1847 заборона друкувати Шевченкові твори не була скасована 1167. З другого боку, хоча за нового царя повіяло ніби вільнішим вітром, і здавалося, починало дніти і займатися на світ, одначе р. 1859 на пресу занесла руку реакція і досягла того, що задля нагляду над пресою організовано потайний комітет майже з самих ретроградів. Академік Нікітенко, що й сам належав до цензорів, каже 1168, що той комітет деморалізував молодіж ("развращал"). Цензурні утиски слова ставали все більшими, лютість потайного комітету доходила до того, що напр. цензора Ярославлева 1169 засудили за те, що він в "Русск[ому] слові" не заборонив такої фрази: "Гоголь был уважаем публикою до тех пор, пока не начал рабски воскурять фимиам царю земному и царю небесному" 1170.
1164 Кобзарь. — Т. III. — [Запис у щоденнику від 11 квіт. 1858 р.].
1165 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. 2. — С. 463.
1166 Правда. — 1875. — [№ 14]. — С. 574.
1167 Русск[ая] стар[ина]. — 1890. — Кн. II. — Дневник Никитенка за р. 1847. — С. 377.
1168 Дневник Никитенка за р. 185[9. — Русская старина. — 1890. — Кн. X. — С. 137 — 186].
1169 Ярославцева П. К. — Ред.
1170 Русск[ая] стар[ина]. — 1890. — Кн. XII. — С. 606.
Тим-то петербурзькі цензори вагалися з творами Шевченка, найпаче з його "Гайдамаками", воловодили і не хотіли та й не могли самі по собі давати дозволу. Цілих шість тижнів Шевченко і його приятелі й знайомі ходили коло цен— /547/зорів, але не можна було їх ублагати, на перешкоді більш за все стояла заборона р. 1847. Нарешті стали на тому, щоб вдатися безпосередньо до міністра освіти, яко головного начальника цензури. Міністром на той час був українець Ковалевський, чоловік дійсно добре освічений і ліберальний: він знав Шевченка і шанував його і його музу, але ж не відважився дати дозвіл, не порадившись з шефом жандарів і написав до князя Василя Долгорукова. Шевченко і собі вдався до його з листом, в котрому писав: "Я притерпів кару єдине за мої рукописи, а щодо моїх друкованих творів, дак вони і під час моєї служби в солдатах ходили по руках і нишком букіністи (антикварі) продавали їх: а заборону на їх положено (р. 1847) так мовити, "зауряд", щоб збільшити мою кару. Вернувшись тепер до Академії художеств, я підлягаю натуральному побутку 1171 мого заслання, — убожеству, з якого моя праця, яко художника, не спроможна визволити мене. Просячи скасувати заборону моїх творів, я прошу тільки дозволу користуватися моїми літературними правами і на старості літ мати кусок хліба насущного від праці молодих моїх літ". Князь Долгорукий звелів зібрати справи про Шевченкові друковані твори: але його підручні не спішилися з сією справою і міністр Ковалевський мусив вдруге написати до шефа жандарів 16 січня: тоді тільки останній відповів, що принципіально він нічого не має проти дозволу Шевченкові друкувати його твори, але радить міністрові, щоб він дав приватно Шевченкові твори на цензуру спершу "члену Главного Управления цензури" Тройницькому. Сей цензор, перечитавши "Кобзаря", висловив, що віршів "Думи мої, думи" ліпше не дозволяти: бо хоча в них нема нічого "предосудительного", але загальна ідея їх ворожа "слиянию Малороссии с Великороссиею". Після цензури Тройницького шеф жандарів дав свою згоду, але з умовою, щоб "Кобзаря" ще раз переглядала цензура. Тоді "Кобзарь" пішов на розгляд до цензора Бекетова, котрий глянув на його вельми суворо і замазував 1172 такі вірші, в яких не було нічого нецензурного. Нарешті, дозвіл "28 ноября 1859" вийшов з-під пера цензора Бекетова.
1171 Набутку. — Ред.
1172 Русская мысль. — 1898. — Кн. VI. — С. 196 — 200.
Щоб зручніш було читачеві уявити собі думку цензора Бекетова про те, що можна друкувати, а чого ні, наведу ті вірші, тільки з "Катерини", яких Бекетов не дозволив на— /548/друкувати. В розділі III після вірша "Поки сльози ллються":
Отаке то лихо! бачите, дівчата:
Жартуючи кинув Катрусю москаль,
Недоля не бачить, з ким їй жартовати,
А люде хоч бачать, та людям не жаль:
"Нехай, — кажуть, — гине ледача дитина,
Коли не зуміла себе шанувать".
Шануйтеся ж, любі, в недобру годину
Щоб не довелося москаля шукать.
Далі тамечки ж після вірша "Що мені робить" не дозволено надрукувати:
Сирота собака має свою долю...
Має добре слово в світі сирота:
Його б’ють і лають, закують в неволю,
Та ніхто про матір на сміх не спита.
А Йвася спитають, зараннє спитають,
Не дадуть до мови дитині дожить...
На кого собаки на вулиці лають?
Хто голий, голодний під тином сидить?
Хто лобуря водить...? Чорняві байстрята...
Одна його доля: чорні бровенята,
Та й тих люде заздрі не дають носить.
Третій недозвіл — се початок IV розділу:
Попід горою яром, долом,
Мов ті діти високочолі,
Дуби в Гетьманщині стоять:
У яру гребля, верби в ряд,
Ставок під кригою в неволі,
І ополонка — воду брать...
Мов покотило червоніє,
Крізь хмару, — сонце занялось,
Надувся вітер, як повіє, —
Нема нічого!.. скрізь біліє...
Та тільки лісом загуло 1173.
1173 Кобзарь. — 1885. — Т. II. — С. 520 — [52]1. Не тямлю, чому досі оцих заборон не заведено до "Кобзарів", виданих після р. 1885. Тим часом опріч своєї краси, наведені вірші мають велику вагу в поемі і з іншого боку.
Визволивши "Кобзаря", хоча й вельми покаліченого, з цензурної неволі, треба було поміркувать про кошти на видання.
В гурті Тарасових приятелів було немало українських /549/ богатирів-дуків, от як, напр., Галаган, Тарновський, Сошальський і ін. — таких, що спроможні були на видання "Кобзаря" вийняти кошти з власної кишені так, що кишеня з того не послабшала б і навіть не почула б того. І кожен з них, вдаючи з себе патріота українського, тим самим реально довів би і свій патріотизм і своє пошанування до Кобзаря-генія і до рідного слова. Потребу видання "Кобзаря" всі вони добачали, а проте ні в кого не простяглася рука дати потрібні кошти. Коли б не трапилося щасливої нагоди і запомоги Платона Семеренка, так річ певна — видання "Кобзаря" не минуло б жмикрутських рук столичних книгарів. Коли Шевченко в липні р. 1859 гостював на Україні і був у Платона Семеренка, так останній обіцяв, коли тільки цензура дасть дозвіл, що кошти на "Кобзаря" будуть.
Пам’ятаючи про сю обіцянку, Шевченко, прийнявши дозвіл цензурний, написав до Олексія Хропаля (управителя Семеренкових дібр в Городищі): "Сьогодні, — писав він, — цензура випустила з своїх пазурів мої безталанні думи, та так, проклята, обчистила, що я ледві пізнав свої діточки. А "издатель" — кацапська душа — половини не дасть того, що я прошу і що мені притьмом треба. З таким моїм лихом я оце до вас з Платоном Федоровичем: вишліть мені 1100 карбованців, а я вам з великою подякою пришлю к новому року екземплярів книги на таку суму, або через рік гроші з невеликим процентом" 1174.
Семеренко не гаючись 11 грудня післав в Москву до свого комісіонера Пурлевського переслати Шевченкові потрібні йому гроші і того ж дня, повідомляючи про се автора "Кобзаря", додає: "Усі ми часто згадуємо про вас. Ми з вами мало знайомі. Де про що бажав побалакати з вами, та не трапилося зручної нагоди. Ви своїми оповіданнями поетичними так бадьорили мій дух, що я про все забув. Дасть Біг, побачимося і побалакаємо по правді. Адже ви за правду не гніватиметеся? На перший раз скажіть мені по правді: з якої причини до мене ви написали листа одною мовою (російською), а до Олексія Івановича Хропаля другою? (українською). Коли таке нелітературне листування, як моє, не втомить вас, так прошу вас і до мене коли-небудь написати" 1175.
1174 Киевская старина. — 1889. — Кн. II. Лист до О. І. Хропаля від 29 листоп. 1859 р.
1175 Ibidem. /550/
Жодного сліду нема, щоб відповісти запевне: чи після наведеного листа переписувалися Шевченко й Семеренко, чи ні? Тільки з Тарасового листа 12 січня до Варфоломея знати, що поет писав про щось до Семеренка, мабуть, прохав взяти до себе на службу Варфоломея, але лист сей до нас не дійшов.
Коли, нарешті, вийшов "Кобзарь", Шевченко послав його до знайомих з власноручними написами. Пославши кілька примірників до Варфоломея, він писав до його, щоб, прийнявши посилку, одвіз примірники "Кобзаря" в Городище до Семеренка і до Хропаля.
Побачивши, що на "Кобзарі" — "коштом Платона Семеренка", останній, як переказує д. Чалий 1176, вельми ремствував на Тараса, бо, даючи гроші на видання, він не бажав, "щоб відала лівша про те, що діє правша", і після того Семеренко вже не схотів відповідати Тарасові.
І Варфоломей 1177 свідчить, що справді Семеренко за те гнівався. Тарас же, довідавшись про його гнів, писав: "Нехай собі сердиться, коли у його така сердита натура".
Дійсно Платон Семеренко був чоловік стільки ж добрий, скільки скромний і ворог всякої реклами, але, кажучи правду, за "рекламу" на "Кобзарі" не слід було йому гніватися на Тараса. Коли хто й винен тут, так хіба ті люди, що, знаючи Семеренкову вдачу, не остерегли Шевченка, щоб на "Кобзарю" не оголошував ймення видавника.
З листів, що приходили до Шевченка з подякою за "Кобзаря", варто де про які згадати нам.
Старий приятель Тарасів доктор Козачковський гаряче дякує за "Кобзаря", як за дарунок дорогий своєю вартостію абсолютною. Навпаки, другий старий приятель Максимович дуже якось холодно висловлює свою подяку, а дука великорос Катенін писав: "Спасибіг, що не забули і про мене. Живіть многі та многі літа і своїми творами поетичними, повними живої краси, драматизму та свідомості гідності чоловіка, будіть простовання до Правди і Добра" 1178.
1176 Чалий, с. 175.
1177 Правда. — 1875. — [п. 24]. — С. 967. [Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 180].
1178 Чалий, с. 175 — 177. [Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 178 — 179. 187 — 189]. /551/
VI
Справа скасовання кріпацтва, що цілий вік гризла серце Шевченка, йшла дляво, і длявість та тепер повинна була ще більш турбувати йому душу. В Петербурзі тоді саме земляк наш і добрий знайомий Тарасів — полтавець-дідич Олександер Оболонський видавав симпатичний вісник "Народное чтение", де було друковано кілька поезій нашого кобзаря. Вже ж річ певна, що, провідуючи Оболонського, Шевченко не один раз виливав перед ним своє тяжке вболівання про долю рідних братів і сестер. Отут не раз здіймали бесіду про те: яким його робом прискорити визволення з кріпацтва поетових братів і сестер? Приміркували перш за все в журналі Оболонського надрукувати коротеньку автобіографію Шевченка.