Не спитав, не поцікавився... Мабуть, я залізний егоїст. Плюнути на мене — ото й усе...
— Я ж не розповідала тобі про себе. Про інших. Може, я ще більша егоїстка...
— Ти не така. Не можеш бути такою. З твоїми думками?
— Мабуть, слухаєш і думаєш: от попав на проповідь!
— Мені цікаво тебе слухати.
— А коли була б менш привабливою? Адже я тобі подобаюся? Як подобаюся всім чоловікам. До мене залицяються ще з восьмого класу. Коли йду пішки містом, таксисти пропонують везти будь-куди безплатно. Навіть мій редактор, чоловік суворо-непохитний, потай від самого себе симпатизує мені, і я безсоромно й нахабно експлуатую ці симпатії, говорячи йому в очі те, чого ніхто із співробітників ніколи не наважиться сказати.
— Я слухав би тебе, хоч би якою ти була.
— Ага! Все-таки мене? А я можу бути тільки такою, як є, інша — то вже була б не я. Як кажуть філософи: форма осут-нена, сутністю оформлена... Але ти кажеш: слухати. Слухають лекторів, доповідачів, учительок. Слухають — то ще не люблять. Чи не здається тобі, що чоловікам більше подобаються жінки дурні. Нащо їм розум? їм дай безтурботність, легковажне ставлення до життя, тоді найзаклопотаніший чоловік спочине душею, щось мовби молодість упаде на нього... Ну, я не можу всього...
— За всіх я не можу сказати, але...
— Ну, так, ти серйозний, а серйозні живуть довго. Ти вибиратимеш розсудливо, без поквапу, солідно...
— Анастасіє, ну навіщо?
— Ти ходитимеш роками цілими, придивлятимешся, прислухатимешся... А тим часом... Тим часом боятимешся взятися бодай за мізинець дівчини.
Совинський не знав: чи вона сміється, чи провокує його до рішучості, якою не відзначався ніколи. Щиро кажучи, він боявся цієї вродливої і дуже розумної жінки, ніколи не знав, як з нею вестися, цей вечір міг стати для нього і найбільшим, може, щастям, але ганьбою теж.
— Ми ще вип'ємо?—зухвало поспитала Анастасія.— Ти можеш налити мені шампанського? За що нам випити? Давай я вимкну це світло. Воно діє мені на нерви. Досить того, що з вулиці!
Вона встала, пройшла до вимикача, кімната знизу налилася темрявою, хоч стеля світилася мертвим відбитим світлом вуличних люмінесцентних ламп. Совинський десь утонув на дні темряви, Анастасія легко пройшлася кімнатою, ледь доторкнулася до крісла, де сидів Іван, здається, зачепилася й за його плече, одним лиш пальцем, було й немає, їй хотілося сповідатися про все, що з нею сталося й не сталося, говорити й не до Совинського, а до темряви — тільки зблискують очі, схвильоване тепло випромінюють невидимі постаті, уривчасті віддихи, звертаєшся чи до себе самої, чи до свого добровільного слухача, чи до всього простору. Дві душі билися в ній, колотилися лихоманково, відчаєно, гірко. Одна потопала сама, друга прагнула рятувати іншого. Чи можливе таке? Сама в розпачі, а хочеш порятувати від розпачу когось стороннього красою, радістю, любов'ю до життя, порятувати ціною своєї суворо-лукавої недоторканості й неприступності. А може, це почуття помсти? Зійшлося двоє скривджених Карналями, вона — батьком, Іван — донькою. Змова покривджених? Помститися навіть гріхом? Хай знають! Хай вони знають! Вона може стати грішницею — ось тільки простягне руку.
— Совинський! Я хочу, щоб ми випили за твоє щастя! Іван і собі підвівся, головою сягав до світляного рівня в
кімнаті, здавався ще більшим, ніж був насправді. Втілення всього чоловічого.
— Скільки тобі? — несподівано спитала Анастасія.
— Чого? — не зрозумів Іван.
— Років.
— Двадцять сім.
— Хлопчисько! Я старша за тебе на цілу тисячу років!
— Не вигадуй.
— Іноді мені здається, що вже була завжди і всюди. Метемпсихоз. Ти віриш у переселення душ?
— Я ж маю справу з точними знаннями.
— То й що? Хіба не хочеться часом повірити в якусь дурницю? Це дає відчуття незвичайного і... свободи. Люди живуть любов'ю і працею. А що поєднує працю і любов, крім самої людини? Адже повинно бути щось поза нею. Це "щось" — творчість. Ми в газетах щодня повторюємо; творчий підхід до життя.
А як це зрозуміти? Що це? Як на мене, то це — не з'їдати життя, не зжовувати його в примітивному споживацтві, а щодня витворювати у всьому радість, красу, піднесеність, пристрасть. Ти віриш у. пристрасть?
— Хіба я неживий?
— Скільки на тебе дивлюся, завжди здається мені, що ти в полоні якоїсь упертої порядності. Може, тому... Але не маю права, та й не треба. Про що я? Пристрасть? Істинна пристрасть існує знаєш де? Лише в гріхові. Там вона вічно молода. У всіх інших випадках стає з часом смішною пародією на живе почуття. Отож, про що ми з тобою говорили? Про твою молодість? Давай вип'ємо за неї! За все твоє!
— Ти — за моє, я — за твоє. Давай за наше... Грішниця? А що таке гріх? І що таке щастя? Де межа? Де
рубікон? Всі рубікони найлегше переходити, коли вони замерзають. Або висихають. Хоча висохлого вже й переходити не варто.
Анастасія випила все до дна, вино незвично вдарило їй у голову, але вона не злякалася, а зраділа: розмити всі межі, залити кордони, потопити приграничні знаки обережності. Розуміла, що п'яніє, але свідомість працювала чітко, точно, хоч десь з-за її далекого краю кричало щось темне і відчаене до цього несміливого чоловіка: "Візьми мене! Візьми! Чого ж чекаєш? Добий мене! Хочу вмерти! Не хочу більше нічого!.."
Чи Совинський підійшов до неї, чи вона, стали поряд, схитнулися, доторкнулися одне до одного, так і лишилися, Іван обережно підтримав Анастасію, яка похилилася йому до плеча, боязко оточив її рукою. Напівобійми. Вона спитала насмішкувато:
— Що тебе приваблює в мені? Задоволення?
— Недосяжність,— сказав він тихо.— Справжня жінка завжди недосяжна. А ти — справжня.
— Не боїшся помилитися?
— Ні.
— Можеш мене поцілувати?
Він нахилився над нею невміло й боязко, вона вирвалася, відскочила, засміялася:
— Боже мій! Не так! Зовсім же не так!
Іван спробував упіймати Анастасію, але вона обкрутилася довкола нього, підскочила з іншого боку, обпекла губами, забила йому віддих, знову зникла на мить, а коли з'явилася знов, він уже був напоготові і не дав вхилитися, зграбастав її в обійми, притиснув до грудей і навіть злякався, коли вона зм'якла, піддалася без опору, чи то в заціпенінні, чи в збайдужінні. Незграбність і поквап зближення. Сором. Ганьба. Відчай. Вона відштовхнула Совинського, затулила обличчя руками. Банальний жест. Тепер — ще банальніші слова? Анастасія закусила губу. Ні слова, ні звуку, ніби вмерла. Совинський налякано завовтузився в темряві.
— АнастасієІ
Вона мовчала. Гнала його від себе мовчанкою, гнала звідси, звідусіль, тут, скрізь, завжди! Йди і не вертайся, не приходь, не згадуй, забудь! Боже! Що вона наробила? Що наробила?!
А Іван нічого не міг збагнути. Такий ніколи не збагне, він довірливий, але й занадто заглиблений у себе. Ніколи не навчиться зазирати в чужу душу. Він невинний. Все вона! Це все вона!
— Анасгасіє! — Іван знайшов у темряві її руку, але Анастасія висмикнула її, зіщулилася на дивані, мовчки благала його: "Іди вже! Іди звідси!" А він не розумів, пробував втулитися на диван, де йому не було місця, бурмотів:
— Повір мені: я не хотів... Напало, мов землетрус. Все мало б бути зовсім не так, я розумію... А може, так? Га, Ана-стасіє? Я... Ти не можеш уявити... Спасибі тобі!.. Ні, не те... Тут треба щось інше... Я не знаю... Ти дозволиш? Я не можу тебе так залишити. Я побуду тут... На кріслі, чи як.
— Ні,— нарешті здобулася вона на слово, злякавшись, що він справді лишиться і просидить до ранку в кріслі, а тоді... Незносно й нестерпно!
Він згодився швидко й слухняно.
— Ну, гаразд. Я піду... Ходитиму он там у сквері навпроти твого вікна до ранку.
— Ні, ні!
— Поїду з тобою до Києва. За тобою. Завтра дам телеграму Карналю. Попрошуся. Благатиму. На будь-яку роботу. Аби повернутися. Аби бути там, коло тебе, з тобою.
— Ні-і! — мало не закричала вона і навіть зіскочила з дивана, уявивши все те, про що сказав Совинський.
— Однаково я приїду,— вперто повторив він, і тоді вона справді закричала відчаєно: "Ні-і-і!" — і зі злою силою стала випихати його з номера, так що навіть сонна чергова в кінці коридора здивовано випручалася з дрімоти й з цікавістю приглядалася, що там діється. Але Анастасія вчасно схаменулася, тихо просичала до Совинського:
— Не смій! Нічого не смій! — і зачинила за ним двері. Одразу й пожаліла Совинського, але ще більше жаліла
саму себе. Навіщо, навіщо все? І хто винен? Сама. Триматися стільки років, а тоді піддатися безглуздому почуттю. Вхопилася за якесь випадкове слово, кинуте, може, задля простої ввічливості, витворила для себе хтозна й що, тоді здуріло кинулася від моря, переміряла пів-України, писала про цю домну, сиділа й сиділа тут, так ніби ждала чогось, хотіла, шукала. І ось діждалася, знайшла, зламала печать безсоромності. Яка ганьба, яке приниження, яке падіння! Помстилася, не маючи ніяких підстав для помсти, Зрадила, не даючи зобов'язань вірності й сама не отримавши жодного зобов'язання. Кривда, зневага, біль — все насунулося на Анастасію тяжким валом, гнітило її, підминало під себе, і вона конала десь на самому дні розпачу, сорому і жаху. Що наробила? Що натворила? Гралася зі своїм лукавством, а тепер воно потьмяніло і покрилося брудом. Так довго трималася за свою неприступність і холодність, тепер усе скінчилося, але чи ж так, як належало? Чи для того берегла себе? Велике було її розчарування, але ще більше каяття.
Металася по кімнаті, світло з вулиці боляче било їй в очі, спробувала запнути вікно шторами, але тонка тканина не затримувала світла, в кімнаті стало ще примарливіше і безнадійніше, Анастасія рвонула штору, глянула мимохідь на себе в дзеркало. Леліє щось у темряві біле, як мрець. Вона чи не вона? Якась злиняла, як розмокла газета. Все в ній знищене: відчуття життя, нерви, душа. Стала коло вікна, невидющо дивилася вниз через вулицю, не бачила Совинського, який ходив у сквері навпроти готелю, зате помітила, як народжувався вітер, вловила найперше його зітхання, простежила наростання вітрової сили, все в ній здригалося від нетерплячки, просило, кричало до вітру: "Дми! Лети! Ламай і мети!" Вітрові оргії, відьомські шабаші вітру, щоб ніякого сліду, нічого!
Вітер стугонів, ломився в шибки, стрясав будинок, шарпав дерева, Совинський загубився в потоках знавіснілого повітря змаліло-безпорадний, гуло, сичало, свистіло, вимітало й вичищало вулиці досвідку, нічого не лишало.