Вельможна пані стурбована... але ж гайдамака не посміє до нас удертися! — заспокоювала Розалію. Фрося, підносячи їй флакон з аміачною сіллю.— Москалі прийдуть, а пан Янчевський зостанеться з нами...
— Ох, мовчи хоч ти! — роздратовано скрикнула Розалія.
— Мовчу, мовчу, й не згадуватиму про це... А тут же всякому своє,— зацокотіла Фрося, щоб розвіяти похмурий настрій пані,— циганка та, що приходила до нас колись, знову прийшла й...
— Циганка?..— Розалія одвела хусточку від очей і швидко обернулася до Фросі.— Вона тут?
— Тут, і просить, щоб допустити її до пані...
"їй довіритись, і вона піде... врятує!" — мигнуло в думці Розалії. Як той, хто тоне, хапається за соломинку, ухопилась вона за цю думку й майже крикнула Фросі:
— Веди!
Легковажна Фрося моторно вибігла з кімнати виконувати примху своєї пані. Розалія схопилася з кушетки... За одну мить очі її висохли, розпалені від сліз щоки зашарілися, вона підбігла до столу й, ухопивши аркуш паперу, швидкр написала на ньому кілька рядків; запечатавши в маленький конверт записку, вона затиснула її в руці й нетерпляче почала чекати циганку. Звичайне самовладання повернулося до неї... Віддати циганці записочку — це був хоч і ризикований, але єдиний спосіб урятувати Кармелюка, і Розалія зважилася покластися на ризик. До кімнати зайшла знахарка,
З одного швидкого погляду на збуджене обличчя маршалкової вона зразу догадалася, що з панею сталося щось особливе.. ^
Ну що, циганко, як живеш? — зустріла та її привітно.
— Ой пані вельможна, пані милостива,— принижено заговорила стара, з низькими уклонами наближаючись до Розалії і догідливо прикладаючись до поділку її сукні,— живу, як собака... Просять люди: допоможи, а як допоможеш, то й женуть у потилицю... А тут зима йде, сама хвора, та ще дітей купа... Дай, панійко, щось стареньке, хоч на Гарасимчика...
Розалія надзвичайно зраділа такому приводові вислати пронозливу Фросю з кімнати.
— Слухай, Фросю,— звеліла вона покоївці,— піди лишень у гардеробну та вибори там щось.
Циганка розсипала подяки й благословення.
— Дай, пані-благодійницо, ручку,— закінчила вона,— дай поворожу... все зніму й розвію — і замову й пристріт, одкрию, хто ворог твій, хто розлучниця твоя! — І, вхопивши руку красуні, вона глянула на лінії долоні, потім перевела свій проникливий погляд на обличчя Розалії й промовила, закивавши головою: — Ой пані, крулево моя, каламутить твоє серце страшна тривога...
— Так, ти вгадала, циганко,' страшна тривога,— перебила її Розалія й заговорила збудженим напівшепотом.— І ти можеш допомогти мені, та тільки ие ворожінням, ні. Постривай, мовчи,— спинила вона циганку,— я знаю: ти хитра чаклунка, тебе не одурить ніхто! Обіцяй, що ти допоможеш мені, і я тебе золотом обсиплю, нічого не пошкодую!
Очі циганки загорілися під навислими патлами кіс.
— Все зроблю! — скрикнула вона гаряче.
— Тихше! — Розалія стиснула її плече й промовила тим же збудженим, швидким шепотом:— Зробиш так, як я тобі скажу,— ніколи тобі не забуду, наміришся виказати...
— Хай мою душу викажуть пеклові нечисті сили!
— Ну дивися ж! Ось тобі записка... сховай, сховай її скоріше! — Розалія тицьнула в руку циганці конвертик. Жадно вхопила циганка пакетика й сховала його за пазуху. Крізь бруд, що вкривав її обличчя, виступили на щоках червоні плями.
— Кому віддати? — промовила вона хрипко, впиваючись у красуню повними дикої злості очима.
— Знаєш наш ліс... Чорний ліс, праворуч од шляху? — казала Розалія, не помічаючи дивного погляду циганки.
— Знаю,
— Так там, на перехресті, галявина... На тій галявині фігура, а коло фігури — дуб старий в дуплом, в те дупло і вкинеш записку.
— І більше нічого? — В голосі циганки почулося деяке розчарування.
— Нічого! — Розалія добула з шифоньєрки два червінці й всунула їх у руку циганці.— Гляди ж, виконаєш — ніколи тебе не забуду.
— Все, все, як сказано.
— Приходь же.
— Прийду, крулево! — В хрипкому голосі циганки почулося щось лиховісне, вона ще раз поцілувала сукшо красуні й поквапно зникла за дверима.
Як тільки "циганка" Уляна минула Маршалківщину й опинилася сама на великому шляху, хода, постать її зразу ж змінилися, вона вирівнялася й швидко піщла вперед... Тепер уже вона не старалася приховати лютість, яка її охопила. Сьогодні вона прийшла в палац з остаточним наміром упевнитися в тому, котра з двох її розлучниця. І от сам випадок видав їй у руки її ворога.
Уляна була впевнена в тому, що записочка, котру вона несла, призначалася Кармелюкові, вона настільки була певна в цьому, що, діставши її від Розалії, не стала навіть випитувати Фросі.
Кілька разів виймала Уляна з пазухи конвертика, повертала його перед очима й з дикою злістю жмакала в руці, неначе то й була саме ота ненависна красуня, котру вона ладна була пошматувати. В записці був увесь вузол таємниці, той вузол був нарешті в її руках, і Уляна не могла його розв’язати! Вона ще, власне, не вирішила, що робити; піти й опустити записку в дуб, як те просила маршалкова, було б занадто безглуздо. їй треба було проникнути в зміст цього послання, дізнатися достеменно, кому його посилається й про що воно трактує.
Уляна догадувалася, що в ньому призначалося побачення коханому, але де? Коли? Як? Саме про це прагнула вона довідатись тепер, щоб з’явитися на це побачення й накрити ніжних голубків.
Треба було прочитати листа. Прочитати міг і солдат, і Андрій, але, по-перше, на це треба було прогаяти занадто багато часу, а по-друге, вони могли передати Кармелюкові, що вона перехопила його листа, тому Уляна вирішила зайти до найближчої корчми й попросити когось із проїжджих прочитати листа.
Швидко йшла вона уздовж шляху; ревнощі, злість, жадоба помети пекли їй серце. Спотворене злобою, замазане обличчя її тепер було страшне.
Уляна не могла мовчати, увесь час з її уст зривались одривчасті прокляття... І коли б хто подивився на неї збоку, то, мабуть, подумав би, що це якась навіжена відьма.
Уляна все йшла вперед, не помічаючи нічого по дорозі; вона підходила вже до корчми, як нараз ступнів за двадцять від неї за спиною почулося торохтіння брички й зараз же гучний окрик:
— — Стій!..
Не встигла опам?ятатися й зупинитися Уляна, як у плече її вп’ялася чиясь залізна рука.
Уляна здригнулась і вся похолола. За спиною своєю вона побачила бурякове, люте обличчя Янчевського.
Відомості, які дістав Янчевський у вітальні маршалка про нові звірячі витівки Кармелюка, в зв’язку з одержаними ще раніше звістками, переконали його в тому, що зграя розбійника не тільки розрослася до страшних розмірів, а й просочилася вже в усі шари населення й загрожує загальним повстанням. Незабаром, либонь, і боротьба з ним стане неможливою, і першими жертвами, напевне, будуть борці...
При цій думці Янчевський позеленів і, сказавши, що не можна гаяти й хвилини, розпрощався з господарями.
Він поспішав до загонів, щоб дати їм потрібні вказівки, а головне, щоб власну персону доручити їхній охороні.
В передпокої догнала Янчевського Фрося й сказала, що до пані з’явилася циганка й що пані з нею замкнулася й дає їй якісь доручення.
Це повідомлення повернуло Янчевського до попереднього настрою: почуття ревності, злості й помсти спалахнули в його серці з колишньою силою й знову спрямували його енергію на розкриття болісної таємниці.
Він заплатив Фросі, попросив її не затримувати циганку, а сам виїхав за околицю й став піджидати циганку на дорозі...
Уляна зразу ж упізнала Янчевського й на тій підставі, що він догнав і схопив її, вона вирішила, що й він упізнав її. Звичайно, одяг і грим дуже змінили її, та, мабуть, цей диявол стежив за нею й ось тепер нагнав.
Трохи далі стояла бричка панова, і в ній сидів здоровенний широкоплечий фурман, озброєний з ніг до голови; їх було двоє, вона — одна, та вибору не було. Уляна шарпнула руку й хотіла була вихопити схований за поясом кинджал, та Янчевський передбачив її рух.
Тікати?! — прохрипів він, уп’явшись з такою силою в плече й руку Уляни, що вона ледве не впала.— Ні, пташко, не вирвешся, а коли ще спробуєш ворухнутися, то я тобі поскручую руки й ноги, а то й підніму на гілку. Відповідай, чого ти ходила в маршалківський палац?..
— Ворожити!..— відповіла Уляна хрипким голосом.
— Ворожити? Знаємо ми ваші ворожіння... Кажи, стара відьмо, від кого прибігала? Чого приходила? — 3 цими словами Янчевський скажено труснув Уляну...— Думаєш, не знаю ваших штучок? Адже з Літина присилав соколик? Ну, кажи ж, а то шкуру спущу!
Та грізний окрик Янчевського не злякав Уляиу, навпаки, при перших же словах його в неї відлягло від серця: вона зрозуміла, що він не впізнав її і прийняв страшну спільницю Кармелюкову за шахраювату циганку, а згадка про якогось сокола з Літина враз навела її на думку, що записка могла бути й не до Кармелюка. У всякому разі, порятунок Уляни був у тій ролі, котру приписав їй Янчевський, в іншому випадку він міг би кинутись її обшукувати, а тоді б з’ясувалося багато чого.
Уляна одразу ж оволоділа собою.
— Ой паночку милостивий,— заговорила вона співуче вдаваним старечим голосом, ловлячи руку Янчевського, щоб піднести її до губів.— Чим же я, бідна, винна, якщо пані кликала мене?
— Ага! Виходить, кликала?
— Кликала, і не раз... усе ворожила...
— На чорнявого? — вибухнув Янчевський* злобним реготом.
— На чорнявого, на чорнявого...
— Ну й що ж... ти носила до нього листи? До Літина бігала?
Очі Янчевського налилися кров’ю, він знову шарпнув Уляну за плече.
— Кажи правду... гляди! Я жартувати не буду!..
— Побий мене бог, паночку, не ходила ще! Що ворожити, то ворожила, і пані все про якогось чорнявого турбувалась, а ходити до нього не ходила й знати його не знаю...
— Ей/не бреши, відьмо! Знаєш ти його, як своїх п’ять пальців... А сьогодні ти чого прибігала?
— Пані закликала поворожити...
— Та й годі?! — Янчевський уп’явся налитими кров’ю очима в обличчя Уляни.
— Ой паночку, нічого я не знала й не відала... Я думала, що ворожити, а пані й не ворожила, а тільки..,
— Що?!
— Дала мені якийсь папірець...
— А, записку до коханчика,— заревів відставний коханець,—де ж вона?
— Ось! — Уляна вийняла з пазухи конвертика й передала його Янчевському.
Жадібно схопив він пакет, розірвав конверта й вийняв записку.
А-а!..