарячу руку, то так воно вийшло, а то б... Якось торік бабі Федорці привезли брикет на зиму, то Петрик з Мишком самі напросилися, щоб переносити його у хлівчик. "Давайте, бабуню,— каже Мишко,— ми вам його завиграшки переносимо". І переносили, й нічого такого на мислі не мали, а баба Федорка: "Спасибі ж вам, дітки, нате осьо три рублі та хоч остинчиків собі купите".

От якби це дідові Микитенку брикет привезли. Петрик першим побіг би на поміч, а потім дід давав би йому три карбованці, а Петрик: "Що ви, діду, я не візьму ніяких грошей". Аби ж він хоч корову тримав, то Петрик попас би йому місяць задурно і відробив, а так...

Може, покласти гроші дідові перед порогом? Камінчиком придавити, щоб не завіяло. А як хтось чужий заходитиме в хату й побачить? А може, в конверті послати? Так адресу ж треба писати, з почерку видно, чия рука. Не те, не те.

А хрусткий папірець тим часом лежав у Петриковій кишені, і йому було б легше, аби там лежала каменюка, еге ж, у сто разів було б легше.

Він вийшов за ворота, глянув уздовж шляху: чи нікого більше не видно там? Ні, діда Микитенка не було, може, він ще й не кинувся, що грошей немає, усього ж накупив, то помітить пізніше. Це ж якби якось підкинути їх скоренько, то дід ні про що й не здогадався б, диви, подумав би, випали й ось лежать. Але ж як ти їх підкинеш, куди? Оце тобі й задачка, оце тобі й арифметика. Не те, що табличка множення.