Коли вже не церква, то міг там бути музей.
— Людей більше шкода, що загинули від трамвайних аварій. Ви ж знаєте, чому церкву знесли.
— Офіціальну версію знаю, але не вірю.
— Вірте, нічого цінного, ні красивого в цьому соборі не було. Стояв, як гриб червивий, підточений зсередини червою. Ви знаєте, є щось символічне в цій метафорі. Погодьтесь, що там копошилась черва, в цій церкві, і серед неї — ви!
— Дякую вам.
— Нема за що.
— Облишмо це. З вами хоче познайомитись одна людина,— перемінила тему Зоя Іванівна.
— Що ж це за людина?
— Порядний чоловік, мій знайомий.
— Також церковник?
— Ні, не церковник,— збрехала Зоя Іванівна.
— Чого йому треба?
— Хоче проконсультуватись у літературних справах. Микола не любив тих невдах, переважно графоманів, що тільки забирали час, але зараз відмовити Зої Іванівні не міг.
— Що ж, коли так хочете,— прошу.
— Можна й мені з ним прийти?
— Прошу. Ви теж на консультацію?
Микола встав. Тепер уже можна було йти, не образивши супутницю.
Усю дорогу думав, чому ця жінка, байдужа до всяких вірувань, зробилась раптом церковницею? Як це обгрунтувати психологічно? І єдиною причиною вважав її нічогонероблення. В церкві вона вбивала дорогоцінний час, з яким не мала що робити.
20
Минув рік від останньої зустрічі з Зоєю Іванівною. Микола й забув про неї.
За цей рік він майже не виїжджав нікуди. Сидів удома, працював. Тем назбиралось стільки, що, здавалось, на півжиття вистачить.
Після першого виїзду в колгосп і знайомства з завідуючим фермою він ще двічі виїжджав туди, знайомився з колгоспниками і головою колгоспу, цікавився роботою клубу, був на вечорі співу і танців. Тепер цілими днями писав, систематизував матеріали, будував плани нових творів. Наразі закінчував п'єсу, уривки якої уже читав в театрі, і вони сподобались акторам і режисерові. П'єса мала бути готова до нового театрального сезону.
Через цю вперту працю Микола занедбав зустрічі з Таїсою Сергіївною, на превелике незадоволення Наді, яка сприяла цьому знайомству і хотіла, щоб воно благополучно закінчилось шлюбом цих двох людей, взаємно небайдужих одне до одного.
— Коли ж ви одружитесь нарешті? — допитувалась Надя.
— Як тільки закінчу п'єсу.
— Це ж не пояснення і не відповідь на питання. Ви любите жінку чи ні? Не крутили б їй голову.
— Я ніяких авансів досі не давав.
— А взагалі, ви любите її?
— Мабуть, так.
— На початку знайомства ви були закохані по горло, а зараз "мабуть, так"?
— Давно не бачився з Таїсою Сергіївною, не бачив сонечка, що підігрівало б мою любов.
— Дурниці говорите,— сердилася Надя.— Не любите, от що, не хочете женитись, тому й зволікаєте. Я не знаю, чого ви чекаєте? Вже б пора!
— Приємно почути, що я вже на порі.
— Залиште жарти! Мені треба знати конкретно, без викрутасів, будете женитись чи ні?
— Ех, Надю,— сумно промовив Гаєвський,— у двадцять літ далеко легше вирішується така проблема, ніж у сорок.
— Вам же ще не сорок,— перервала Миколину мову Надя.
— Скоро буде,— продовжував Микола.— Я просто боюсь рішитись на цей крок. Після Сашеньки я, мабуть, нікого не любив досі, а після знайомства з Зоєю Іванівною став боятися одруження. Може, це доля багатьох письменників? Пам'ятаєте, Бальзак одружився із своєю Ганською, маючи п'ятдесят років і незадовго до смерті. Є й інші приклади. Я не відпираюсь,— заговорив він швидко, побачивши, що Надя хоче заперечити.— Тася мені подобається, я часто думаю про неї вільними хвилинами від праці. Можливо, а вірніше певно, я одружусь з нею. Боюсь тільки, щоб жінка не ревнувала мене до письмового стола, до моєї праці, яку я люблю більше, ніж... жінку.
— Тася занадто культурна, щоб ревнувати вас до ваших паперів та щоб вимагати для себе уваги більше, ніж ви можете їй приділити.
— Ви ж не знаєте, яка вона.
— Знаю, знаю і те,— обурилась Надя,— що ви старий, нестерпний холостяк, і більше я вашою долею цікавитись не буду.
— За що ж така жорстокість? — почав проситись Микола.— Не треба сердитись, Надю, закінчу п'єсу і почну думати...
— Про другу? — перебила Надя.
— Ні, ні, серйозно, почну думати про одруження,
— Думайте, я більше не втручаюсь,— закінчила Надя.
Подібних перепалок з Надею за Тасю мав Гаєвський багато. Він здебільшого відбувався жартами, а іноді, припертий до муру, признавався, що боїться втратити волю, боїться, щоб жінка не стала на перешкоді в його праці, щоб не поламала заведеного порядку в його житті. А порядок був такий, що з ранку до вечора він працював у себе за столом, читаючи, пишучи, правлячи коректи, редагуючи, і тільки на короткий час відлучався з хати, щоб поїсти тричі на день і пройтись по свіжому повітрю.
Гаєвський дивувався письменникам, що пишуть мало. Він не вірив у так зване натхнення. Сюжети підказувало саме життя, треба було тільки опрацьовувати їх. Про письменників, що видавали по одній книжці у п'ять років, говорив з погордою. Вважав, що вони просто нероби.
Не завжди працювалось і йому успішно. Були дні, що просиджував за столом, не написавши ні рядка, але він не давав собі права відриватись від стола. Читав, коли не писалось, але щоденну працю вважав обов'язковою. Шахтар працює вісім годин відбійним молотком, чому ж письменник має право працювати менше, ніж вісім годин щодня?
Якогось вечора його відірвав від роботи дзвінок у передпокою. Микола вилаявся в душі, але пішов відкривати. Перед ним стояв незнайомий, ніколи не бачений раніш чоловік.
— Кого вам? — спитав досить неввічливо Микола. Чоловік не збентежився. Здавалось, він звик до таких прийомів.
— Пробачте,— промовив тихим вкрадливим голосом.— Я насмілився зайти до вас по рекомендації Зої Іванівни, якій ви дали наче згоду на це...
— На що дав згоду? — спитав роздратовано Микола.
— На те, щоб мене прийняти. Це, правда, було давно, ще торік, ви, певне, забули.
Микола почав пригадувати.
— Чи не консультуватись ви хотіли? — спитав, гамуючи в собі роздратування.
— Саме так.
— Чого ж ви так довго тягнули? Це було ще торік.
— Обставини склались так, що не міг зайти. Я прошу, не відмовте мені, я на кілька хвилин.
— Заходьте.
Гість увійшов у передпокій і тут представився, назвавши себе Іваном Івановичем Нечаєм.
— Чим же можу служити? — спитав Микола, посадивши гостя в кімнаті на стілець і сідаючи проти нього.
Гість думав, червонів і мовчав.
Микола встав, щоб дати йому зібратись з думками, і пройшовся по кабінету. Видно було, що гість хвилюється.
— Чому ж не зайшла Зоя Іванівна? — спитав Микола, щоб легше розпочати розмову.— Вона обіцяла тоді, що завітає до мене разом з вами.
— Так воно справді й мало бути,— сказав гість по хвилинній мовчанці.— Ми умовились зайти до вас вже на другий день по тій розмові, але не зайшли, бо трапились події, які не дали змоги здійснити задуманого.
— Що ж це за події, коли не секрет? — спитав Микола.
Нечай завертівся на стільці. Видно, важко було почати.
Микола терпеливо чекав, відвернувшись від гостя, щоб його не бентежити.
— Ви знаєте, які були тоді арешти серед українців,— почав нарешті гість.
— Перший раз чую,— здивувався Микола. Відповідь насторожила гостя.
— Невже не чули? — перепитав він.
— Щиро кажучи, не чув. Кого ж саме заарештовано?
— Архієпіскопа, двох священиків, голову церковної ради...
— Ви ж сказали, що посаджено українців? Чи їх ви мали на увазі?
— А то ж кого?
— Розумію.
Микола встав. Він упевнився, що перед ним сидить церковник або ще щось гірше.
— Яке ж це має відношення до мене і до вас? — спитав він, пильно дивлячись в очі гостеві.
— Не знаю, яке це має відношення до вас, але мене тоді також було заарештовано, через те, як догадуєтесь, певно, я і не міг зайти до вас.
— Он воно що! Дозвольте,— спитав Микола знов.— Хто ви такий? Письменник чи церковник? Чому вас заарештовано в їхній компанії?
— Я українець,— сказав Нечай.
— І я українець, а мене, як бачите, не чіпали.
— Ще зачеплять,— проказав з єхидною усмішечкою Нечай.
Цього було вже забагато, Микола не міг стримуватись довше.
— Ось що, шановний гостю,— сказав він.— Я не маю часу і охоти полемізувати з вами на цю тему. Якщо ви тільки з цим прийшли до мене, то я вважаю нашу розмову закінченою.
Нечай встав з крісла.
— Одначе ви не надто гостинні,— зіронізував.— Зоя Іванівна характеризувала вас і як гостинного господаря, і як українця.
— Значить, помилилась,— гаркнув Микола, ставши осторонь від дверей, даючи тим самим знак, що прише-лець може йти геть. Але він стояв.
— Я йшов до вас з відкритою душею, як до близької людини і земляка. Ви ж теж українець.
— Так, але це нічого спільного з церковниками не має, я в бога не вірю.
— А ви думаєте, що я вірю? — висловився, нарешті, Нечай.— Ви думаєте, що архієпіскоп Олександр у бога вірить? Ви думаєте, що заради кар'єри він перемінив циркуль на хрест? Він інженер за освітою.
— Мене не цікавить такий інженер, що, замість будувати, махає кадильницею.
— Даремно ви таке кажете, він патріот, він для великої ідеї пожертвував собою. Він говорив, що церква ще раз зіграє позитивну роль в історії людства, зокрема автокефальна церква в історії нашого народу.
• — Яку роль? Яку? Микола тепер вже не знав, хто перед ним: махровий ворог, провокатор і шантажист чи божевільний. Але чому Зоя Іванівна рекомендувала його?
— Слухайте, досить теревенів,— сказав він.— Ідіть собі звідси.
Нечай, видно, сподівався такого обороту справи, але й зараз не рухався з місця.
— Піду, можете не турбуватись,— промовив спокійно.— Піду, але скажу ще дещо. Я гадав, що ви кращий, ніж ви насправді.
— Прошу покинути мою хату, — повторив категоричним тоном Микола.
— Не кричіть,— сказав нахабно Нечай, засуваючи праву руку в кишеню.— Я хочу зробити вам попередження, щоб про мій візит ніхто не довідався! Мене ніхто не бачив, як я сюди заходив, і постараюсь непомітно вийти. Згода?
— Там видно буде. Ідіть!
— Дивіться! Я відсидів рік. Якщо б мене ще раз посадили через вас, то вам не здобрувати.
— Геть звідси, провокаторе! Геть! — Лице Миколи налилось кров'ю. Він підбіг до стола, вхопив важке мармурове прес-пап'є, але це вже було не потрібно. Його нахабний гість зник за порогом.
Закривши за ним двері на ключ, Микола вернувся в кабінет, сів у крісло, важко дишучи. Що робити? Дзвонити зараз у міліцію? Сказати, що приходив Нечай? Його, напевно, там прекрасно знають, коли вже мали в себе.