? А ці всякі писаки, теоретики всяких моралей, законів, усі ці важні філософи, що купами сиділи й списували величезні гори паперу, про всі ці теорії права, влади, фінансів, біржі, війська, парламентів, ну, одне слово, всього того лахміття, яке абсолютно непотрібне тепер нам. А потім: ми ж маємо Сонячну машину. Значить, усі ті, що сіяли хліб, що ловили рибу, вбивали волів, свиней — всі ж вони тепер непотрібні. Значить, і вони на іншу роботу можуть піти. І чого ж нам тепер треба? Помешкання, одежі, способів пересування? Господи! Та ми всі матимемо собі палаци! Ми зруйнуємо к чорту ці страшні кам'яні скрині, ці вулиці без сонця й світла. Вся земля буде величезний курорт із палаців і вілл! Але я цілком згоджуюся з Максом, що лінощі — це просто хороба, чисто фізична хороба старого світу, це — дефект організму, брак сили, бажання організму економити сили. Ну, будь ласка, нічого не робіть. Не робіть місяць, два, рік. Але ж, коли у вас буде багато сил, ви самі захочете кудись їх дівати. Неодмінно, неминуче. Будете щасливі, коли вам дадуть роботу. Побачите, Елізо, побачите!
Ага, Еліза вже не морщить сухо-вибачливим усміхом уста! Ага, вже задума?
— А кохання? Елізо! Ви ж подумайте: ніяких шлюбів, контрактів, ніякого купування й продавання себе за гроші, за "становище в світі", за титули. Люби, кохай, кого хочеш, як хочеш, скільки хочеш. І тільки того, хто тобі любий, хто підходить до тебе, кого ти від усього тіла й душі своєї хочеш назвати своїм мужем. Але знов таки: повна воля. От я Макса люблю так, що коли тільки ім'я його згадую, то вся холойу від щастя. Я не можу тепер уявити собі, щоб я могла доторкнутись до другого мужчини. Але я зовсім не кажу, що це навіки. Можливо, що я охолону до нього, що він охолоне (хоч я цього просто не можу собі уявити, і не дай, боже, щоб це було коли-небудь!), ну, одне слово, коли щось ізміниться у відносинах, то я, напевно, буду кохати інших. Будуть діти? О, будь ласка! Можна мати їх скільки хочеш без страху за їхню долю. І ніяких "незаконних" дітей! Всі — законні, всі — від усіх мужів, яких я хочу мати хоч тисячу! І наплювати на всіх батьків, коли вони не любитимуть своїх дітей. Ах, Елізо, невже, невже ви не розумієте, не відчуваєте, як це все грандіозно, як до нестями прекрасно, вільно, радісно?! Вибачте, Елізонько, але знаєте, що я вам скажу: ви не знаєте, що таке кохання! І в цьому вся причина.
Еліза помалу виринає з понурої задуми й чудно-іпильно дивиться на бризкаюче підняттям смугляве лице. Потім раптом так само чудно посміхається й каже тихим, рівним і теж чудним голосом:
— Ви думаєте? Ну, а що ви скажете, коли я вам скажу, що кохаю, і так кохаю, що здатна на найбільше злочинство проти всього святого для мене. Що ви скажете, коли я вам скажу, що так кохаю, що...
І раптом Еліза обома руками здушує себе за виски, зціплює уста і з такою кривою, болючою посмішкою дивиться в лице Труді, що Труда злякано, вражено й притихло простягає руку до її руки й ніжно торкається до неї пальцями.
— Правда, Елізо?!
Еліза швидше затуляє лице руками й похиляє голову. Труда тихо сидить і не зводить великих серйозних очей із рук під червоним, трохи розкудовченим волоссям.
— Елізо! Вам боляче?
Руки не рушаться. Дихання ритмічно трудно шарудить із-під долонь.
— Але чого ж вам боляче, Елізо? Простіть, що я...
Руки рішуче, швидко злітають із лиця. На щоці й на носі білі смужки від придушення руками. Зелені великі очі мокро, дивно, стрілчасте блищать.
— Ну, значить, ви цілком задоволені експедицією? Коли ж ви дасте нам воду й світло? Га, Трудо?
Труда розуміє. Розуміє, але не кориться. Вона обома руками хапає за руку Елізу й сильно здушує її пальцями.
— Елізо! Ви мусите .признати Сонячну машину! Ви мусите, Елізо! Ну, я розумію, у вас було обурення, гнів, ненависть до неї за те, що вона зруйнувала всякі там ваші плани. Ну, була ненависть за те, що знищила життя, зробила людей "худобою". Але тепер же ви самі бачите, що ніякої "худоби" немає, а, навпаки, є в мільйон разів більше, ніж раніше було. Ви ж самі бачите, що ваші трони, корони, влади, слави — все ж це таке малесеньке, мініатюрне перед тим, що ми матимемо. Ми всі будемо королями й богами, як каже Шпіндлер. Правда ж, Елізо! Ради бога, плюньте ж ви нарешті на своє князівство, корони й тому подібне. Записуйтесь до Вільної Спілки. В вас же так багато сил, знання, волі, ви можете бути такою прекрасною! Скільки ми будемо робити, як це буде страшно цікаво, гарно! От як тільки пустимо воду й електрику, зараз же влаштовуємо величезне свято Сонячної машини. А ви не будете на ньому. Ну, хіба ж це можна?!
— Що ж це за свято буде?
— Ух, грандіозне, колосальне свято! Це буде на полі. На широченному полі. Посередині буде насипано велику гору. Трон Сонячної машини. Трон чи жертовник — я не знаю ще напевно. Це тільки проект. Ну, одне слово, буде ціла церемонія. Елізо! Ви мусите до свята все забути, помиритись і стати нашою. Правда? Правда? Ви побачите— вам не буде так боляче Запевняю вас!
Еліза з блукаючою ніжно-глузливою посмішкою і з широко розгорненими невидющими очима дивиться у вікно. І, не повертаючись до Труди, не рухаючись, немовби боячися сполохати те незриме, що розгорнуло очі блукаючим усміхом, помалу й теж ніжно глузливо говорить.
— Може, й справді не буде боляче.
— Напевно, Елізо! Ручусь вам своєю любов'ю до Макса. Ех, Елізо, як це прекрасно буде! Як тільки пустимо воду й електрику, я зараз же зроблю одну річ (поки що секрет, це моя чисто особиста справа), і тоді ми почнемо виселяти всю чужу публіку з нашого дому. (Вони чудесно можуть зайняти порожні цілі будинки!) А самі зробимо так: у моїх покоях оселюсь я з Максом, у покоях Адольфа, в тих, що ви жили, — ви з Георгом (він знайдеться, неодмінно знайдеться!), а в покоях Фріди — Рудольф із Ірмою. Я вже про цей план говорила і з ним, і з Максом, і вони цілком погоджуються, а Ірма трохи не задушила мене з радості, бо я їй заявила, що візьму й сама повінчаю їх. А особливо Руді задоволений. Розуміється, коли тюхтій, то...
Труда раптом спиняється й здивовано замовкає: Еліза ліниво підводиться, злегка потягається й сміється негарним, жорстким, злим смішком. І зразу видно, що весь її попередній дитячо-соромливий ніжний сміх, усе червоніння, задумлива напівзгода — все це було несправжнє. А єдине справжнє, натуральне, єдине існуюче є оцей жорсткий сухий смішок.
— Що сталось, Елізо? Чого ви смієтесь?
— Сміюсь, Трудонько, з вашої милої здатності фантазувати й захоплюватися мріями. На жаль, я не запишусь до Вільної Спілки. Я не маю здатності вірити в фантастику.
Труда не може ще повірити, отямитись од цього незрозумілого перескоку Елізи.
— Та ви це серйозно, Елізо?!
— Цілком серйозно, Трудо.
Труда мовчки вражено дивиться на серйозний смішок, на схудлий сухий ніс, на недобрі очі. Потім рішуче, хмарно спускає ноги з канапи, швидко нетерпляче взуває черевики й ви-простовується.
—— Так. Тепер я розумію, Елізо, чого вам нелюбовно й нещасливо від вашої любові, а боляче. Ну, тільки ваш Георг буде каятись! І ви будете каятись, що коритесь йому. Можете сердитись на міне, а я кажу те, що думаю І скажу це саме в лице вашому... владиці Прощайте, Елізо. Скажіть мамі, якщо спитає про мене, що я хотіла до неї зайти. Але мені зробили в цій кімнаті таку прикрість, що я не можу нікого бачити.
Вона бере жужмом із канапи жакет, капелюш і, шкандибаючи на праву ногу, іде до виходу. Еліза стоїть із тою самою посмішкою, із закостенілим сіро-жовтим схудлим лицем і падаючим волоссям. На порозі Труда озирається:
— Це рішуче, Елізо?
Еліза примружує очі.
— Рішуче, Трудо.
Труда дивиться в підлогу.
— Дивно... Все ж таки дивно. Незрозуміле. Значить, Ірма мала рацію. Примружені очі розплющуються.
— А? Яку ж то рацію мала панна Ірма? Це цікаво.
— Вона сказала, що для вас краще смерть, ніж Сонячна машина. Очі знову ж примружуються, голова гордо вирівнюється.
— Хм! Панна Ірма мала рацію, Трудо. Дійсно — краще смерть. Можете вітати її з геніальною прозорливістю. Прощайте, Трудо!
Труда не рухається, не може рушитися з місця: чого ж раптом така виразна, така жагуча ненависть?
Труда знову похиляє голову й стоїть, спустивши руку з жакетом і капелюшем. Потім, волочачи ними по землі, помалу повертається до дверей і задумливо відчиняє їх. Але тут же швидко озирається й чекаюче дивиться: до неї, не хапаючись, але твердо, підходить Еліза. Підходить, чудно дивиться в самі очі й трохи хрипко додає:
— Але пам'ятайте, Трудо: коли я помру, то не від ненависті, а... від любові. Будете пам'ятати? А тепер прощайте!
І, рвучко, круто відвернувшись, іде до вікна.
А Труда знову стоїть непорушне, непорозуміло, хмарно, стиснувши брови — чи ждучи чогось, чи вдивляючись у спину біля вікна. Потім одчиняє двері й виходить обережно, як у тяжкохорого, причинивши їх за собою.
***
Такі затихлі, такі запорошені, такі ще недавно забуті машини вже знову блискають, уже ворушать то тут, то там застояними членами. Під височенними попереплітуваними металічними велетенськими сітками-стелями вже не цвірінчать лунким самотнім цвірінчанням горобці. Знову стіни відбивають гомін людських, здавалось би, уже навіки вивітрених голосів. Завзято, жваво, вперто обсіла людська комашня слонові металічні тіла, довбається в них, маже, пригвинчує, пристукує. Горять велетенські пащі, ригаючи біло жовтим палом, шугаючи потом у крихітну комашню. А комашня порцію за порцією посилає в розпалені пельки, радіє з ненажсрства, з палу, з пари. Галасує, шамотиться, заповнює всі такі ще недавно самотні, лункі, пустельні зали, кабінети, бюро. Безладна, невміла, вона невміння надолужує запалом, досвід — смілістю.
— Та що ж то ти робиш, хлопче? А гей, ти, куди нас замотуєш? Курте, дай тому жовтодзюбові по шиї й прожени від машини.
— А ти яке маєш право проганяти? Що за начальство?
— А таке начальство, що не розумієш — не лізь. Я тут двадцять років потом умивався — от і начальство. Геть од машини!
— Сам геть! Я буду Рудольфові Шторові скаржитись.
— Скаржся. Рудольф Штор дурнів уміє впізнавати. Ви-чисти краще оце коліно. На ганчірку. Ну, от так. А то зразу ж у машиністи пнеться.
А Рудольф Штор цупко стоїть на ногах. На нього оберемками валяться самі скарги, сварки, непорозуміння. На