"Стежать... Небезпечно!.. Через два дні!.." — прохрипів він, жмакаючи записочку, й, звернувшись до Уляни, крикнув хрипко: — Куди ж тебе посилала пані,— до Літина?
— Ні, до фігури... Вкинути записочку в дупло дуба...
— Он як! Добре придумали голубчики, ш;об ніхто не догадався.... Так ось чому пані ие хотілося, щоб військо зупинялося коло фігури.
Янчевський зловтішно потер руки й звернувся до Уляни:
— Ну, так ось що,— в очах його загорівся лиховісний вогник.— Якщо тобі звеліли вкинути записку в дуба, то доручення передусім треба виконати,—сідай же, відьмо, зі мною в бричку та покажи й мені це місцечко, щоб і я знав, куди мені в разі чого вкидати листи.
Уляні не залишалося нічого, як тільки прийняти запрошення Янчевського.
Він звелів їй сісти поруч з ним і для більшої обережності стиснув Улянину руку в своїй руці.
Бричка покотилася.
Мовчки сиділи одне коло одного обмануті любовники, кожен поринувши в свої думки.
"Так ось чому, пані ясновельможна, не хотілося вам, щоб військо зупинялося коло фігури... Он куди ви їздили кататися!— казав сам собі, задихаючись від злості, Янчевський.— Ага, ми сьогодні перешкодили вам? Що ж діяти, два дні доведеться не бачитися з коханцем... Строк довгий... Хе-хе-хе... Зате вже на третій день поспішите ви, пані, на крилах кохання і як же зрадієте, коли, крім нового амурчика, там зустрінете ще й старого свого коханця!"
Злість душила й Уляну.
Як необачно вона вирішила зразу, що лист призначається Кармелюкові! Тепер ось виявляється, що у вельможної пані є якийсь коханець у Літині, і вона, Уляна, вплуталася через це в таку історію, з якої дай, боже, без лиха виплутатися. Незважаючи на всю свою одвагу, Уляна почувала себе вельми погано поруч з Янчевським; сусідство з ним навіть трохи гамувало її ревнощі й одвертало її думки
в інший бік, та хоч як прикидала Уляна, а вирватися з лабет Янчевського не було можливості.
LXXVIII
Незабаром бричка звернула праворуч на путівець, в’їхала в ліс і спинилася коло фігури.
— Тут? — звернувся Янчевський до Уляни.
— Мабуть, тут... Пані казала, що в дубі є дупло.
— Ну, злазь; гляди ж, якщо тільки збрехала, то на цьому ж дубі тебе повішу!
Янчевський важко зіскочив з брички, не випускаючи руки Уляни, й майже потяг її за собою.
В самої Уляни ноги так похолонули, що вона не могла їх зігнути. А що, коли пані не так розказала або вона сама наплутала? їй здалося, що вона йде щ>аем прірви. Відстань4 до дуба була зовсім невелика, але вона видалась Уляні безкінечно довгою.
Аж ось почувся гучний крик Янчевського:
— Так, є!
Уляні відлягло від серця: підвівши очі, вона теж побачила в дубі глибоке й вузьке дупло.
З неприхованою зловтіхою опустив Янчевський на дно дупла записочку, а потім звернувся до Уляни:
— Ну, вельможна пані, а тепер проше до повозу!..
— Що?..-—скрикнула Уляна й, поблідши від страху, втупила в Янчевського ошалілі очі.
— Ну чуєш, відьмо: сідай у бричку! — грізно прикрикнув на неї Демосфен.
Уляна бухнула на коліна й припала до ніг Янчевського.
— Ой паночку милостивий, за що, навіщо? Зглянься... діти малі... відпусти...
— Відпустити? Ха-ха-ха! — злобним сміхом вибухнув Демосфен.— Чл не гадаєш ти, що на дурня напала? Відпустити, щоб ти побігла до маршалкової та розповіла їй про все, що тут сталося?
— Бодай я дітей своїх не побачила, бодай... я...— з сльозами почала була Уляна.
— Мовчи! — перебив її Янчевський, тупнувши злобно логою й крикнув фурманові: — Зв’язати гадюку й кинути на дно брички!
Надвечір повернувся Янчевський в Маршалківщину з ротою москалів і повідомив, що всі інші роти розташувалися вже в лісі, коло фігури. Ця звістка заспокоїла не тільки
товариство, яке зібралося, а й саму Розалію: очевидно, Кармелюк устиг уже дістати записку й завчасно переховався; в противному разі Янчевський зразу ж розповів би якщо не про свою перемогу, то принаймні про те, що він натрапив на слід Кармелюка.
Тим часом Янчевський не казав нічого такого, але був в ударі, жартував, сміявся, залицявся до паненок і до господині дому. "
Розалія теж була надзвичайно жвава: поведінка Янчев* ського остаточно заспокоїла її, і тому, намагаючись загладити враження від своєї несподіваної істерики, вона стара-" лася бути якнайлюб’язнішою і наймилішою...
Одне слово, добрий настрій знову запанував у всьому товаристві, і далі вечір пройшов цілком спокійно й навіть весело.
Рано-вранці всі гості виїхали.
Маршалок хотів також хоч би там що виїхати разом з гістьми й дружиною до Літина, але несподівана хвороба її змусила відмовитися від цього наміру.
Вчора ще весела, жвава, Розалія нараз дуже захворіла* Незважаючи на настійні прохання чоловіка, що тепер саме конче треба їй скоріше переїхати до міста, де всяка допомога напохваті, ■ пані маршалкова остаточно з цим не пого^ дилася, сказавши, що вона ніяк не може рушити з місця-,
Янчевський і собі теж поспішив умовити приятеля не турбувати хвору дружину й почекати з від’їздом днів три-: чотири; між іншим, він обіцяв заїхати на той час. Ця люб’язність викликала енергійний протест з боку маршалка: з надзвичайною гарячковістю почав він умовляти приятеля не робити цього, великодушно вказуючи йому на те, що в час, коли вітчизна в біді, треба забувати особисті симпатії, треба турбуватися про безпеку краю й не наражати заради друга на небезпеку свого життя,— воно, мовляв, потрібне батьківщині. .
Янчевський був і здивований, і зворушений таким несподіваним проявом героїзму в полохливого маршалка й з палкою вдячністю дотиснув йому руку, мовивши, що любов до друга така ж священна, як і любов до вітчизни, і що він з такою ж готовністю офірує своє осоружне життя для вірного приятеля й не покине його в біді.
Взагалі того дня всі мешканці маршалківського палацу проявили стільки великодушності й благородства, скільки іншим часом не пощастило б їм проявити і за цілий рік*
Розалія покликала до себе чоловіка і з сльозами на очах стала умовляти його їхати негайно до Києва або до Вар-* шави, обіцяючи, як тільки їй стане краще, зараз же помча-тися слідом за ним.
Тисячу благородних доводів подавала вона на підтвердження свого прохання, між іншим, і той, що останнім часом розбійники спрямували свою лють взагалі проти уряду, а тому від’їзд його, маршалка, не тільки гарантує йому безпеку, а "й з її голови зніме ризик...
— їдь, їдь скоріше, мій ангеле! — закінчила вона з сльозами.— Тривога за життя твоє замучить мене зовсім... Я ніколи не одужаю й не встану, якщо любий мій чоловік зостанеться тут...— Вона схопила руку чоловіка й притиснула її до губів.
. Пропозиція дружини була вельми спокуслива: він міг негайно податися з Янчевським і з російським військом до Літина, а там приєднатися до когось іншого. Два-три дні переїзду — і він буде в безпеці. Але боротьба в серці маршалка тривала не довго: благородство взяло гору над боягузливістю.
— Ні,— скрикнув він гаряче, відриваючи від ніжок дружини повне, зрошене сльозами обличчя,— нехай краще пошматує мене гайдамака, а я тебо по покину!
— Але, Стасю, ангеле мій, тікай, поки є можливість! Твоє життя мені дорожче за моє; і до того ж я виїду слідом за тобою... Прошу тебе!
— Нізащо! — патетично вигукнув маршалок, підводячись з місця.—Якщо мені судилося вмерти, то я вмру тут, коло твоїх ніг, а тоді...— Маршалок махнув рукою й, похитуючись, вийшов з кімнати...
— Дурень! — прошипіла йому вслід Розалія, та робити було нічого.
А втім, душевна рівновага маршалка трохи відновилася завдяки люб’язності ротного командира, що прибув з Яичев-ським: він погодився залишити в садибі поки що роту солдатів під начальством бувалого унтера.
Увечері, як і гадала Розалія, приїхав Рудковський, і це ще збільшило прикрість красуні. Пославшись на хворобу, вона навіть не пустила його й па очі, і весь вечір обмірковувала, як вирватись завтра на побачення.
Наступного дня по обіді Розалія покликала до себе чоловіка й Рудковського й попросила маршалка з’їздити до Літина по лікаря; від душевного хвилювання, пережитого за останній час, Розалія справді поблідла й мала вигляд втомленої; напівтемрява ж кімнати й кволий, завмерлий голос ще дужче посилювали це враження.
— О Єзус-Марія! В тен момент, в тен момент! — перелякався неабияк маршалок.— Та чи не краще нам послати верхівця з листом?
Розалія болісно зітхнула і з зусиллям промовила, затинаючись на кожному слові:
— Хто поїде? В такий час... тільки наполегливістю... силою можна примусити виїхати. Якщо пошлеш хлопа, він засяде в корчмі, а шляхтич утече... та, нарешті, сам лікар не ризикне їхати... Без тебе ніхто не поїде та й тебе самого я боюся пускати. Я просила й пана Рудковського відправитися разом з тобою... Ради бога, інакше я змучуся...
— На край світу! — палко скрикнув Рудковський.—Пан маршалок навіть 'може зостатися... я сам...
— Ні, ні, як так можна! — заперечив маршалок.
— Дорогий мій, поквапся! Я почуваю себе дуже погано!
— Лечу! Спішу перулом! — Стурбований маршалок схопився з місця.— Папо Рудковський, ходімо!
Полегшене зітхання вирвалося в Розалії, коли двері за ними зачинилися.
Як тільки екіпаж з Рудковським і маршалком виїхав
з двору, Розалія звеліла Фросі ні в ..якому разі не турбувати її й, замкнувши зсередини двері своєї опочивальні й будуари, вислизнула непомітно в сад.
Дійшовши до кінця його, вона відімкнула своїм ключем потайну хвіртку й вийшла в поле. Вузька смуга поля відділяла ліс від маріналківської садиби; Розалія майже перебігла цю смугу й зникла в лісі, але за ним ще галявина, одна й друга... а тоді вже фігура...
Не пам’ятаючи себе, Розалія бігла, падала від утоми й знову вставала, не усвідомлюючи виразно, чи туди ж вона біжить: одчай утричі збільшив її сили.
Кармелюк уже сидів у землянці, коли Розалія з’явилася в дверях схвильована, розпашіла, з безладно розкиданими пасмами кіс. Вона була в білому капоті, волосся її ледве прикривала мереживна косинка. Груди їй високо здіймалися й здригалися під ударами серця.
І несподівана поява красуні,, і її дивний туалет, і схвильований вигляд одразу ж дали зрозуміти Кармелюкові, що сталося щось надзвичайне.
— Боже мій! Що з пані? Що скоїлося? — скрикнув він, кидаючись до Розалії.
Хвилин зо три вона не могла промовити й слова і тільки глибоко дихала, вхопившись за серце рукою.
Кармелюк обережно підтримав її за.стан.
— Ледве добігла...— із зусиллям промовила нарешті Ро-заліяч
— Боже!..