Шевченка до В. Г. Шевченка від 15 трав. 1860 р. — Ред.
1150 Древняя и новая Россия — 1875. — [№ 6]. — С. 195.
Тим часом Варфоломей знов нагадує про Наталку, додаючи, що її хоче сватати якийсь добрий чоловік. Варфоломей якось швидко знов забув, що Тарас "рідний син і брат /542/ свого народу і не може єднатися з панською кровію"! Тарас 29 червня відписує до його: "Шкода, що ота Харитина зледащіла, а мені б луччої жінки і на краю світа шукати не треба. Я її (Наталку Шендерівну) добре не розглядів (тоді як торік ото був у Корсуні). Здається, трошки педантка і не дуже чепурна, а нечепурна жінка і циганові не дружина. Коли трапляється їй хороший неледачий чоловік, то нехай їй Біг помагає" 1151.
От на сьому і край сватання Тарасового до Харитини. За невдачу не можна тут нікого винуватити. Варфоломей не гаразд тільки зробив, що воловодив Тараса майже цілий рік, а до того зовсім без потреби і неповинно кидав болотом на Харитину, ганьблячи її в листах до Тараса. Скоро Варфоломей прийняв Тарасів лист 2 листопада р. 1859 з просьбою посватати Довгополенківну, він повинен був не гаючись спитати у неї і просто, щиро відписати Тарасові про ту відповідь. Тим часом він гаявся трохи не півроку. Харитина з першого ж запитання відмовила через те, як казала вона, що їй ледві минуло 16 років 1152, і вона була справді дуже молода задля Тараса. Так треба було і відписати Тарасові, а не вигадувати невідь-що на молоду дівчину.
В своїх споминках 1153 Варфоломей виправдує себе тим, що "написати Тарасові правду — було все одно що пирнути його ножем в саме серце. Сказати йому, що він зістарівся задля 18-літньої дівчини, значило нагадати йому, що його молодість, його пора братися з молодою вже минули навіки. Вмовляти Харитину — значило приневолювати її морально. Певне, що я і моя жінка, — додає Варфоломей, — могли б умовити Харитину і видати її за "такого старого, лисого і з сивими вусами", але чи не зробили б ми Харитину безталанною? Не нарікала б вона опісля на нас?"
Ні з одним з наведених доводів згодитись не можна. Тарас сам добре тямив, що віком своїм він не рівня Харитині, але серце його жадало біля себе огрійливого, саме молодого серця. Одначе, яко людина правдива, він не образився б за дівочу правду. Коли ж Варфоломей так жалкував молодого віку Харитини, так же й Наталка була не вельми багацько старіша за Харитину, треба ж було і Наталчиної молодості шкодувати, а тим часом ми бачили, що Варфоломей брався її висватати за Тараса.
1151 Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 18.
1152 ІЛ — Ф. 77. — № 127. — Арк. 51. — Ред.
1153 Правда. — 1876. — [№ 2]. — (С. 67]. /543/
Ні! тут не було такого гуманного жалкування молодого віку, про яке потім розповів Варфоломей. Він і його жінка таки умовляли Харитину, кликали і батьків її умовляти, доводили їй, що вона буде за Тарасом щасливою, житиме на хуторі біля Канева, житиме не вбого 1154, одначе Харитина не згодилася і не згодилась тому, що була закохана в молодого і вродливого парубка Федора Гриненка, що був писарем. Не вгадати, чи була б Харитина щасливою за Тарасом, але й за Гриценком вона була безталанна, бо Гриненко той був п’яниця великий.
IV
За оті 10 місяців, з того дня, як Шевченко вернувся з України до Петербурга і доки скінчилося його сватання до Харитини Довгополенківни, життя його в столиці йшло своєю звичайною ходою. Піклування придбати на Україні кишло та одружитися неминуче вимагало дбати про гроші, а заробити гроші у його не було іншої путі, опріч художника та письменника. Тим-то увесь сей час бачимо, що він пильнує перш за все коло малюнків. Не забуває він і про поезію і взагалі про рідне письменство. Мулить йому стара думка, висловлена їм ще в 40 рр., а потім Кулішу в листі 5 грудня р. 1857 1155, організувати український вісник періодичний. На сю думку вже ж не могли не обізватися з щирою симпатією і енергією і всі наші видатніші люди, що того часу перебували в столиці, от як Костомаров, Куліш, Макаров, Білозерський, Каменецький і інші. Спершу гадали вісник назвати "Хатою" і видавати під редакцією Куліша: але шеф жандармів не згодився дати Кулішеві дозвіл. Тоді перейшли на те, щоб редактором був Макаров, а далі, не відаю, через що, редагування сподіваного вісника з назвою "Основа" випало на долю Білозерського Василя.
Заким клопотали про дозвіл "Основи", земляки наші, щоб не гаяти часу, прирадили собі дуже добре діло — видавати українські книжки. Така літературна, а тим паче видавнича робота вимагала хоч якої-небудь легенької організації людей. От звідсіль і виникла в Петербурзі під кінець р. 1859 так звана громада 1156.
1154 Лист Крамаренківни. — [ІЛ. — Ф. 77 — № 127. — Арк. 51 — 51, зв.].
1155 Основа. — 1862. — Кн. VI — С. 79.
1156 Перша українська громада була організована в Полтаві р. 1858.
На обов’язку громади і лежало /544/ збирання матеріалу, упорядкування і видання українських книжок взагалі.
З споминок Недоборовського, надрукованих у "Київській старині" і з споминок інженера Федора Черненка, переказаних мені особисто, коли я, вертаючись з заграниці з початку р. 1866, бачився з ним в Петербурзі, відомо мені, що громада збиралася щотижня у Черненка 1157. Тут в головах усіх бесід, усіх порад, стояло піклування про українське слово, про народну освіту, про видання книжок. Часом же читали — або автори свої твори, або ті чи інші реферати, співали, а інколи траплялися і учені змагання. Перегодом побачимо в подробицях участь Шевченка в літературних і видавничих працях. Вони чимало брали у його часу, але більш за все віддавав він час на малювання. Він так був обтяжений працею, що інколи бракувало йому часу піти до знайомих або листа написати. Бачимо, що з того часу, як вернувся він з України, він, опріч Варфоломея, майже ні з ким не листувався. Коротенький лист до Кухаренка та записочка до Ю. П. Ковалевського 1158 — от і все листування. Поздоровляючи останнього з іменинами, поет просить вибачити йому, що не має часу поздоровити особисто. "Легче, — каже він, — верблюдові в ушко голки пролізти, ніж доброму художникові покинути свою майстерню серед білого дня" 1159
З коротенького листа до Кухаренка 1160 знати доволі цікаву експлуатацію імені поета і добрих відносин його з Кухаренком. Якийсь меткий пройдисвіт, прийшовши до Кухаренка, назвав себе Тарасовим братом Петром і випрохав запомоги 10 карб. Довідавшись про се, Тарас пише Кухаренкові: "Брата Петра у мене нема: Біг його знає, в ідкіль він узявся? Та дарма! Нехай собі здоровий буде, а ти і здоровий і багатий".
1157 Небіжчик Черненко був чоловік не вбогий, щирий українець, люди на гостинна і незвичайно добра
1158 Русск[ая] стар[ина]. — 1884. — [Кн. V]. — Т. 42. — С. 402.
1159 Лист Т. Г. Шевченка до Є. П. Ковалевського від 23 квіт. 1860 р. — Ред.
1160 Зоря. — 1894. — №5. — [С. 106. Лист від 17 січ. 1859 р.]
На громаду Тарас ходив пильно. Принаймні небіжчик Черненко не пригадав мені ніже єдиного випадку, щоб він не прийшов, скоро тільки недуга не приковувала його до своєї хати. На громаді він читав свої твори, співав і часом змагався з Костомаровим: змагались вони палко, гаряче, але ніколи не сварячись, і хоч би як довго і гаряче змагалися /545/ вони, а з громади вертали такими ж приятелями щирими, якими й завжди були. Траплялося, що Костомарів брав іноді Тараса на жарти, але жартував ніжно, ласкаво, і Тарас ніколи на його не гнівався. Що історик наш глибоко шанував і ніжно любив поета, про те посвідчила нам, опріч Черненка, і Василиха Білозерська. Костомарів, каже вона 1161, вельми любив Шевченка, в характерах їх було багацько однакового: живість, перейнятливість, великий талант, глибоке почуття поетичне, любов до всього прекрасного і огидливість до всякої фальші. Коли поет приходив до Білозерських, він часом співав, співав дуже гарно. Усе, що в бесіді говорив він, було передуманим і висловлював він талановито, гарно. Він добре знав твори Байрона і Шекспіра, студіював їх пильно і часто говорив цитатами з них.
Приятелювання Шевченка з Костомаровим ще більш зміцнилося, коли навесні р. 1860 перебралася до Петербурга блага неня Миколи Івановича і Костомарів закватеровав недалеко від Академії художеств 1162. Щотижня у вівторок у Костомарова збиралися знайомі. Шевченко до свого останнього недугу завжди бував на тих вівторках, опріч того, заходив до історика і в інші дні. Він познайомив нашого історика і з родиною гр. Толстих.
Освічена, гуманна і гостинна родина Толстих вельми сподобалася Костомарову, а Толстим не можна було не вподобати Шевченкового друга. Поет і історик стали звичайними гостями Толстих. Тут у Толстих вони стрічали Великдень р. 1860, останній на віку Шевченка. П’ючи каву, поет зняв з істориком якусь історичну бесіду, бесіда перейшла на гарячу розмову, а потім і на палкі змагання. Тарас гаряче і завзято нападав на історика, а останній ласкаво жартовав. Змагалися вони до самого світу, а потім пішли на берег Неви любувати з картини соняшного сходу. "Тут, — каже д. Юнге, — весело розмовляли, не маючи й на гадці, що вже ніколи більш не стрівати нам вкупі з Шевченком Великоднього свята" 1163.
1161 Русск[ая] стар[ина]. — 1887. — Кн. III. — С. 611.
1162 Ibidem. — 1880. — Кн. III. — С. 605.
1163 Вестник Европы. — 1883. — VIII. — С. 841.
V
Було вже говорено, що Шевченко, ще в дорозі з заслання, коли перебував в Нижньому Новгороді, взявся упорядковувати свої твори до друку. Прибувши до Петербурга, він про-/546/хав Каменецького взяти на себе клопіт в цензурі 1164. Але з того часу минуло півтора року, а "Кобзарь" не виходив на світ Божий. Дві причини шкодили тому: перш за все — цензура, а друге — брак коштів, потрібних на видання.
Книгар Кожанчиков хоча і не від того був, щоб видати Шевченкові твори, але за право видання "Кобзаря" давав авторові дуже невеликий гонорар 1165.
Шевченко тямив жмикрутство і не хотів підлягати йому. Від експлоатації Кожанчикова і взагалі книгарів він остерігав і Марковичку, пишучи до неї 25 мая р. 1859 1166: "Серденько! не посилайте нічого книгарям, доки вас лихо не прикрутило, бо вони не бачать, а носом чують наші злидні".
До всього того Кожанчиков мляво якось брався за справу видання "Кобзаря" і останнє своє слово про гонорар відкладав, доки не буде дозволу з цензури.
Добути дозвіл нелегко було.
Хоча цар Микола був вже в могилі, і царював його син, а проте видана р.