А тепер я у срібнім вінці. Тепер я свічка у твоїй руці. Тобі ще світло? Але ж день мине. Для чорних днів прибережи мене. Не задмухни.
Бо, взята тишиною, Уже не буду я тобі жоною... Я буду тінню, голосом, луною. Тож будеш ти крізь темряву людську На голос мій незрячо йти за мною. І кликати...
Але кого? Яку? Ту пташку, що і спіймана — літала? Ту квітку, що і зірвана — цвіла? Те яблуко, що дітьми проростало? Ту свічку, що і згаснувши — була? Кого ти кликатимеш, друже мій,
тривожно?
Ким я була?
І ким я буду, Боже?
Господь мені всміхнеться: "Не жалій
І не тривожся. Буде все, як треба.
Пташина знов повернеться у небо.
А квітка знов цвістиме на землі.
І в яблука є ціль і місце є.
А свічка зійде в Царствіє моє..."
— А що ж із ним залишиться, Господь, В тих чорних днях, у світі зловорожім?
— Твоя любов, дитя, Твоя любов...
І милість Божа.
Хіба не забринить жіноча душа у відповідь на цього вірша? 1 чи не подивляться чоловіки іншими очима на своїх вірних дружин?..
Ліна Костенко. Я завжди був (та й лишаюся) в полоні її
*/49 А Дімаров
241
поезії (тут будь-які епітети бліді й безсилі), такої ж непокірної, як і сама Ліна. Вона живе так, як пише, і пише так, як живе. Все своє життя поетеси вона не вкладалася в про-крустове ложе соцреалізму, трощила його своїми бунтівничими віршами. Вона пронесла свою горду голову крізь скажене цькування і наклепи, нагороджуючи дзвінкими ляпасами систему: треба було бачити Ліну під час вручення їй Шевченківської премії (перебудова, комуністична фортеця не встигала латати тріщини)... Треба було бачити Ліну, коли один з високих функціонерів партійних рушив до неї з широко розведеними для обіймів руками:
— Дорога наша Ліно Василівно...
— Я?! — 1 пальцем себе в груди.— Ваша?! — І пальцем в груди функціонера.
Довго ж стояв той функціонер, як обпльований... А мене пече інший спогад.
В розпалі — боротьба з шестидесятниками. Арешти, обшуки, судові процеси, де панувало телефонне свавілля і маріонетки в судейських мантіях, виконуючи накази згори, намагалися погасити щонайменший зблиск вільної думки. Численні зборища трудових колективів, на яких "одностайно засуджувалось і схвалювалось"... Отакі збори відбулися і в нашій Спілці, записні оратори рвалися до трибуни, щоб затаврувати засуджених, а од тих, які ще ходили на волі, але не хотіли скоритися, вимагати розкаяття. Найчастіше лунало прізвище Ліни, яка насмілювалася не тільки писати бунтівничу поезію, але й — слухайте! слухайте! — їздила на оті всі судилища: кидати квіти засудженим. "На трибуну її!.. На трибуну!.." 1 от Ліна на трибуні. Але зовсім не для того, щоб каятись. Боже, яке здійнялось у відповідь ревище! Оровецькі й хорунжі аж пінились, вимахуючи кулаками, горлаючи: "Геть!.. Геть з трибуни!.." — вони так і не дали Ліні закінчити виступ, вона зійшла під ревище й ґвалт. І я вперше побачив на її очах сльози.
Мене всього аж тіпало. Я зірвався з місця — до трибуни: останніми словами обкласти оцих усіх нелюдів,— хоч полопайтесь, мене не перекричите! — де ви, гади, були під час вітчизняної?! — в заградотрядах, у смершах відсижувались! — тварюки! кабани відгодовані! — але тут мене ухопив за полу Олекса Мусієнко, цей розважливий чоловік не зробив у своєму житті жодного хибного кроку,— "Не йдіть, Анатолію Андрійовичу, звернете шию" — і я замість того, щоб розгнівано видертись, опустився знов на стілець. Наче тільки того й ждав, щоб мене хтось притримав за полу...
І потім, повертаючись додому, я був майже вдячний Му-сієнкові, що він мене притримав. Ну, викричався б, вилаявся б, виматюкався б навіть, як доводилося матюкатись на фронті, під кулі зриваючись, і що б я змінив? Добився б того, шо полетів би з роботи, і книжка, що саме набиралася в друкарні, була б миттю розсипана... А сім'я? Що сталося б із моєю сім'єю?..
Я йшов додому, отак виправдовуючись подумки, а на душі ще ніколи не було так бридко. І ніколи я ще так себе не ненавидів.
Довго ж по тому я не носив піджака, у якому сидів на тих зборах! Здавалося, що мене хтось смика за полу.
От минув не один десяток років од тих зборів проклятих, а спогад про них і досі мучить мене, пече мою совість.
Іще чомусь згадую Ліну, коли я вперше побачив її в Ірпені. Коли не знав, що вона згодом стане уславленою на весь світ поетесою. Ми грали у волейбол, і Ліна, весела, легка, якась по-особливому жіночна, сонячним зайчиком пурхала вслід за м'ячем, посилаючи його понад сіткою...
Хай простить мені Бог, але я досі бачу Ліну тільки такою... Якось так сталося, що уславлену поему Івана Драча я прочитав значно пізніше, ніж його сценарій "Криниця для спра^.
глих". Сценарій був надрукований в журналі "Дніпро", я журнал цей передплачував, і не тільки тому, що він мені подобався, а ще й тому, що редагував його ЮРІЙ Мутпкртик, а цього чоловіка, як і Павла Загребельного, я досі дуже люблю,— за його незлостивий характер, за його здатність помічати риси кумедного навіть в найтрагічнішому, за те, що кожний відкритий талант — справжнє свято для нього. За його прекрасні романи, нарешті, насамперед — історичні. Тож якось я розгорнув щойно одержаний журнал, що звабно пахнув свіжою фарбою, і запоєм прочитав сценарій Драча — твір настільки високохудожній, що його міг прочитати й сліпий: такою випуклою була кожна деталь. Мене вже вкотре вразила оця передчасна зрілість шестидесятників, які з першою ж пробою пера входили в літературу майстрами,— не витримавши, я написав Іванові захопленого листа. Чи отримав він ту цидульку мою — досі не знаю.
Але не в тому суть. Суть у тому великому святі, на якому мені пощастило побувати пізніше. Я працював саме в Ірпені, коли Іван Драч запросив мене й Андрія Самійловича Малишка до кіностудії Довженка: на перегляд кінофільму, створеного за його сценарієм.
Пам'ятаю невелику залу і ще менший екран, який з пер
шими ж кадрами наче розширився, наче став всеоб'ємним, немов поглинув кожного з нас,— ми, онімілі, сиділи, ні, не сиділи! — ми ступали до обшарпаної всіма вітрами війни хати, хати-пустки, з якої давно вивітрився людський дух, ми дивилися на оголені стіни, на яких висіли тільки вицвілі фото, незавішані рушниками, і з кожного фото до нас догуку-валися дитячі голоси:
— Я!.. Я!.. Я!..
Моторошна, вражаюча картина!..
Фільм скінчився. Звівся директор кіностудії, запросив до обговорення, а ми все сиділи, застиглі.
— Я!.. Я!.. Я!..— ячало над нашими головами.
Потім за велінням начальства (і до нього пробували догукатися дитячі оті голоси з моторошних фотографій, але глухі лишались глухими) кінострічку поклали на полицю, в "не-закопану страшну труну", де вона й тліла впродовж багатьох років.
Одразу ж по війні набула широкого розголосу книга чеського патріота Юліуса Фучека "Репортаж з петлею на шиї". Думаю, що цей заголовок пасував би й до творчості багатьох шестидесятників. В тім числі й до книги Романа Іваничука "Мальви", яка невідомо яким побитом прорвалася до читача в найпохмуріші роки застою.
Не "Мальвами", а "Яничарами" назвав спершу Іваничук свій перший історичний роман, на добрий десяток років випередивши Чингіза Айтматова з його манкуртами, але що можна панам, те зась мужикам, що дозволяла собі Москва, про те не сміли заїкнутися в Києві, недарма ж шамоти та інші літературні шавки дзявкотіли на "Новый мир", звинувачуючи цей журнал у крамолі. Тож пошматовані "Яничари" були поспіхом перелицьовані на "Мальви", але наш битий читач, який давно вже приловчився читати поміж рядків, одразу ж розібрався, що й до чого, і роман Іваничука швидко став своєрідним бестселером.
"Аятолою Хомейні" прозвав я його при першому знайомстві — за різьблений, як на старовинній медалі, профіль, за гостреньку, наче позичену в іранського пророка борідку. Та , ще й за непоступливий характер. Останню, видану минулого ; року книгу "Смерть Юди" я одержав од нього того ж, мину-/ лого року: триптих історичних повістей, одна краща другої. ' "Ти прекрасний письменник,— прочитавши, відповів я йому,— і на полі, яке ти обрав, нема тобі рівних". "Роман Іваничук,— написано в анотації,— у триптиху філософських повістей "Євангеліє від Томи", "Ренегат" і "Смерть Юди" намагається осмислити проблему очищення людини від накипу невольничої скверни"... Щодо "Ренегата"... Я занадто добре знаю чоловіка, якому Іваничук заадресував цю повість, щоб повірити в те, що вона допоможе цьому діячеві очиститись "від накипу невольничої скверни". Найглухішими виявляються ті, до кого безпосередньо звертається автор...
І знову вихлюпнулося поза рамки часові. Не можу не записать, бо забуду.
Оце щойно повернулася дружина з податкової інспекції, де заповнювала анкету: чи й не з пенсіонерів збираються здирати податки? Ввійшла: вся аж труситься. На анкеті було написано: "По можливості заповнюйте українською мовою". Так дамочка, яка поруч присіла, розлючено фиркнула:
— Не буду заполнять на этом сволочном языке!
— І ти їй не вчепилася в коси?
— Я ж не Вітренчиха!
— А таких тільки за коси і треба тіпати. Нормальні слова на таких не діють.
У мене теж була зустріч — не з кращих.
Ходив по хліб. В магазин, мимо дев'ятиповерхових хмарочосів, де живуть спиногризи. Колишні. Або точніше — "бывшие". Бо цвенькають лише "на общепонятном", копилячи губи на адресу "бандерівської", якою — соромно й згадати! — розмовляли їхні батьки. А мо', тут уже й живуть новітні спиногризи: поприлаштову'вали під час перебудови (хапай, хто може!) своїх діток на "злачні" місця — їздять нині лише іномарками, позираючи згорда на "протчих". І стоїть під тими хмарочосами тумбочка для оголошень. Демократи й наклеїли на неї плакат передвиборний: голосуйте за нас.
Іду я ото по хліб, аж дивлюся: стоїть перед тим плакатом три чисниці до смерті бабуня. Нещасне, згорблене, всохлі ніж-ки-цурупалки — як вона на них і тримається! А на голові труситься шапка з морського котика. І чорнобурка на плечах: уніформа спиногризів колишніх. Стоїть старенька і здира той плакат. Аж кров з-під нігтів бризка — так бідне старається!
Я підкрався до неї і лагідненько, тихенько на вушко:
— Що ж ти, курва стара, оце робиш? Комуністка задрипана!
Нерадий був, що зв'язався. Та це так, до слова прийшлося.
А тепер — про Гуцала. Женю. Мого дорогого сусіда, який жив поверхом вище.
Жив.