Судячи з того, як росте місто, то справи наче непогані. Як скажете? —— питав Микола.
Арсен Іванович сказав, що коли б вороги не заважали, то все йшло б добре.
— Які вороги? — спитав Микола.— Кого ви маете на увазі?
— Хіба не чули? Нещодавно заарештовано цілу групу шкідників на чолі з інженерами, колишніми власниками шахт, яким наша влада повірила і допустила до роботи.
— У газетах чомусь про це не пишуть, — вставив своє слово Семен Родіонович.
— А навіщо про погане писати,— сказав Арсен Іванович.— Буде процес, тоді напишуть.
— Значить, вороги не перевелись,— промовив сумно Микола. Розмова про шкідників нагадала йому Нечая і душевні тривоги, зв'язані з його візитом.
— Як же їх викрили? — спитав.
— Дуже просто. Упіймали їхнього вербувальника чи агітатора, не знаю вже, як його правильно назвати, шукав він віруючих для своєї релігійної секти серед робітників. Удалось йому завербувати кілька жінок. Почали вони ходити на ці зборища і почали занедбувати свої домівки. Ну, чоловіки запротестували. Один з них під виглядом приверженця проник туди і побачив, що справа не в релігії. Він тоді зразу в ДПУ, того вербувальника забрали, і він тоді викрив усю організацію, яка мала в плані диверсії, затоплення шахт і тому подібні злочини. У наш час треба бути безмежно пильним, не можна гав ловити, ворог йде ва-банк, бути або не бути. Ворога треба нищити.
Микола відчув раптом, як холоне серце. Зразу куди дівався настрій. Він порівняз себе з тим робітником. Хіба так він поступив би з Нечаєм? Він би, напевно, довго не роздумував, чи чесно взагалі "доносити", чи етично. Він пішов би в органи безпеки і сказав, що думав, а там справа їх розібратись, де правий, а де винуватий.
Микола тепер не мав сумніву, хто такий Нечай. Це такий же вербувальник, як і той, про кого зараз розповів шахтар.
"Значить, я гірший від цього простого робітника, значить, я гірший патріот... Але чому я гірший, чому?.."
20 В4 ГЖИЦЬКЙЙ, тл 2
1609
Микола почав шукати причин в джерелах свого виховання, в оточенні з малих літ, в школі, що навчала страху божого і покори, в усіх тих учителях, що тремтіли за свої посади, в тих попах-катехетах, що угнітали найменший прояв свіжої думки. Все це, безперечно, мало вплив на його розвиток, але ж... десятирічне перебування на Радянській Україні могло переродити його докорінно! Могло і переродило, проте залишки у формі тої довірливості, яка не раз йому шкодила, таки є, таки ще не зжиті до краю.
Господарі і їх зять здивовано дивляться, як змінився на обличчі гість.
— Що з вами? — питає стурбована господиня.-— На вас лиця нема.
Микола каже, що погано себе почуває. Мабуть, випив зайве, і зараз голова крутиться, і серце наче зупиняється. Він просить пробачення, що стурбував їх.
— Це зараз пройде,— каже він заспокійливо. І справді, блідість проходить. Він бере себе в руки і приходить до норми.— От і все гаразд,— каже він спокійно.
Але недавньої радості вже нема. Микола вважає, що зараз треба вставати і йти, про це він і каже господарям. Вони знов турбуються, просять ще посидіти.
— Ні, я таки піду,— каже він, примушуючи себе говорити спокійно.
— Куди ж ви підете? — бідкається господиня.— Вам же важко.
— Ні,— заспокоює Микола.— У мене вже все в порядку. Піду.
Він встає, дякує за сердечний прийом і починає прощатись.
— До виступу ще далеко, посиділи б, хміль би вийшов,— каже шахтар.
Микола не дає себе переконати.
— Виступати не буду,— каже Микола.— Для виступу сьогодні не надаюсь. Зараз піду до міста. Товаришів застану ще в готелі, попрошу, щоб виступали за мене.
Тієї ж ночі Микола виїхав до Харкова, а вранці вже сидів перед слідчим Державного політичного управління. Він розповів усю історію, яка трапилась з ним, розказав про свої душевні тривоги і, нарешті, про поїздку в Донбас, де він довідався про конкретних шкідників на шахтах і вирішив попередити органи безпеки про відвідини підозрілої людини, на прізвище Нечай.
Слідчий уважно вислухав сповідь Миколи, потім вийняв лист паперу і почав писати.
— Добре, що ви зайшли,— промовив, допитливо дивлячись Миколі в очі.— Але чому так пізно? З того часу, як побував у вас той гість, минуло більше двох місяців. Чому я зараз повинен вам вірити, що ви не мали зв'язку з тим чоловіком? Яка гарантія, що він не завербував вас, як той вербувальник у шахтарському селищі, про якого ви розповіли?
Сльози стали на очах Миколи.
— Як ви можете таке говорити, товаришу слідчий! — заволав він.
— Я слідчий, я мушу так думати і так говорити. Доведіть, що це неправда, що цього не було.
Микола зрозумів, що справді він не має ніяких доказів. Адже розмова з Нечаєм велась віч-на-віч. Він почув раптом, як кров ударила в голову і слова застрягли в горлі.
— Спитайте Нечая,— видавив з себе нарешті, — я не знаю, хто він, але коли в нього є хоч дрібка елементарної порядності, то він скаже, про що була мова.
Слідчий нервово запалив цигарку.
— Свята простота,— сказав він, затягаючись димом.— І ви думаєте, що мені вистачило б того, що сказав би свідок, властиво і не свідок, а обвинувачений. Ні, це не влаштувало б. Але навіть коли б і влаштувало, ми не могли б наразі його спитати, бо він уже втік із Харкова. Ви допомогли йому втекти.
— Я? — зробив великі очі Микола.— Тоді садіть мене, я винен, я у всьому винен,— заговорив він швидко й нервово.
Слідчий постукав олівцем об стіл.
— Перестаньте, не малодушничайте, ви ж мужчина!
Микола швидко оговтався.
— Пробачте, справді, змалодушничав, бо дуже боляче стало.
— Отже, так,— продовжувад слідчий.— Нечая ми знайдемо, нікуди він не дінеться. Хоч, напевне, це не його справжнє прізвище. Ви ідіть додому, спокійно працюйте. Це вам буде урок, як треба бути ПилЬНиМ. Ворог не дрімає, не спіть і ви. До побачення.
Він простягнув Миколі руку.
— Ви мені повірили? — спитав Микола, прощаючись.
— Коли б не повірив, я вас не відпустив би. Над чим зараз працюєте?
Микола сказав, що працює над романом, у якому буде виведений тип на зразок Нечая.
— Пишіть спокійно.
Микола вийшов від слідчого успокоєний і легкий, неначе з нього скинуто важкий тягар. Йому захотілось до людей, поговорити, поділитись своєю радістю.
Він сів в екіпаж, що якраз проїжджав без пасажира, і велів їхати на Степовий провулок, до найближчих Друзів.
Владик нездужав і був удома. Надя клопоталась біля хворого.
— Добре, що прийшли,— сказала вона, впускаючи його в їдальню,— Владик хандрить, хоч би ви його розважили.
— Все буде гаразд, — запевнив Микола, входячи в кімнату у веселому, піднятому настрої, що зразу впало в очі Наді і Владикові. Владик подумав навіть, що Микола напідпитку, чого досі ніколи з ним не бувало.
— Що з тобою? — спитав Владик, вітаючись.
— Ех, брате, що зі мною...
— Мабуть, освідчився Тасі? — здогадалась Надя.
— Що кому, а курці просо,— махнув рукою Владик. Надя образилась.
— Ти міг би свого настрою не показувати хоч при людях,— сказала різко.
Словесна перестрілка між подружжям трохи охолодила запал гостя, але це не завадило йому вже в більш спокійному тоні розповісти, де був і що робив.
— Значить, я мав рацію, що треба було зразу дати знати, куди слід,— промовив Владик,— 3 тобою милостиво обійшлись. Я не хотів тоді тебе лякати, бо бачив, що ти й без того був украй схвильований, але що ситуація була не з приємних, то це факт.
— Ой неприємна,— ствердив Микола.— Ну, уяви, як ти йому докажеш, що не винен, коли він не хоче вірити.
— Становище незавидне,— промовив Владик, ніби відповідаючи на своє внутрішнє питання.
Друзі замовкли. В хаті запанувала гнітюча тиша.
Щоб розрядити атмосферу, змінити важку тему чимсь зеселішим, Надя, може й невлучно, заговорила про Тасю.
— Я бачила її,— сказала,— і вона навіть не спитала про вас. Явно ображена,— додала тоном докору.
На Миколу слова жінки, здавалось, не зробили ніякого враження.
— Чого їй ображатись? — спитав по хвилиннім роздумі над її словами.— Я їй нічого не обіцяв і не освідчувався.
— Охололи?
— Не охолов, часу не було. П'єсу писав, потім у Донбас їздив, знов треба було засісти до упорядкування матеріалів. Словом, Надю, я вже пояснював вам, не хочеться повторюватись. До речі, в Донбасі почув я гарну приказку, що стосується питання, яке ви ласкаво порушили. Виглядає воно так: "Хто до тридцяти не жонатий, до сорока не багатий, той кругом дурень".
— Як це підходить до вас! — сплеснула руками Надя.
Владик значуще глянув на дружину. Микола помітив.
— Правильно,— погодився з Надею Микола.— Половину цієї глибокої мудрості, чи завдання, я перевиконав. Залишається друга.
— Тепер я певна, що й цю освоїте.
— Можливо.
— А все-таки, без жартів, що ви думаєте робити з Тасею? — спитала Надя, дивлячись Миколі в очі.
— Як це розуміти?
— Не чекайте окремих пояснень, розумієте добре. Ви любите її?
— Люблю,— сказав, подумавши, Микола.
— Якщо б по-справжньЬму любили, не тягнули б так.
— Люблю по-справжньому.
— Чому ж відкладаєте? Чому угнете? — обурилась жінка.— Чекаєте, щоб і її вам вйхогіилй з-перед носа?
Останні слова Наді глибоко запали в серце. Чи й справді він має ще раз випустити з рук своє щастя? Згадка про Т?іїсу Сергіївну обдала його серце теплом, і він відразу відчув бильну тугу, що межує з розпачем. Йому видалось раптом, що її вже нема, що хтось справді вихопив і вже не буде рятунку.
Таїса Сергіївна не дівчинка, а розумна жінка. Він не хоче признатись собі, що наче побоюється її, і це датується днем першого їх знайомства. Йому видалось ще тоді, що вона переважає його практичністю, пристосованістю до життя, стійкістю. Боязнь дістати одкоша тримає його на певній віддалі від неї.
Вийшов з дому Сміленьких у мінорному настрої, хоч входив туди бадьорий і веселий. Вертатись до хати не хотілось, почував, що працювати не зможе. Знав, що найкращим лікарем на всякі душевні негоди завжди була природа, головно ліс, що лікував його перші дитячі, а потім і юнацькі сердечні рани.
їхати до лісу було вже пізно, але парком ще можна пройтись. Якраз до зупинки підійшов трамвай. Микола сів у вагон. Тут тільки він збагнув, що давно не був у парку і взагалі давно не був на природі. А любив її в усіх відмінах, в усі пори року. Він умів однаково розчулюватись ніжним проліском і працьовитою мурашкою, нескладним колінцем пісні синички і красою березових кіс, обмитих дощовою водою.
Минувши при вході в парк півколо лавочок, на яких сиділи любителі подихати свіжим повітрям, пішов головною алеєю, прямуючи в глухі закутки, щоб почувати себе інтимніше з зеленим оточенням і щоб не зустрітись з кимсь із небажаних знайомих.