До кожного речення я прикладав недоладне й кострубате "розумієте", бо хотів, щоб мене таки зрозуміли, — тільки так міг стати певний, що холоднорота костомаха, яка лізла за мною під гору, відстане від мене й покине: жах мене обіймав, безмежний і зимний, крижаний і засніжений жах!
— Давайте трохи пройдемося, — сказав Микола Платонович, в його голосі прозвучали сердешні нотки. — Все, що ви розказали, — речі немалої ваги.
Ми пішли від скель до соснового лісу; люди, які стояли неподалік, теж покинули свої спостережні пункти й помалу розходилися, як і ми, попарно, і також гомоніли. Мені знову стало холодно, і я звів комір пальта.
— Звісна річ, ви збираєтеся розповісти все це директору гімназії і порадитися, чи виносити сміття з хати?..
— Я вже його виніс, — сказав мій голос, зуби починали цокотіти.
— Нічого ви ще не винесли, — м'яко заперечив Микола Платонович. — Хочете послухати мою пораду? Я мовчав. Кусав губи, щоб збити дрижаки.
— Ті хлопці, що ви їх назвали, провинилися, але ще невідомо, чи так важко. Ви не викинули отруту?
Я безмовно поліз у кишеню і вийняв пуздерко. Подав його Миколі Платоновичу, і той спокійно його сховав.
— В мене є приятель лікар, — сказав він. — Хто зна, може, це ще не отрута, і, може, для тих хлопців досить того, що сталося. Знаєте, я багато прожив і багато бачив. І мені здається, що половину злочинців нашого світу витворила поліція. Поліцейські не шукають істини, а відчувають потребу карати. Байки про мудрих поліцаїв та хитрих злочинців — це вигадки літератури, в житті все складніше. Більшість злочинців самі себе засаджують за грати, бо в них говорить сумління. Самі вони тільки випадково вчинили злочин у тимчасовому засліпленні чи безумстві. Згодом вони стають нормальними людьми і здатні мирно й нешкідливо жити. Поліція ж кидав їх у злодійське середовище і часто перетворює людей, що вчинили злочин випадково, на запеклих криміналістів. Є давня антична мудрість: більше лікарів — більше хворих, отож більше поліцейських — більше злочинців!
— А обов'язок перед мертвим? — спитав я.
— Обов'язок перед мертвим, — сказав Микола Платонович, — це те, що потрібно живим. Хлопцю вже байдуже до справ цього світу, а помста — один з найогидливіших людських пережитків.
— Тоді ви за злочини, але проти кари?
— Я проти злочинів і за розсудливу кару. Коли хочете, залиште цю справу мені…
Я подивився на нього здивовано.
— Хочете знати, що я вчиню? Піду до батьків кожного з тих чотирьох, кого ви назвали. Про те, що вчинили їхні діти, оповім по секрету. І я певен, що цього досить.
Ми йшли через сосновий гай. Земля була ледь-ледь припорошена снігом, а на верхівках дерев тужливо каркали ворони. Микола Платонович звів голову, я мимовільно подивився й собі. Висіло над світом насумрене небо, низьке, сіре, готове розсипатися міріадами сніжин. Ворони на верхівках непокоїлися, перелітали з гілки на гілку й кричали. Вітер хитав кронами, і сосни шуміли одноманітно й загрозливо. Я раптом відчув, що малію в цьому лісі, що й ці сосни, й ворони, й небо дишуть супроти мене загрозливо й тужно. Зуби в мене перестали цокотіти, але тепліше мені не зробилося. Холод пронизував мене до кісток, а може, я простісінько втомився. Не знав, що відповісти своєму незвичайному співрозмовнику, бо з мене вивіялися раптом усі думки і зникла спромога відчувати. Ноги наливалися свинцем, а голова набрякала. За мить глибоко на дні мого єства щось заворушилося. Щось їдке, колюче, добре мені знайоме — я дав йому в мені розростися. Так я починав сердитися. На це небо, дерева, вітер та ворон. На цього мимовільного співрозмовника з його дивною доморощеною мораллю та логікою.
— Кожен чоловік, — іржавим голосом сказав я, — громадянин суспільства, в якому живе. Злочини виникають від того, що люди не розуміють свого призначення, а живуть самі по собі. Відтак і не відчувають достатньої відповідальності за свої вчинки. Не відчувають належного страху й розпускаються. Тільки той, у кому сидить добре прищеплений страх, — нешкідливий державі та людям. Тому кожен злочин повинен завершуватися достатньою карою. Тільки так можна встановити на землі лад та гармонію.
— Мертвотний лад і мертвотну гармонію, — сказав Микола Платонович. — Я все-таки вірю, що добром можна досягти більшого, ніж злом. Добром ми облагороджуємо світ, а злом його вбиваємо. Не страх треба в людині розвивати, а почуття сумління.
— Через це на вас і дивляться як на дивака, — сказав я, злостиво всміхаючись. — А я диваком у цьому світі бути не хочу…
Я раптом рвонувся вперед і швидко пішов. Біляшівський лишивсь у мене за спиною. Дивився мені вслід, і я болісно відчував його погляд. Але по-справжньому хотів від нього втекти. Тому йшов усе швидше й швидше, а коли перестав відчувати його погляд, побіг. Важко вихекував повітря, тіло моє стужавіло від холоду, але від бігу не стало мені тепліше. Я задихався, бо здалося, що хоч і біжу, викладаючи всю силу, але нітрохи не просуваюся вперед. Очі мої заливав піт, а руки й ноги ціпеніли…
І все-таки я вчинив так, як казав мені Микола Платонович. Це сталося не тому, що я його послухався, а так склалися обставини. Я повернувсь у гімназію якраз посередині уроку, всі були зайняті по класах, і цього разу в довгих наших коридорах не було чутно ні звуку: діти, очевидно, дізналися про нещастя й сиділи приголомшені. Коридор наш був майже темний, освітлений тільки двома вікнами в одному й другому кінці, через що посередині запалювали лампи. Освітлення було погане, і в похмуру погоду по сутерену розливалася бліда, жовта півсутінь. Незвідь-чому я вирішив зайти не з парадного ходу, а з двору, отож директор, який очікував мене біля парадних сходів, опинився якраз із протилежного боку коридора. Я побачив у глибині його окоренкувату тінь, від кволого світла вона здалася мені розбухлою, як чорнильна пляма на промокальному папері. Він миттю відчув мою появу і пішов назустріч серед тої кромішньої жовтої тиші, притому так скрадливо, що я не чув його кроків, напливав, як згусток темряви, як щось морочне й невідворотне, напливав загрозливо й невідхильно, і мені в горлі знову виросла їжачаста грудка крику. Ось зараз він напливе на мене, схопить і закрутить, і ми рвонемо просто через стелю в небо. Я затремтів, як осиковий листок, і заплющився, а коли розплющився, то привиддя зникло, стояв тільки супроти мене мій безпосередній начальник, очі його горіли, а обличчя видовжилось, як у цікавенької лисиці.
— Що там сталося?
Я почав оповідати. Нудним, безбарвним голосом. Про те, що побачив, і про те, що дізнався від слідчого. Про сліди, які вели до скелі, і що були там тільки сліди Барановського. Про те, що той упав і розбився чи вчора ввечері, чи вночі. Про замерзлу кров, і що ця смерть цілком незрозуміла.
— Отож, самогубство? — спитав директор. — Кажуть, він заходив до вас додому?
Я оповів Ковнірчуку про ті кілька візитів Барановського і про наше чаювання. Згадав і про його вчорашній прихід, сказавши, що вчора виглядав він пригнічено і скаржився на головний біль.
— Все це нерви, — мовив трохи бридливо директор. — Хлопець перевтомився від численних репетицій.
— Він годував тими репетиціями себе і сім'ю.
— Результат перевтоми. Саме так ви й скажете в поліцейському управлінні.
— А що я міг би сказати іще?
— Та, звісно, нічого, — пробурмотів директор. — Пренеприємна історія…
Я не зміг бути відвертий з цим чоловіком, здається, з тої простої причини, що він сам того не хотів: надто потерпав від того, що на гімназію могла впасти тінь. Знову напливла на мене втома, залила все тіло, заповнила голову, і я аж похитнувся, хапаючись рукою за стіну.
— Ну, не переймайтеся, — заспокоїв мене директор. — Чого в житті не трапляється.
Мені здалося, що він позіхне при цих словах, настільки знуджене й байдуже стало його обличчя. Зирнув на мене водянистими очима і щось сказав.
— Що? — перепитав я.
— Звільняю вас на сьогодні від занять у гімназії, — мовив директор голосніше. — Йдіть додому й відпочиньте.
— Дякую, — прошепотів я. — Мені ще й справді не доводилося переживати таких випадків.
— Життя, дорогий ви мій, — це не дорога, посилана квітами, — по-менторському зауважив директор, і в його голосі забриніло щось схоже на співчуття. — Але що вдієш, коли дехто чинить так, як ми з вами ніколи б не вчинили. Так, так, — проголосив він, — пренеприємна вийшла історія…
РОЗДІЛ XIII
Сьогодні цілий день я перечитував написане в цій книзі. Дивне почуття зазнав при цьому: з одного боку, щось таке, наче не я все це переживав, а з другого, що і я сам не остання особа в цьому писанні. Таки склалось у мене враження, що весь час поспішно утікаю від власного лиця, що мене хтось чи щось переслідує, а я ховаюся від того переслідування в різних людях, що я, зрештою, як переливна енергія чи матерія, котра тече, переходячи з однієї душі в іншу, що моя здатність ставати людською тінню — це і є здатність ставати чужим "я". Звісно, герої цієї книги добиралися суб'єктивно, всі вони в певний спосіб складають одну сутність. Водночас іде й процес постійного відрахування: написавши про якусь із дійових осіб своєї книги, я начебто перекреслюю й в собі — витравлюю те зло, яке вона несла. Відтак стаю, ніби розкладна фігурка, що її розбирає дитина, — що далі, то менше мене залишається, менше маю я й озлості до світу. Можливо, тому й почали навідувати мене лихі настрої, меланхолія й бажання самопізнання — хто зна, чи процес віднімання, до якого вдався, не приведе мене до усвідомлення, що власного "я" у мене й нема, що поступово перетворююсь у цілковите зеро, а відтак розчинюся і зникну, мов крижана бурулька. Я починаю розуміти, що не такий простий це і безповоротний процес, що поруч із зникненням у собі певних якостей, з'являється і щось нове: починаю будувати й ростити у своїм єстві нове ядро. Це страшить мене й тішить — чи не це саме, думаю я, відбулось у душі й Миколи Платоновича Біляшівського. Так складається, що він присутній усюди, куди потикаюсь я у цьому місті. Часом мені здається, що він зумисно переслідує мене, як переслідую людей і я, що він також має здатність наступати на людську тінь і клеїти до неї відбиток свого сліду. Через це з усіх людей, з якими здибувався, Микола Платонович найбільше мене непокоїть, бо чомусь маю переконання: він знає про мене найбільше — хіба не він уздрів мене невидимого й привітався, немовби виразно побачив? Знову-таки в історії з Барановським він також з'явився тоді, коли я ледве не покотився з гори, і допоміг мені.