Роксолана

Павло Загребельний

Сторінка 113 з 146

Роксолана іноді поглядала на будівничого, не приховуючи цікавості в очах. Хотіла б проникнути йому в душу, розгадати її незвичайну будову. Ось чоловік! Прийшов на світ і пішов, а будівлі стоятимуть цілі віки, величні, як його душа. Але, й вони не передадуть глибинної суті. Стануть тільки оболонкою його душі. А чим була наповнена? Ніхто ніколи не довідається. Горе, страждання, захват? Невже пристрасті не зникають, не розвіюються, як пилини в полі, а можуть набрати закам'янілих форм і стати красою навіки? Сінану сказала:

— Хочу, щоб на місці цього ринку була поставлена мечеть, коло неї — велике медресе, притулок для бідних і лікарня.

— Слухаю ваших велінь вухам уваги, моя повелителько,— слухняно схилив голову будівничий.

— Я хотіла б розпочати це не відкладаючи. До повернення його величності падишаха всього, ясна річ, не зробити, але й затягувати на довгі роки чи ж слід? Так не встигнеш нічого й докінчити 'за життя.

— Життя довге, ваша величність. Добрі діла завжди доходять до кінця навіть самі собою. Як сказано: поки дім будується, хазяїн не вмре.

— Тоді я побажаю вам прожити сто літ,— усміхнулася Роксолана.

— Хай аллах продовжить дні ваші, моя султаншо.

Тими будівлями на Аврет-базарі султанша Хасекі полишила ПО собі пам'ять. І вся дільниця Стамбула між Аксараєм і Фатіхом названа була Хасекі, й назва та збереглася на цілі віки, назавжди.

Чи думала про те Роксолана, стоячи осіннім ранком на Аврет-базарі, де продавали в рабство бранців Сулейманового походу, і радячись з великим Сінаном про споруди, якими хотіла виявити милосердя до простого люду, сподіваючись на милосердя до самої себе?

Султанові писала в далекі далечі:

"Моє щастя, мій повелителю, як Ваше благочестиве і благословенне самопочуття, як Ваша доброзичлива глава і як Ваші благословенні ноги? Чи не болять від далекої дороги, чи не занадто далеко відійшли від своєї раби? Мій володарю, очі мої, обіцяйте, що повернетеся в скорім часі.

А ще, моє щастя, якому пожертвувала обоє очей своїх, пам'ятайте, що Ваш раб Рустем-паша — то найвірніший з рабів Ваших, не відтручуйте його від свого чесного погляду, моє щастя, не слухайте більше нічиїх порад, мій падишаху, ради Вашої святої глави, ради мене, Вашої рабині, мій щасливий падишаху..."

Угорська королева Ізабелла спробувала була перед тим визволитися з-під Сулейманової опіки, уклала таємну угоду з Фердінандом, згідно з якою зрікалася сану, отримувала для себе Себежське князівство, а Яноша Сигізмунда обіцяла одружити з одною з Фердінандових дочок. Хай інші воюють, а ти, Австріє щаслива, знай укладай вигідні шлюби! Рік товклося понад п'ятдесят тисяч австрійців під Будою, але вали її лишилися неприступні, Сулейман із своїм зятем ще раз пройшов по Угорщині, розбив австрійців, покарав угорських старшин, багато з них одвезено до Стамбула й кинуто в темниці. Мабуть, не було каменя в підземеллях Стамбула, де не лишилося б угорської крові, угорського стогону й прокляття. Тільки сліз там ніхто б не знайшов, бо угорці ніколи не плакали.

Королева Ізабелла звернулася до султанші Хасекі з проханням помилувати бодай тих угорських витязів, які ще лишилися живі.

Гасан-ага сам обстежив усі зіндани, пройшов катівні, зазирнув до пекел, вивів на світ божий уцілілих, перелічив до одного, пригрозив наглядачам, щоб не впала з полонених і волосина, доповів султанші. Роксолана зажадала у Селіма фірман про звільнення угорців і забезпечення їхнього повернення додому. Шах-заде махнув рукою:

— Хай Мехмед-паша подбає! Він усе вміє. Щоправда, йому більше до смаку ловити, ніж відпускати. Але коли така воля великої султанші, то він зробить!

Роксолана звернулася з листом до Ізабелли. "Ваша величність, — писала вона,— найдорожча дочко, обидві ми народилися від тої самої матері — Єви..."

Дивна річ, що більше поширювалося коло її обов'язків, то тісніше стискувалося коло інше — безвиході, якоїсь занедбаності, забутості. Світ знав її дедалі більше і більше, а для тої землі, з якої вирвано було Роксолану майже тридцять років тому, ставала невідомішою й невідомішою, не було там живої душі, яка б її пам'ятала, ніхто не линув до неї думкою, не озивався словом, і не поможе ніхто й ніщо — ні султан з своїм смертоносним військом, ні її сльози й благання, ні молитви і найбільші чудеса на світі.

І відходила від неї рідна земля, відходила далі й далі, відлітала нестримно, як дитинство, як молодість, і вже ледь мрів дім батьківський за чужою зорею, і забувала, як сивіють жита за Чортовою горою, як порощить у шибки сухий сніг, як пахне торішнє листя і весняна земля під ним, хоч до самої смерті знатиме, що так не пахне земля ніде в світі. Ой заіржали копі вороні на стані. Ой забриніли ковані вози на дворі...

Прийшли вісті про смерть польського короля Зигмунта. Королем став його син Зигмунт Август, народжений, здається, того самого року, що її покійний Меміш. Отож годилася королеві в матері. Ще знала про шлюб Зигмунта Августа. Перша його жона, австрійська принцеса, вмерла, він обрав собі жону по любові, взяв дівчину не з королівського роду, литвинку Барбару Радзі-вілл, усі магнати повстали проти короля, погрожували позбавити його трону, коли не прожене він цю спокусницю. Лічили, скільки до шлюбу мала Барбара коханців. Канонік краківський Владислав Гурський називав королеву "виборною курвою". Воєвода сандомирський Ян Тенчинський, той самий, якого Роксолана колись ганяла з Стамбула до Рогатина, казав, що охочіше бачив би в Кракові турка Сулеймана, ніж мати в Польщі таку королеву. В Німеччині розповсюджували сороміцькі малюнки Барбари, у якої рамена й шия, замість улюблених нею перлів, здоблені були чоловічими соромними тілами.

Такого не зазнала навіть Роксолана, бо ж принесла з собою чистість, перед якою вмовкали найбільші злоріки.

Покликала до себе Гасан-агу.

— Збирайся в далеку дорогу. Він вклонився. Знав: ні питати, ні відмовляти не слід.

— Повезеш моє послання польському королеві. Не передавай ніким, добийся прийому і вручи самому королеві. І скажи йому те, про що в листі писати не можу. Він не питатиме тебе, скажеш йому сам. Що ми вітаємо його шлюб. Що стежимо за ним хоч і здалека, але уважно і доброзичливо. Що годилося б йому, як і його батькові, клопотатися перед султаном про укладення вічного миру. Що я обіцяю полагодити через султана всі спірні й заплутані справи. Що миру хай жадає не для частини своїх земель, а для всього королівства, бо досі Ягеллони східні землі українські приносили в жертву, заслоняючись ними від Кримської орди, яку напускали на них султани, щоб тримати у вічному страхові. Хай домагається у султана, щоб той приборкав кримського хана. Я помагатиму королеві. Без нього мені тяжко, без мене він так само безсилий, але хай знає, що я — його помічниця в цім ділі. Скажи йому все це і повертайся.

Про свій рідний Рогатин не сказала нічого. Що казати? Тепер могла вже охопити уявою всю свою покинуту землю. І вжахнутися: нещасний мій народе!

Але в посланні до короля Зигмунта Августа не зрадила себе бодай словом. Було витримане в тоні урочисто-холодному, як і годилося в її високому становищі.

"Ми доводимо до відома Його Королівської Величності, що, дізнавшись про Ваш вступ на королівський престол після смерті Вашого отця. Ми вітаємо Вас, і всевишній свідок тому, скільки радощів і задоволення принесла нашому серцю ця приємна вість. Отож, це воля бога, якій Ви маєте скоритися і згодитися з його присудом і велінням. Ось тому Ми написали Вам цього дружнього листа і надіслали його до підніжжя трону Вашої Величності через нашого слугу Гасан-агу, який прибув з поміччю бога;

і тому Ми настійно просимо Вас до всього того, що він висловить усно Вашій Величності, поставитися з повною вірою і довір'ям, як до такого, що безпосередньо передано нашому представникові. Зрештою, я не знаю, що Вам ще сказати таке, що становило б таємницю для Вашої Величності. Найпокірніша слуга Хасекі Султанша".

Прилетіли гонці з вістю про те, що доблесний і благородно мислячий султан Сулейман під захистом благополуччя прибуває до раєподібного Стамбула.

Роксолана мерщій послала назустріч падишахові коротке вітання: "Я, нікчемна, завдяки буйному саду потойбічної щедрості удостоїлася квітки блаженства — великої вісті про повернення його величності, притулку влади, знаряддя правосуддя, володаря й повелителя раю на землі..."

А вона стерегла той рай. Не випущена з клітки, в темному колі довічної муки й неволі, стерегла рай!

Сулейман за два роки, які провів у поході, завоював тридцять один ворожий город, розорив тринадцять провінцій, спорудив двадцять вісім кріпостей. Він був вдоволений своїм зятем, сераскером Рустемом-пашою, син Баязид учився в свого великого батька долати безмежні простори, а сина Джихангіра, щоб не наражати на небезпеку його слабке здоров'я, падишах зоставив намісником на березі моря в Трабзоні, щоб був неподалік од Амасії, де сидів шах-заде Мустафа,— так наймолодший син наглядатиме за найстаршим і таким чином мир у державі буде ще міцніший.

Султан повернувся постарілий, утомлений, хворий. Увесь зжовк, скам'янів, став ще маломовніший і загадковіший, ніж давніше. В'їздив у столицю верхи, а коня під собою майже не відчував. Закам'яніла поясниця, задерев'янілі крижі, онімілі руки, під грудьми порожнеча й тоска безмежна, як простори, що їх полишив позаду. Що йому простори, що землі впокорені, сплюндровані, знищені? Сплюндрованість землі веде за собою сплюндрованість душі. Хто нищить землю, нищить також і себе. І не поможе ніщо: ні коштовні прикраси, ні пишні будування, ні марнота величі. Він вважав, що добував велич мечем, а тепер переконався, що мечем усе тільки нищиться. Був на неосяжній височині, а дрібні страхи обсідали його, як малі пташки старе дерево. Старість розсипалася по жилах, мов сухий пісок. Пісковий годинник часу, віку, вмирання. А світ тим часом жив, не мав наміру зменшуватися, не хотів умирати.

Витоптуючи своїм залізним військом півсвіту, сам султан завжди керувався неписаним правом збереження життя, незнищенною силою інстинкту, пожадання тілесного, яке, зрештою, веде до продовження роду. В походах приводили йому молодих рабинь, і він радів, коли випадок посилав йому істоту, яка нагадувала зоставлену в Стамбулі кохану жінку, що уособлювала для нього красу й привабу життя.