А ще що? Розповісти про те, що Нечай говорив про арешти церковників і що церква має зіграти якусь історичну роль? Це було б несолідно. Якщо б за цим Нечаєм було щось важливе, його не випустили б на волю. "А може, це Зоя Іванівна задумала мене погубити і підіслала провокатора?" — подумав Гаєвський.
Він встав з-за столу і нервово пройшовся по кімнаті.
Був би Владик дома або хоч Іван Дума, він, безперечно, порадився б з ними, але, як на гріх, ні одного, ні другого не було в місті. Іван виїхав у піврічну командировку в Горлівку, а Владик на кілька днів у Москву. З Хомою не хотів ділитися, щоб його даремно не хвилювати, тим більше, що не вважав його досить авторитетним і досвідченим у таких справах. Прийшла на думку Таїса Сергіївна, близька його серцю людина. Але, не знаючи, яке місце сам займає в її серці, відкинув і цю думку.
До пізньої ночі ходив по кабінету, мов той звір у клітці. Кілька разів поривався подзвонити в міліцію, але скільки разів брав, стільки разів клав телефонну трубку на місце.
А Нечай тої самої ночі виїхав з Харкова. Він був певний, що Гаєвський на нього заявить.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 1
Багато дечого забуває людина з літами. Забуваються люди і речі, забуваються слова і мелодії колись любимих пісень і материні пестощі в дитинстві. Притупляється почуття болю і страху, пригасає полум'я кохання, якщо його не підживляє подих животворного вітру.
Почала забуватись і неприємна сцена з Нечаєм у Миколиному кабінеті, сцена, яка завдала йому колись немало клопотів, немало сумнівів і страху. Багато допоміг Владик, повернувшись через два тижні по тій сцені з командировки з Москви. З ним тоді відбулась довга розмова.
Вислухавши оповідання Миколи, він сказав, що раз уже того типа звільнено, і якщо правда, що дозволено жити в столиці, то можна думати, що його перевірено достатньо. А відносно того, чи треба було повідомити про це органи безпеки, Владик був тої думки, що слід було це зробити зразу, негайно, якщо він вважає того типа підозрілим, не надумуватись кілька днів.
— Не мав з ким порадитись,— виправдувався Микола.— Тебе не було.
— Часом добре і свій розум мати,— пожартував Владик.
Микола опустив голову. Жарт приятеля був не зовсім приємним.
— Не було підстав, розумієш, — хвилювався Микола.— Ну що б я говорив, піднявши зразу телефонну трубку?
— Те саме, що й мені сказав.
— Я боявся, щоб не виглядати несерйозним або ще гірше— фіскалом. Адже той Нечай не робив мені ніяких пропозицій.
— Ти хотів, щоб він тобі з першого знайомства запропонував вступити в свою організацію, чи що?
— Тоді б я знав, що робити.
— Наївний ти чоловік.
— Мене стримувала ще одна обставина.
— Що саме?
— А те, що він прийшов по рекомендації Зої Іванівни.
— Он що!
— Я не хотів вплутувати її в цю брудну справу.
— А коли вона свідомо це зробила? Якщо вона сама вже в їхній організації?
Микола задумався.
— Сумніваюсь, — сказав він.
— А треба було про це подумати. Ти дуже довірливий. Вона ходить до церкви, правда? І, напевне, не молитись?
— А чи я знаю? Я вже зараз нічого не знаю, нічого не розумію.
— Бачиш.
— Ти лякаєш мене, Владику.
— І добре. Це тобі урок, як треба бути обережним. Ти знаєш, у якій атмосфері ми живемо, внутрішня контрреволюція ще не придушена остаточно. Я уявляю собі нашу країну величезним пожарищем. Подивишся, здається, вже всюди вогонь погашено, але в одному місці показався димок. Линули відро води, а в другому місці ще вогник. Це спалахи контрреволюційні, і таких ще треба сподіватись. Розумієш?
— Розумію, звичайно,— промовив Микола.
— Тепер будеш обережніший? Я гадаю, що того твого гостя можна забути. Коли б, кажу, це була якась важлива персона, її б не випустили, так що працюй спокійно.
— Ти певний, що можна бути спокійним?
— На сто відсотків нема певності. Може статись, що його випустили на те, щоб за ним прослідкувати, куди ходить та з ким зустрічається. І таке можливе.
— Думав і я про це.
— У тебе совість чиста?
— Абсолютно.
— Працюй спокійно.
По цій розмові Микола знов засів до роботи, яку було покинув через ту нещасливу історію з Нечаєм. І знов попливли в самоті і праці дні і тижні.
За цей час він написав кілька оповідань для нової збірки.
Дні минали майже непомітно, але вечорами дуже часто заглядала в хату знайома сіра туга за чимсь хорошим, а нездійсненним, що могло прийти, а не прийшло, що могло збутись, а не збулось.
Одного разу йому подзвонили з редакції журналу, що його як "старого шахтаря" (саме так було сказано) просять поїхати в товаристві ще трьох товаришів — поета, гумориста і критика — на тиждень у Донбас для виступів перед робітниками і шахтарями.
В призначений день він поїхав з великою охотою.
Перш за все, товариші, що їхали з ним, були молоді, приємні, веселі, а така поїздка як засіб пропаганди радянської літератури була корисна і з політичного боку, і особливо кожному з них. Самі вони мали змогу знайомити велику аудиторію зі своїми власними творами. Крім усього іншого, Микола мав надію побачитись із своїми друзями з шахти 16 — 17, де він працював шахтарем, і з милими господарями, у яких прожив три місяці на квартирі.
Поселились усі чотири товариші в одній великій кімнаті готелю в центрі міста. Це був той самий готель, до якого довіз Миколу два роки тому балагула.
Дуже змінилось місто з того часу. Виросло майже вдвоє. Між вокзалом і містом курсував трамвай, їздили автомашини різних виглядів і марок, а балагул-візників і сліду не стало.
Полагодивши деякі формальності в міськкомі партії і домовившись про час і місце виступів, які там було намічено заздалегідь, хлопці пішли оглядати місто.
Нічого особливого воно поки що собою не являло, але і фундаменти під нові будівлі, і риштування, в яких заховано нові будівлі, говорили за те, що місто росте швидкими темпами. Не було тут ні церков, ні костьолів, як у старих містах; це було нове радянське місто, яких багато виростало на території величезної Вітчизни.
По дорозі до готелю купили на базарі кошик черешень, які саме вивантажували з автомашини, і з цим добром пішли до своєї кімнати. До вечора десятикіло-грамовий кіш черешень спорожнено серед веселих розмов, дотепів і сміху. У місцевий клуб, де мав відбутися перший вечір, усі прибули свіжі і бадьорі. Зал був переповнений. Виступи сприймались гаряче. Оповідання Миколи з шахтарського життя мало особливий успіх. Про це свідчили численні запити, що надходили до президії.
Наступного дня ввечері мав бути виступ на шахті 16—17. За письменниками мала перед вечором приїхати автомашина. Отже, день до вечора був вільний. Микола вирішив використати його для відвідин старих знайомих і рушив туди зразу по сніданку пішки.
Як же зраділи старі господарі, побачивши його! Спочатку не пізнали, не сподівались, але коли пізнали, тішились, як рідним сином. Семен Родіонович захвилювався, забігав по хаті, і Микола відразу здогадався, в чому справа, і майже силоміць посадив старого на стілець.
— Куди ви, сідайте, Семене Родіоновичу, поговоримо.
— Як же так, насухо?
— Насухо, Семене Родіоновичу.
Микола пояснив, що сьогодні виступ у клубі і тому треба бути тверезим.
— Ви ж знаєте, що я не п'ю.
— Та знаю, тепер рідкість, що молодий чоловік не п'є, а ви, знаю, не п'єте.
— Ви розкажіть краще, як жили тут без мене. Ви обоє, слава богу, добре виглядаєте, не старієте. А як Арсен Іванович? Чи й далі вибійником працює?
— Вибійником,— з гордістю сказав старий шахтар.— Обрали його секретарем парторганізації, але з шахти не виходить. Його щойно не видно, зараз прийде. А як він зрадіє! Ми часто згадуємо вас! Моя Дуся так душі в вас не чує.
Вона саме увійшла, усміхнена, сяюча. Внесла миску огірків, пам'ятаючи, що їх любив, як мешкав у них, Микола, а також накришене сало і яєчню.
— Чим хата багата, прошу,— запросила добра господиня.
— Ну, а той, Дусю!..— видивився на жінку Семен Родіонович.
— Я й забула! Є, як же, я зараз.
Вона пошкандибала в кухню і за хвилину внесла пляшку горілки і чарки.
— Це недоторканий запас,— сказала, усміхаючись, стара жінка.— Якби він знав, куди ховаю, помаленьку вицідив би,— показала очима на чоловіка,— але не знає, от і пригодилась.
— Ти в^мене молодець, Дусенько,— радів старий.— Я не збираюсь відшукувати твоїх схованок. Ти розумна жінка.
Він ласкаво дивився на свою дружину. В його погляді були любов, дружба і глибока пошана до тієї, що йшла з ним поруч усе життя.
— Може, почекаємо Арсена Івановича? — попробував Микола.
— Ні, яєчня вистигне,— заперечила Євдокія Миколаївна,— а крім того, він прийде не голодний, його жінка нагодує.
Випили за зустріч, за щастя, і пішла задушевна розмова, як тоді, коли жив у них Микола.
— А ви й досі не женились,— сказала з докором господиня.
— Не встиг ще, Євдокіє Миколаївно.
— Ех, мужчини, мужчини, — похитала сумно головою стара жінка.-— Все перебираєте.
— Ні, просто часу не було.
Стара наче не чула Миколиних слів.
— Не пам'ятаєш нашої старої приказки: "Не кайся рано вставши, молодо оженившись".
Микола усміхнувся.
— Першу половину я роблю.
— Не розумію.
— Першу половину приказки виконую — встаю рано, а другу постараюсь виконати ще цього року. Правда, з натяжкою, бо це вже не буде молодо.
— Поспішайте, — промовила господиня,— бо є ще й друга приказка.
— Цікаво!
— Хто до тридцяти не жонатий, до сорока не багатий, той кругом дурень.
Усі засміялись.
— Мені вже небагато бракує,— проказав крізь сміх Микола.
— Чого? — спитав Семен Родіонович, задоволений з дотепу своєї дружини.
— Дуже просто. Адже мені добре за тридцять, а ще не жонатий.
— То, може, до сорока забагатієте?
— Ні, цього не буде. Я й не хочу багатіти. Ми не на те воювали з багачами, щоб самим багатіти.
За сміхом і дотепами не почули, як у кімнату ввійшов Арсен Іванович Левченко, ошелешений гамором і шумом у цій завжди тихій, спокійній оселі.
— Миколо Степановичу, ви це? — промовив з порога, пізнавши, нарешті, гостя і зрозумівши вмить, з якої нагоди тут така радість.
— Я, Арсене Івановичу, я, дорогий. Микола сказав, чого приїхав.
— Ще вчора хотів зайти, так товариші не пустили, а сьогодні таки вирвався. Стужився за вами, як за рідними. Ніколи так добре мені не було, як у цій хаті, серед вас.
Євдокія Миколаївна пустила сльозу від цих слів, і Семен Родіонович був недалекий від розчулення.
— Оповідайте, що у вас на шахті і взагалі в Донбасі.