Усі як дуби. "О земле, велетнів роди!" — згадався одразу ж Тичина. Привіталися, дістали пляшку самогону і такий кусень сала, наче закололи мамонта, а не кабана.
Чарка по чарці, слово по слову — розговорилися. Дядьки усе скаржилися на голову колгоспу. Що жить не дає, лютує гірше Гітлера. Та ще й котяра, якого світ не родив. Настругав байстрюків — півсела.
Анатолій Ілліч їх слухав, слухав, а тоді й не витримав:
— Все ясно, дядьки. А тепер я вас спитаю. Що б ви робили, аби я прийшов до вас серед ночі та й став намовляти взяти сокири і зарубати голову? Порубати на шмаття, щоб і сліду на землі не лишилося!.. Що б ви зробили?.. Гляди, зв'язали б та й одтарабанили в міліцію?
— А таки зв'язали б,— полізли дядьки до потилиць.
— Отож так вам і треба! На інше ви й не заслуговуєте. Рабами були, рабами й подохнете!..
Оця розмова при багатті вечірньому дала несподівані наслідки. Через двадцять літ, коли Костенка не було вже на світі. В тому ж селі, вже до іншого голови, прийшли серед ночі дядьки:
— Як не одумаєшся — зарубаємо і вкинемо в річку!
— Я міліцію гукну!
— І міліція буде плавати в річці.
Голова, переповідають, став тихшим води, нижчим трави.
З отаким чоловіком звела мене доля в Будинку творчості.
Потім ми стали сусідами: поселилися поруч на Суворова, три. Його кухня відгороджена тоненькою стінкою від мого кабінету, ще й спільна лоджія, перегороджена диктою. Скільки він пополазив через перила, ризикуючи звалитись з четвертого поверху, щоб потрапити до себе в квартиру! Поставив якийсь особливий замок, що замикав намертво двері не так од злодіїв, як од хазяїна.
— Та зміни ти той проклятий замок, бо ще вб'єшся! — казав я, пильнуючи, щоб він не зірвався.
Не міняв:
— Мушу ж я цю падлюку навчити замикатись по-людському!
Писав прекрасні розвідки: про Лесю Українку, про Тараса Шевченка, кілька разів підряд вирушав у мандри в степи Приуралля, де відбував солдатчину наш великий поет, виступав із доповідями, після яких вибухав обов'язковий скандал, що докочувався аж до верхів; вів постійну війну з редакторам^ й цензурою,— енергія цього чоловіка здавалась невичерпною. А по обіді, та й по вечері, товкся, як Марко по пеклі, на кухні. То включав на повну потужність радіоприймач, слухаючи "Свободу" чи "Голос Америки" (річ на той час абсолютно підсудна), то вів палкі суперечки з черговим відвідувачем, я терпів-терпів, а потім починав гатити кулаком у стіну, вимагаючи спокою й тиші. Діяло, але не надовго.
Тоді я дістав довжелезного дрюка, прилаштував до нього червону шматину (Анатолій Ілліч червоного кольору терпіти не міг) та й став розмахувати тим імпровізованим прапором, цілячи йому у вікно.
А то одного разу, вислухавши гнівні тиради Тамари Іванівни, дружини Костенка, яка пуштрила свого чоловіка за те, що той де не ступить, там і наслідить ("Забери цю жахливу ганчірку геть з кухні!" — "Та заберу, заберу")... Тамара Іванівна вилизувала кожен закуток, все в її квартирі аж сяяло... Діждавшись, коли вони пішли до кімнати допаюватися, я перебрався швиденько на їхню частину веранди та й підібрав ту ганчірку, з якої мастило аж капало (Анатолій Ілліч возився саме з мотором од човна). Підняв та й поклав у кухні на стіл, за яким вони обідал и-сні дал и.
Анатолій Ілліч довго твердив по тому, що тут не обійшлося без нечистої сили:
— Вона сама прилетіла, чи що?..
Ясний аналітичний розум Костенка дивовижно переплітався з чисто дитячою наївністю. Обдурити його можна було, як раз плюнути.
Якось ми поїхали з ним у Кривий Ріг — виступати перед учителями (криворізькому начальству довго потім гикалися Костенкові виступи). Анатолій Ілліч — сова, я — жайворон. Він не міг заснути до другої — третьої ночі, я ж схоплююсь не пізніше п'ятої ранку. Наші зустрічі були сплановані так, що ми з готелю мали виходити не пізніше восьмої ранку.
Я, підхопившись, нашвидкоруч готую сніданок, Анатолій Ілліч спить, як дитина.
— Анатолій Ілліч, пора!
— Га?.. Що?.. Котра година?
— Початок восьмої.
— А на моїх без чверті сім. То твій годинник спішить. І знову — головою в подушку.
Врешті не витримую, зриваю ковдру:
— Та просинайся ж, сонько!
Поволі зводиться, ще повільніше йде умиватись. Довго хлюпоче водою, ще довше возькається, зодягаючись. Рухається, наче слимак. Я поглядаю на невблаганні стрілки годинника: запізнюємося!
Врешті мій терпець увірвався. Одного разу, коли він ще солодко спав, перевів на його годинникові стрілки на годину вперед.
Цього разу прийшли навіть завчасно.
— Що за чортів'я? — дивувався Анатолій Ілліч.— У тебе котра?
— Пів на дев'яту.
— А в мене пів на десяту... Ти диви, чого це він так став поспішати? — прикладав годинник до вуха.— Цокає наче нормально.
— А ти забув, що в нас під ногами? Магнітна аномалія. У твоєму годиннику який корпус? Металевий. А в мене — золотий. От на мій годинник аномалія і не діє.
Погмикав, погмикав — перевів стрілки на годину пізніше. Увечері звірив із моїм: ідуть секунда в секунду. А вранці знову прибігли за півгодини до зустрічі.
— Та я ж тобі вчора казав, що аномалія!..
І потім моя дружина, фізик за фахом, ніяк не могла переконати Анатолія Ілліча, що справа не в корпусі.
— Та що ви мені таке кажете! Я на власні очі бачив: у Толі нормально йдуть, а мої наче сказилися.
— А чому лише вночі? Чому не вдень?
— А те ви вже, як такі вчені та мудрі, мені поясніть!.. Якщо Анатолій Ілліч у щось повірить, переконати його в
протилежному було неможливо.
— От ви мені, Дусю, скажіть: чому взимку дроти на телеграфних стовпах обриваються?
— Бо сніг налипає.
— Сніг!.. Сніг легший од пуху. Не може він дроти обривати!..
Анатолій Ілліч, Анатолій Ілліч! Як же мене потім тебе бракуватиме!
Я й досі, пишучи, зупинюся та й сам себе запитаю: "А що б про це сказав Анатолій Ілліч?"
Не можу не закінчити свої спогади про Ірпінь подією, що сколихнула весь літературний загал. Та де літературний: зачепила найширші кола інтелігенції, викликала палкі, до ножів, суперечки. Не кажучи вже про те, що на смерть налякала партійну верхівку.
Під час короткої відлиги хрущовської одразу ж постало на часі національне питання, що після кривавих погромів тридцятих років було загнане в кут найглухіший, вважалося найтяжчим смертним гріхом. За ці роки йому, здавалося, пора б уже остаточно й погаснути, радянська влада встигла виплекати не одне покоління безбатченків, яким було байдужісінько, якою мовою розмовляти, адже згідно ленінсько-сталінського вчення йшлося до злиття націй, де пануватиме "великий русский язык", що на ньому, на єдиному, будуть "изъясняться" злютова ні в одну сім'ю народи. То пощо ж перейматися долею якогось там "южнорусского наречия", що активно витіснялося з усіх господарських ланок зверху донизу, коли воно роковане на неминучу загибель, як рудимент капіталізму, або ще більш — феодалізму?
І раптом цей вогник, ця вуглина, що, здавалось, ледь жевріла, спалахнула таким сліпучим вогнем, що його не помітити міг хіба що сліпий. Тільки й розмов було, що про мову, вчорашні друзі замалим не за петельки один одного брали, сперечаючись; пам'ятаю одного москвича, милу інтелігентну людину, який на той час відпочивав в Ірпені,— збити його з великодержавних шовіністичних позицій було неможливо. Всі мови, окрім російської, мають безслідно щезнути, а культури численних народів СРСР влитися у велику російську культуру. Як річки вливаються в море. І чим швидше, тим краще. Жодні докази наші на нього не діяли, а цитати, що їх ми відкопували з ранніх ленінських творів, він побивав цитатами з пізнього Леніна.
— Вас неможливо переконати! — сказав якось йому гнівно Харчук.— Хіба що викинути з вікна! З найвищого поверху!
Він на це не образився навіть — охоче погодився:
— Так, мене легше викинути у вікно, ніж переконати.
От саме в цей час — нескінченних розмов, суперечок, дискусій — і появилася велика праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація". Написана в формі листа до Центрального комітету комуністичної партії України.
Той лист був негайно розмножений в сотні примірників, розійшовся по всій Україні. Це був чи не перший сплеск сам-видаву, що додав потім стільки роботи пильним органам нашим: жоден твір не зробив стільки для пробудження національної свідомості, як ця Іванова праця.
Пригадую Віктора Соколова, письменника з Донбасу, до кісток вивареного в російськомовному розчині. Він був байдужісінький до наших палких суперечок: мав переконання, що національне питання в радянському союзі давно уже вирішене, тому й існувати не може. Ми з ним ледь не побилися, коли він одного разу заявив:
— Що ви носитесь із тією мовою, як з писаною торбою. Шахтареві до всіх цих ваших розмов байдужісінько!
Він мешкав у сусідній кімнаті і частенько до мене заходив. Зайшов і цього вечора. Побачив розгорнений рукопис, над яким я саме сидів.
— Що це ти таке цікаве читаєш?
— "Інтернаціоналізм чи русифікація".
— А-а,— махнув байдуже рукою.
Я вдав, що не помітив того жесту, хоч він і шкребонув мене по душі.
— Хочеш, дам познайомитись. На один вечір.
— Ну, давай,— сказав знехотя: не хотів, мабуть, мене образити.
— Вранці повернеш.
Соколов любить вранці поспати, частенько й на сніданок запізнювався, а тут постукав о шостій. Я ще ніколи не бачив його таким схвильованим. Обличчя пожмакане, очі червоні.
— Прочитав?
— Прочитав!.. До ранку заснути не міг! Всю душу мені перевернуло!.. Слухай, нехай ще побуде в мене: я її передрукую.
— А твої вірші? — Соколов саме готував збірку поезій.
— Та чорт із ними, із віршами!.. Слухай, дозволь!..— Ледь не плакав, мене умовляючи.
І кілька днів сидів за машинкою. Клацав з ранку до пізнього вечора. А мені здавалося, що по всій Україні вистукують друкарські машинки, розмножуючи працю Івана.
Не хочу простежувати подальшу долю цієї роботи: про це написано тисячі сторінок, десятки досліджень. Хочу лише сказати, що Іваном Дзюбою, тоді ще дуже молодим, я зацікавився після появи його літературної розвідки про "Вир" Григорія Тютюнника. Його статті, що появлялися зрідка на шпальтах "Літературної газети", я читав як найцікавіші повісті, позначені Божою іскрою, а познайомився особисто вже в Ірпені, коли ми ганяли удвох на ковзанах по дзвінкому льоду замерзлої річки: мене ще тоді вразила якась особлива духовна краса цієї молодої людини.