Піти відчинити хвіртку.— Та перш як звестися на ноги, звернувсь до Артема.— Але все це я розказав тобі не на те, щоб поскаржитись. А щоб застерегти. Збираєшся кучерювати у Галагана. Як би ти не напоровся на них. Що один, що другий! І генерала ти тоді, того вечора у людській, до точки кипіння довів. І Теличку. Розказує Груня, сама чула, як нахвалявся на тебе. Що прилюдно раклом та вишибалою назвав.
— Було таке. Спасибі, Потаповичу, що попередив. Біля двірницької дзенькнув дзвоник. Влас пругко звівся
на ноги, сказав Артемові: "Спи!" — й подався до воріт.
По дорозі од хвіртки управитель сердито вичитував Власові. Але розібрати за що Артем спершу не міг. І вже тільки як підійшли ближче, чутніше стало мову — зрозумів, що йдеться про нього.
— Та на біса він мені здався! — приглушено гримів незнайомий Артемові бас.— Чи самі, без кучера, не доїдемо!
І на цій мові вони зайшли через веранду до будинку.
Артем закурив і став чекати, поки вийде Влас, щоб розпитати. А Влас, як видно, і сам намірявся щось сказати йому. Бо не пішов одразу в двірницьку, а, помітивши вогник цигарки, підступив до Артема.
— Не спиш? — сів навпочіпки біля нього.— Не спиться й мені. Розтривожив сам себе спогадом... Ну, а тобі чого?
— Бо не знаю, що мені й робити тепер. Раз не вигоріло діло з кучерюванням! — покривив трохи душею Артем.
— Чув, значить. А ти не журись,— заспокоїв його Власне таке вже велике щастя втрачаєш. Та й потім, коли йшов сюди з Максимовичем, були ж якісь плани?
— Та оце ж такі плани й були,— не подумавши, мовив Артем. Влас невдоволено і з жалем сказав на це:
— Неправду кажеш! Це ж я вам сказав про Ничипора, що в лікарні. То як би ж ви могли на цьому строїти плани зарані? Хитруєш! Так от слухай, хлопче. Бо, може, не востаннє бачимось. Не хитруй зі мною. Не терплю. Та й немає ж ніякої потреби. Я ж тебе ні про що не розпитую. З мене більш аніж досить і того, що я... догадуюсь. Але якщо коли й словом прохопишся при мені, не біда: од мене нікуди не піде. Та боронь боже при Груні! Ні, не тому. Ти її знаєш — не балакуха. А через те, що для вагітної жінки хвилювання, всякі страхи гірш за хворобу. Оце й сьогодні... Ну, а тепер спи! — одразу ж схаменувся, що сказав зайве.
— Ні, стривай! Ти доказуй! — І Артем навіть схопив Власа за руку.— І чого ти її тоді за столом спинив? Що вона хотіла про Тимоху? — І враз, наче блискавкою, осяяло здогадом: — Що?! — стогоном вихопилося з грудей; він рвучко схопився на постелі, обіруч схопив за плечі Власа й трусонув його: — Та не мовчи ж!
— Не сходь з ума! Нічого ж певно ще не відомо,— сказав Влас.— Приверзлось, може. Вона їх в лице навіть і не бачила, а в спину. А хіба ж можна по самій руці? За спинами в обох руки зв'язані. В одного, як звичайно, за зап'ястя, а в другого попід лікті, бо зап'ястя на одній руці нема. Так, боже мій! Після війни скільки їх, безруких... А що довготелесий...
Та Артем уже не слухав. Приголомшений страшною звісткою, ніби привалений незримою важенною брилою, сидів непорушно, напружений увесь, мовби не в силі з-під тої брили випростатись. І тільки часто і важко дихав. Нараз із стогоном рвонувся й став навколішки, потім за другим разом зіп'явся на ноги, аж похитнувсь. Далі, не мовивши слова, рушив до двірницької. Влас догадався про його намір, заступив йому дорогу.
— Вона вже спить. Не треба! Слово даю, що нічого вона не знає більш. Не бачила в обличчя.
Артем важко глянув на Власа.
— А ти?! Ну як ти міг за цілий день?
— Якби ж я певен був, що то не він. Авжеж, сходив би. А як немов?.. Що б же я Груні сказав? Хіба про це міг збрехати?
— Ось хто мене гукав,— мовби про себе мовив Артем.— Хоч, може, й зубів не розціпив. І коли катували, й під час страти.— І рушив у напрямку до воріт. Влас ішов поруч збентежений і все умовляв Артема нікуди не йти.
— Що ж ти побачиш уночі! Та тебе ще по дорозі... Були вже близько воріт, як з глибини двору, біля двірницької, коротко дзенькнув дзвінок.
— /Максимович! — зрадів Влас і підтюпцем кинувся до хвіртки.
Це справді був Смирнов. Зіткнувшись у дворі віч-на-віч з Артемом, спинивсь і здивовано спитав, куди це він. Ще ж рано! Але замість відповіді Артем запитав і собі мерщій:
— З'ясувалось?
— Майже нічого... Об'явивсь очевидець. Бачив, як їх затримано. До документів присікались. Але хто вони такі — з'ясувати не вдалось. Дванадцять зараз. Ти б іще хоч з півгодини полежав.
Не відповівши, Артем поривно ступив до хвіртки і вийшов з двору.
IX
Другого дня Смирнов не поїхав із Славгорода, як то намірявся звечора, передумав уранці. І пояснення його для Компанійця звучало досить переконливо. Чим приїздити за тиждень знову сюди в справі, яку не встиг учора розв'язати, то вже краще затриматись іще на день. А поїде вечірнім поїздом.
Проте справжня причина була інша: не повернувся Гармаш. Що могло статись? Ніякої стрілянини вночі не чути було. Отже, одне з двох: або все обійшлося гаразд, або ж і не наважились хлопці (якщо стало їм щось непереборне на заваді). Але так чи інакше, Гармаш мав би ще вдосвіта прибути. Так чого ж?.. Не з'ясувавши причини, Смирнов, звичайно, не міг поїхати з міста.
А Компанієць наміривсь-таки їхати раненько, щоб холодком. Влас уже й коні в тачанку запріг. Пішов відчинити ворота. І тут від двірника — сусіди через вулицю, з першого номера — узнав про нічну надзвичайну подію. Щоб їхати зараз — не було чого й думати. Всі виїзди з міста німці закрили, ні душі не випускають. І зараз чинять облави, труси по всьому місту. Шукають партизанів, котрі вночі зробили наскок, зняли з шибениць трупи своїх двох, учора повішених, і кудись вивезли. А натомість... Сам він, щоправда, на базарі не був, на власні очі не бачив тієї панорами, але ті, хто побував там, поки ще не кинулись німці, розказують: одна шибениця порожня стоїть, а на другій висить німецький офіцер у повній парадній формі.
Спершу Смирнов сприйняв був це як буйну вигадку, як вияв потаємних бажань тих славгородців, котрих історія з викраденням останків партизанів хоч і порадувала, але водночас видалась не зовсім викінченою: потребувала більш ефектного кінця. Але згодом змушений був повірити. Десь уже годині о сьомій і сюди, на Дворянську вулицю, докотилась хвиля облави, ввалились і в двір Галагана кілька німецьких солдатів з поліцаєм-перекладачем чинити трус. Од них Смирнов і довідавсь, що справді зухвалі "бандити" не тільки зняли с шибениць своїх, а й повісили обер-лейтенанта із штабу дивізії. І навіть з деяких натяків їхніх зрозумів, що німецька комендатура нібито натрапила на слід. У всякому разі, одну співучасницю їхню вже заарештовано.
Смирнов дуже збентежений — про яку співучасницю мова!? — насилу дочекався дев'ятої години і мерщій подався до земської управи, сподіваючись від завідувача шкільного відділу Мандрики,— бо знав про його приятелювання з начальником міської державної варти,— більше довідатись про нічну подію.
Мандрика вже був у своєму кабінеті.
За його словами, діло було так. Начальниця жіночої гімназії пані Файдиш запросила вчора на випускний вечір кількох штабних офіцерів, серед яких був і обер-лейтенант фон Хлюппе. Тут він і познайомився з дуже гарненькою випускницею, яка до того ще й добре володіла німецькою мовою, Ліною Марголіс, дочкою лікаря. Як видно, дівчина справила на нього враження. Бо весь час упадав коло неї, а потім пішов і проводжати її додому. Отоді, при виході з гімназії, колеги його й бачили востаннє. Десь на початку дванадцятої. Що було далі, як розвивались події, що закінчились таким трагічним фіналом, і вони, ясна річ, не знали. І радили комендантові знайти й допитати оту саму випускницю, ім'я якої, на жаль, жоден із них не знав. За якісь півгодини перелякану дівчину вже привезено в комендатуру. З остраху та, певно, й напучена батьками, вона чистосердо розповіла, не приховуючи найменших дрібниць, все про ту годину, що була з лейтенантом разом після вечора. З чверть години ішли до її домівки, потім іще й біля будинку прогулювались, може, з півгодини. Тільки опівночі — саме пробило дванадцяту на думській башті — вона намірилась додому. І вже зайшли були в тамбур під'їзду. Але подзвонити їй лейтенант не дав. Замість того схопив її грубо в обійми. Отоді, мабуть, вириваючись од нього, вона й скрикнула, чи, може, й просто мовчазну боротьбу почув хтось із вулиці й кинувся на допомогу. В останню хвилину, вже знеможена вкрай, майже безсила чинити будь-який опір, вона раптом відчула, як його руки враз ослабли, а з горла вирвалось моторошне хрипіння. Вона розплющила очі й побачила над собою і над ним чиюсь схилену велетенську постать, що заступила собою весь вхід у тамбурі. Що було далі — вона не знає. Бо ту ж мить знепритомніла. А коли прийшла до тями, ні лейтенанта, ні того невідомого чоловіка біля неї не було. А на вулицю вона боялась виглянути, мерщій загупала кулаками в двері. На запитання коменданта, який він на вигляд, отой чоловік, дівчина відповіла, що обличчя його не розгледіла, бо в тамбурі було зовсім поночі. І хоч ясно було, що дівчина говорила правду, її все ж таки затримано в комендатурі. Для впізнання, як сказав комендант, отого бандита серед усіх підозрілих, котрі будуть схоплені під час облави в місті.
У вікно з кабінету Мандрики видно було аж дві вулиці, що схрещувалися тут,— Київську й Петрівську. Звичайно людні й шумливі об оцій порі, зараз вони прикро вражали своїм безлюддям. Поодинокі перехожі не йшли, а мовби прокрадались попід будинками та парканами, сполохано розглядаючись на перехресті, перше ніж перебігти його. Зате підкреслено уповільненою ходою, лунко гупаючи кованими чобітьми, пройшов ось німецький патруль, пильно придивляючись довкола.
Смирнов вирішив не ризикувати даремно. Хоч доля Гармаша його і непокоїла вельми, але він змусив себе набратися терпіння. Придумавши собі роботу, він годин зо дві длубався в папках з різними циркулярами та іншим діловим листуванням на його, як повітового інспектора, адресу. Врешті, коли вже, на його думку, напруженість становища трохи спала (а документи в нього були "справні"), він пішов із земства.
Найпростіший спосіб перевірити, чи все гаразд з Артемом,— пройтись по Херсонській вулиці повз відомий йому рундук бляхаря.