Врешті побачив високу могилу, що горбом піднімалась над степом, пустив до неї коня.
Злазячи, ступив необережно на поранену ногу й зомлів. Коли отямився — лежав навзнак у траві, а кінь пасся недалеко од нього, і перше, про що подумав,— спутати коня. Але був такий млявий, що не міг поворухнутися. Лежав і дивився, як той відходив усе далі й далі...
Частина п'ята
Дорого обійшлася німцям, що хазяйнували в Хоролівці, смерть старого йолопа Крюгера. Комендант поніс свій запущений ішіас і п'ятдесят років прямо на фронт: у тісні та вонючі солдатські окопи. Начальник гестапо теж потюпав слідом: розжалуваний у рядові Навіть ляндсвірт не втримався на зігрітій посаді, хоч він, здається, не мав ніякого відношення до цієї сумної події А найбільше, звісно, дісталося поліції, бо стрілочник, як відомо, завжди винен: німці розстріляли всю охорону, яка чергувала в той час, коли Івасюта втік із ув'язнення.
Гайдукові теж світила петелька або й куля межи очі, бо чия кадра уколошкала Крюгера? Поки його тягали на допит, перевівся нінащо: тільки губи, та очі, та ще жовна на випнутих вилицях.
Утратив сон, з ноні в ніч вертівся на ліжку, важко зітхав. І все більш ненавидів свою половиноньку: спала, хоч би тобі що! Над головою вішатимуть — очей не розплющить! Хіба візьме подушку та натягне на вухо, щоб не чутно було, як рипітиме шибениця...
Ну, та цій завжди собаче весілля! Не стане його, Гайдука, одразу ж знайде інші обійми...
Хвойда всесвітня!
Якось не витримав — стусонув коліном у спину. Олька зойкнула, зірвалася з ліжка.
— Ти що?!
— Нічого...— Гайдука аж за горло здушило. Стримався, щоб не заїхати ще й кулаком.— Лягай досипай... Кор-рова..
Олька почухала спину, знову полізла в ліжко: тепла, розморена.
— Спи, доки мене не повісили! — докинув гірко Гайдук.
— Як не повісили, то вже не повісять,— озвалася позіхаючи Олька. Вмостилася, почмокала смачно і одразу ж заагула.
Гайдук на неї вже й дивитись не міг. Ображено сопучи, зсунувся з ліжка, взяв ковдру, подушку, пішов до канапи. Закурив, довго лежав, пропікаючи вогником темряву, блимав понуро. Скнів у безнадійних думках, ятрився образою на чорну німецьку невдячність: служив їм вірою і правдою, власного життя не жаліючи, а вони — чоботом у душу!..
За віщо?
Одне й утішало, що не посадили одразу ж за ґрати. Може, все ж урахують його бездоганне минуле, самовіддану службу, а особливо — дві медалі, що висять на мундирі: не за очі красиві їх одержав Гайдук, тричі ходив у самісіньке пекло, переповзав через кордон, ризикуючи щоразу нарватися на кулю прикордонника чи попастися чекістам до рук 1 невідомо, що було б краще, бо тоді Гайдукові пригадали б усе: і банду, і активістів повішених, і шпигунство на іноземну розвідку,— залишав на той крайній випадок Гайдук ампулу з отрутою: в комірець, в самий кінчик, щоб, як до лиха, то одразу вхопити у зуби...
Повертався щоразу — мов з того світу...
А почалася війна — теж довелося перебрати гіркого. Знов по цей бік, у більшовицькому тилу, з приймачем і ракетницею: вишукував цілі для літаків. Недосипав, недоїдав, помирав од спраги і втоми, ризикував щохвилини, бо спіймали б — на місці й покінчили б; скільки разів вгризався у землю зубами, коли поруч, у темряві, тупотіли захекано і стривожені злі голоси боляче били у вуха: "Тут він!.. Тут!.. Пильніше шукайте!.. Звідси злетіла ракета!.."
Шукали. Проходили поряд, мало не топталися по ньому, а він лежав, уже й дихнути не сміючи, і, якби міг, то зупинив би і серце: боявся — почують. І потім, коли небезпека минала, довго не мав сили покласти "вальтер" за пазуху: пальці аж прикипали до руків'я розпеченого...
А тепер що: до стінки і — "фойєр"? По медалях, що самі й навішали?... Ні, медалі зірвуть, як зірвав колись хреста німецький полковник з німецького ж таки офіцерика. Помах руки — і людини не стало. Живий труп із білим, як крейда, обличчям. Покірна мішень для карабінів...
Ех, життя, будь ти неладне!..
Ранок стрічав, мов давнього ворога: не чекав нічого втішного від наступного дня. Зодягався, випивав склянку міцнющої кави, плентав у поліцію — чекати на черговий виклик до слідчого.
Телефонний дзвінок іноді лунав одразу ж, як тільки переступав поріг кабінету, а бувало, апарат мовчав аж до вечора. І невідомо, коли було важче. Сидів як прив'язаний,— хоч що робив, відчував отой телефон. Наче міну. Ось-ось візьме й вибухне. Ось-ось...
Порятунок прийшов, коли уже й не сподівався.
Представник гестапо з Полтави, якого всі німці в Хоролівці чекали, як смертної кари, виявився Гайдуковим знайомим. Та не просто знайомим — товаришем: в одній і тій же розвідшколі навчалися перед війною, поряд і спали, і їли. І в карцері якось разом сиділи, коли надумалися провідати місцевих дівчат.
Віллі Кофт не забув минулих Гайдукових послуг: як той підставляв не раз спину, виконуючи за себе й за нього важку та невдячну роботу. Мив у казармі підлогу. Чистив гальюн. Бігав на пошту за посилками від батьків Віллі, які за своїм улюбленим сином світу не бачили. І хоч вважалися обоє курсантами і були наче рівнею, однак Гайдук уже тоді добре затямив, хто з них слуга, а хто — пан. Тож належно себе і поводив.
Коли по закінченню школи його відразу ж послали на Радянський кордон — на диверсії й розвідку, а Віллі забрали в Берлін, Гайдук і це сприйняв як належне. Бо куди йому, безбатченкові, без роду й племені, рівнятися з арійцем, та до того ж ще й з аристократів: мав перед прізвищем приставочку "фон" — золотий отой ключик, що відчинятиме двері до найвищих посад у майбутньому.
Віллі й зараз уже обіймав солідну посаду і мав неабиякий чин: штурмбанфюрер СС. І якщо на Гайдукових грудях побрязкувало лише дві медалі, то Кофтів бездоганно пошитий мундир прикрашували не одна орденська стрічка, пришпилена з вишуканою недбалістю улюбленця долі.
За роки, відколи вони розлучилися, Віллі таки дещо змінився: ледь помітно посивів, трохи побрезкло обличчя, він ще більше посутулішав. Сидячи за столом під час наради, чіпко і строго дивився на присутніх, наче тепер уже вирішував, кого на фронт— у штрафбатальйон, а кого на шибеницю. Ось його світлі очі зупинилися на Гайдукові (Гайдук аж дух зачаїв, а в грудях поповз, поповз крижаний холодок), щось у них, у тих очах, ворухнулося, чи то тільки так здалося Гайдукові, бо Віллі одразу ж перевів погляд на опасистого німця, який сидів поруч. Німець засопів, мов йому забракло повітря, неспокійно засовався, червона шия, здавлена тугим комірцем, враз змокріла од поту, а Гайдук, переводячи дух, сам себе запитував, упізнав його Віллі чи ні, бо жоден м'яз не здригнувся на обличчі високого гостя. І невідомо, чого б він зараз дужче хотів: щоб Віллі його упізнав чи так і лишитися для нього чужою людиною. Бо чи не спитає з нього, як з давнього друга, особливо суворо й нешадно?
Тому навіть не пробував підійти до штурмбанфюрера під час перерви.
Віллі, однак, упізнав, а може, знав про Гайдука — ще перед поїздкою в Хоролівку: Гайдук уже виходив з гестапо, як його затримав черговий.
— Пане начальнику поліції, вас просять зайти у приймальню!
Гайдук аж здригнувся. Виду, однак, не подав: строго насуплений, піднявся на другий поверх, зайшов до приймальні.
Тут сиділо повнісінько німців, чекали на виклик. Секретар, як тільки уздрів Гайдука, підняв трубку, щось тихо сказав. Вислухав, поштиво кивнув головою.
— Зайдіть.
Штурмбанфюрер зустрів його на порозі. Розвів широко руками, приязно всміхнувся.
— А-а, старина!.. Що ж це ти не признаєш своїх друзів?.. Негоже, негоже..— Обійняв за плечі, провів до невеликого столика, на якому стояло кілька пляшок— Віскі?.. Коньяк?..— Налив із пузатої пляшки, перший підніс плескатий келих: — За щасливе побачення!.. Прозіт!..— Випив, посмакував, похвалив: — Гарний напій. Що-що, а пити ці французики вміли.— Наче французів уже й не існувало на світі.
Гайдук теж вихилив келих — обережно, наче отруту, і хоч ніяк не міг звикнути до іноземного трунку (тхнув він йому чомусь клопами), похвалив і собі. Обережно, щоб не розбити тендітну посудину, поставив келих на тацю. Сидів потім, скутий, напружений, все чекав, що Віллі от-от поцікавиться, як воно сталося, що він проґавив Івасюту. А Віллі наче забув, за чим, власне, й приїхав: поринув у спомини. Палив сигарету, розчулено мружився.
Скільки ж це років минуло, як він із камрадом навчався в тій школі?.. Ах, які то були щасливі часи! ї їавіть карцер викликає зараз розчулення. Чи не так, любий друже?
Гайдук обережно притакував, хоч йому зараз було не до спогадів: здавалося, що Віллі в оцих мандрівках у минуле не зовсім щирий. Не для того ж приїхав він до Хоролівки, щоб побачитися з ним, з Гайдуком! 1 чим довше поринав у спогади ВІЛЛІ, тим більша напруга наростала у Гайдукові.
Врешті й Віллі, здається, набридли ці спомини, погасив
сигарету, скрушно зітхнув: і
— Отак би погомоніти до ранку... Та, на жаль, ми собі не належимо: війна, друже, війна...
Гайдук напружився, у нього одразу ж спітніли долоні.
— З оберегом Крюгером доводилося зустрічатися?
— Так,— відповів похмуро Гайдук
— Серйозний чоловік,— сказав задумливо Віллі.— Пригрозив, що у справі батька дійде аж до Берліна, якщо ми всіх не покараємо. Рицарський хрест — нічого не поробиш!..— Обличчя Віллі стало зовсім заклопотане, він дивився на Гайдука так, наче казав: жаль мені тебе, старий друже, але що маю робити? Служба є служба...— Як ви того бандита не втримали?
Здається, й не слухав Гайдука, бо обірвав на півслові:
— А охорону розстріляли навіщо? Замітали сліди?
— То вже гестапо...
— Чому не допитали? — докопувався Віллі: він наче й не чув Гайдука.— Може, серед охорони були його спільники, що допомогли йому втекти?
— Я тут ні при чім... То гестапо.
— Йолопи!
Віллі рвучко звівся, роздратовано осмикнув кітель. Гайдук дивився на старого приятеля, дивився й думав, що зараз вирішується його доля. А може, вже й вирішена? Тільки Віллі незручно рубонути з плеча: як-не-як, а колись таки навчалися разом.
Віллі ж тим часом поліз до кишені, дістав портсигар. Золото так і сяйнуло Гайдукові в очі, бризнуло світлом дорогоцінне каміння. Віллі натиснув на кнопку — кришка одскочила і тихенька мелодія залунала в кімнаті. Срібні дзвоники вителенькували щось таке ніжне й розчулене, що Віллі аж очі замружив, слухаючи той передзвін.
Дослухавши музику, дістав сигарету, вгостив Гайдука.