во чести, для умілого література дає високі прибутки, звичайно, коли взятися до цього по-комерційному!
VI.
Аделаїду Бунчук вітали немало. Сам "щирий українець". — як називав Левіт Якова Мірского, який хоч і був "рус-скім пісатєлем", але кохався в вишиваних полтавських сорочках, — сам Яков Мірскій, підніс тост за процвітання української культури.
— Закордонна емігрантська преса зняла ґвалт, що в нас загибає українська культура, — проговорився він. — Але ми не боїмось цієї нікчемної дзявкотні, безсилої емігрантської люті. Так, ми знищили контрреволюцію, що звила серед нас своє "мерзенне кубло, але ми маємо чим і похвалитися. Хіба ж у нас нема наших радянських, більшовицьких романістів, драматургів, поетів, вихованих сталінським генієм, співців сталінської епохи? Ми вітаємо відданих і чесних безпартійних більшовиків, партія й уряд любовно піклується кожним талантом, кожним, хто хоче щиро працювати для нашої соціялістичної батьківщини.
І справді, варто глянути на цей бенкет, почути ці тости, щоб запитати і відповісти: Українська література гине? Українська література в розквіті й пошані!
— П'ю і я тост! — встав Микитчук. — П'ю за нашого у-любленого поета, за визначного майстра слова... — він зробив павзу і всі затихли, чекаючи, хто ж іще сьогодні потрапляє на олімп. Чи не Муня Балалаєвський, який останніми часами щось дуже розв'язно поводиться і на Микитчука позаочі каже не інакше, як фамільярно: "наш Боба".
— ...за нашого неперевершеного майстра сонету, Василя Рогнідича.
Тишу, що відповіла на цю несподіванку, вкрили звуки оркестри, вона заграла "Пісню про Сталіна". Овації, вигуки розляглися слідом за цим тушем. "Слава Сталіну"! "Вітаємо Рогнідича, автора найпопулярнішої пісні про нашого вождя"!
Його таки любили, цього завжди напідпитку Василя, і не було тут ані одного, хто нещиро радів би, що, нарешті, з Рогнідича опалу знято. Він таки справжній блискучий майстер і така шана, овації, привітання йому належать. Це був справжній поет, і якщо треба було пісні, "щоб Рогнідич міг ходити по світі, — хай живе пісня!
Слово взяв і штатний говорун, Сміянець. Деж би він втерпів, щоб і собі не поговорити?
— Ворожі голоси сичать, що ми перебили всіх наших талановитих письменників, що ми жорстокі — сказав він. — Сьогодні на прикладі Василя Рогнідича весь світ переконується, що це — неправда, злісний наклеп. Хто став на вірний радянський шлях, того ми вітаємо, того щедро обдаровують увагою партія й уряд. Хто не наш, — так, до того ми жорстокі!
Ні, ніхто не скаже, "що українська література в загоні, що українських письменників винищують. Навпаки, коли вони заслуговують, то мають всякі почесті. Письменникам збудували житловий дім, організували літературний фонд, дали в околицях міста гарну віллу. З широкого рогу літфонду сипляться різні блага...
В таких хвальних тонах проходив увесь бенкет. Звичайно, були вже й ображені, які сподівалися й своє ім'я почути. Особливо відчули це їхні дружини.
Галка Криничка перша належала до ображених. Як так? її Льоньку вся Україна знає, а його й не згадали!
Вона надула гарненькі губки, а чарівний сьогодні Микитчук те відразу помітив.
— Не падайте духом, товариші! Ми дуже багаті талантами, партія сьогодні відзначає одних, а завтра других. Хай живе поет, Леонид Криничка!
Леонид Криничка тим часом був уже закоханий. Він очей не зводив із Смеречинської, яка таки виплакала собі запрошення на сьогоднішній бенкет.
Даремно Галка демонстративно пропливла перед ним у парі з Борисом танґо, — ніякої уваги. Льонька з масляно-вогким розм'ягченим поглядом щось нашіптував Смеречин-ській, — якби Галка знала, що!
Якби Галка знала, що в химерній душі поета закипала ревнива поезія до зрадливої Галки, в той час, як він говорив про кохання, про неймовірний його сум за нездійсненим щастям із Смеречинською. Криничка готовий був пальці гризти з ревнощів, душа його справді розривалась від ревнощів до Галки й захопленням Смеречинською в ту хвилину, як розлючена вкрай Галка тигрицею підскочила до свого Льоньки й з усього розмаху вліпила цілою п'ятернею по обличчю.
— Ходімо зараз додому! — звереснула вона, вносячи жахливий дисонанс у естетичну атмосферу бенкету.
Леонид Криничка від несподіванки розгубився й покірно дав себе підвести. Галка — вся експресія, гнів і обурення, — вхопила свого Льоньку за руку і, як мішка, тягла до дверей.
А Льонька з похнюпленою головою покірно йшов, трохи, правда, упираючись. Лише в дверях він спам'ятався. Обернувся, знайшов очима свою сьогоднішню пасію і по-змовницькому підніс вказівного пальця вгору.
— Нічого! Вона мені вдома за це заплатить! — на всю залю приобіцяв він своїм чистим, дитяче наївним голосом.
VII.
Софа нудьгувала. їй все було немиле, все остогидло, нудьга забирала її. Ниділа, кисло всміхалася, відчувала себе зайвою на бенкеті і може, взагалі, у житті.
Борис уже давно не любив її.
Ах, минули ті часи, коли вони, щойно побрані, бродили, обнявшись, в Лівадії над Чорним морем, межи кіпарисами під палючими проміннями південного сонця, закохані. Минули безповоротно! Тепер між ними заходить щодалі більший холод, відчуження. Софа не може нічим прив'язати Бориса, вони такі чужі одне одному.
Дітей у Софи не було.
Це почасти й добре, — кожної хвилини вони могли розійтися... Але вони не розходилися. Софа тому, що вже звикла до ролі першої з перших, до власного автомобіля, Борис тому, що партійна етика і комітет не дозволяли йому брати розлуку з жінкою. Дуже йому потрібне, щоб записали догану! Якби він був десь там унизу між тими масами, — а то ж на нього весь світ дивиться, за кожним рухом стежить. Та, зрештою, чи то так важливо?
Борисові це не перешкоджало влаштовуватися по-своєму.
Отак і тягли вони образливі пута, холодні й чужі одне одному. Він не любив її й її рідні, вона в глибині душі називала ЙОГО ҐО€М.
Софа нудьгувала. Цикль її вже був довершений, крутився в звичайному колі. Однак, вона бачила, що чоловік її витягав із життя щораз змістовніші жеребки й не нудьгував анітрохи. Він насичувався довгожданою славою, становищем, він здається, не пересититься цим ніколи. Воно в щораз інших формах до нього поверталося.
Борис із усього вмів витягати користь і втіху, навіть із поразок.
Софа цього не розуміла. Не розуміла, що знаходить Борис у тій пронирливій Тамарі, не могла збагнути, що між ними діється. Мало йому різних артисток та ще якихось жінок, що він їх із дітьми утримує, не дуже турбуючись, що про те Софа думає?
Борис і Тамара грали пекельну гру. На очах у всіх і незримо для всіх вони зводили давні рахунки. Борис тріюмфу-вав. Сьогоднішній його тріюмф, — першого з перших, — був би неповний, коли б оця, що колись знехтувала ним, не заглядала з поготовою й покорою йому ввічі, не ладна була виконати всі його найпрезирливіші накази.
Ось він із цинічною відвертістю розповідає їй, що завдяки його доносові вигнали її колись із інституту, і вона не плює йому за це ввічі, а ніжно, заманливо всміхається. Він знає, що й вона грає, що вона пантрує лише використати ситуацію, але скільки ж він натішиться, скільки разів принизить її тепер, як солодко помститься!
Він знає, що огидний для неї, але вона не посміє відштовхнути його руку, яку він кладе при всіх їй на коліно.
— Отже, вирішено! Ви, Тамаро, беретеся написати для дітей...
Тамара не посміє ту руку відкинути. Так, вона з радістю, якщо...
— Не журіться, матимете все потрібне. Як хочете, можете взяти відрядження й гроші узавтра навіть.
Ах, йому так потрібне це низькопоклонництво, він уже звик до нього, як до наркотику! День, година без нового славословлення — порожні, втрачені.
Борис звик уже читати щодня якусь хвальну рецензію, згадку про себе, звик до своїх портретів, розмножених сот-
ії
161
нями тисяч. Він цим починав уже пересичуватися, йому треба було нових, гостріших відчувань...
Як справжній вельможа,— він не жалів би навіть щедрот свого авторитету, аби тільки був довкола нього цей елемент низькопоклонництва, аби тільки був він окреслений магічним кругом дистанції, за яким уклінно дивились би на нього колись рівні йому.
Так, він був призвичаєний уже до атмосфери підлесниц-тва, а Тамара із своєю вічною усмішкою так добре вміла її створити.
Тому так відповідають вони сьогодні одне одному.
13. ШУКАЧ ПРАВДИ
І.
..."Якщо не буде справедливости в середині держави, якщо правду можна легко потоптати, знехтувати права людини, відібрати в неї її власний витвір, і нема куди поскаржитися, — то така держава загниє, вона несе в собі гнилизну розпаду..."
Так писав Тарас Сарґола у своєму листі до Сталіна чи пак до канцелярії Сталіна та до газети "Правда", де було вміщено постанову Всероскомдраму.
Він навіть уявляв ті іронічні посмішечки й ті убійчі глуми над його "християнською мораллю", "допотопними прав-допошукуваннями". Блаженні духом виступають тепер із таким арсеналом, коли треба орудувати марксо-ленінською теорією, — "базами й надбудовами", "клясовою свідомістю й революційною пильністю".
Але так він свідомо пише. Хай хоч раз десь побачать речі, названі своїми іменами. Як нема місця правді в державі для окремої людини, як чесні люди їм непотрібні, як держава сприяє кривді, то така держава добра хіба для одних шахраїв. Зрештою, чи то вже буде держава? Де тебе обікрадено й нема куди поскаржитися.
Дідько його бери! Так він відчуває, так написав, зрештою, йому однаково вже голосу ніде не дадуть, жодного шляху вже нема, — скористується ж хоч правом листа.
Він посилав ці-листи без усякої віри. Канцелярія Сталіна завалена такими листами, всяке скривджене адресувалося до цієї найвищої інстанції в Союзі. Потрапляли вони до цілого штату секретарів, а зовсім не до Сталіна.
Але він мусить протестувати, — бо мовчанкою своєю підтримає брехню ще й він, ствердить її. Хай, принаймні, буде задокументований його протест проти місцевої шайки.
Порозсилав він свої листи, а сам ходив без діла, без роботи по пожовклих парках, осінніх садах. Дивився годинами на задніпрові далі, низини, на заховані лісами села України. Він не мав у собі сил до роботи.
Де поділася та звитяжна сила, що нуртувала в ньому, як повернувся з санаторію. Здмухнуло її, лишилася тягуча, монотонна атмосфера чекання, ходив не по світі, а під якимсь підземним склепінням. Бри