жахалася чорних пісків, якими пішкувала її мама.
І куди вона йшла?
І чому мама посіяла навкруг море чорних пісків, що стелилися до горизонту, аж туди, де заходить сонце? За' чорними пісками, мамо, починається голуба й зелена земля. Треба лише перебрести чорні піски, треба лише хотіти побачити голубу й зелену землю.
Донька плакала, голублячи маму, обціловувала їй руки, розчісувала волосся, зазираючи їй увічі. Мати споглядала на доньку незворушно; її душа була замкнута за сімома замками, кожен замок був заворожений, а ключі втоплені в безоднях.
Того осіннього ранку перед початком уроків, коли вигулькували із мряки, як постріли, воронячі крики, коли вітер чалапав попід голими деревами, як мокра курка, й коли, немов у передчутті тривоги й непевності, висіла на високих грушках і ясенах заніміла глуха тиша, й коли шелест учнівських зошитів нагадував шарудіння крил зелених бабок, я поранився, немов об уламок пивної пляшки, сліпою ненавистю моєї тещі... поранився і заболів у мене жаль за неї. Мене вразила відчужена її самотність; і мені баглося по-синівському її обняти, посміхнутися, поцікавитися її здоров'ям; я навіть підступив до її столика; я навіть приготував кілька щирих слів, що не треба, мамо, журитися, весна ще повернеться.
Весна ще повер...
Не посмів заговорити. Анастасія Степанівна, немовби вгадуючи мій жалісливий порив, різко підвелася з стільця, косо зиркнула на мене... позирк був, ну... немов ударила навідмаш, і з піднятою головою пішла на перший урок.
Зірвався з шнурка старий ще австрійський шкільний дзвінок. Починався день.
Був у нашому мирному співіснуванні з Анастасією Степанівною один пам'ятний момент, який ненадовго, якщо не поріднив нас, то принаймні зблизив. Сталося це того дня, коли ми привезли з пологового будинку в Рогачі Ольгу й нашу маленьку донечку. На радощах ми з тестем випили коньяку, теща теж пригубила — внучатко, здавалося, принесло з собою у розлогий котедж колгоспного голови незвідану, чужу у цих стінах людську теплоту. Теща не могла налюбуватися нашою первісткою, буквально не відходила від колиски, і я подумав, що в її душі розтоплюється лід, бо, виявляється, навіть у похмурій душі є сили, які засвічують давно забуті сонечка.
Ми вибирали нашій донечці ім'я.
Ми з Ольгою давно вирішили, що дівчинку назвемо Соломією, а якщо народиться хлопчик, то буде у нас Северин, ці імена нам подобалися, ми до них звикли... і я, бувало, прикладав вухо до випуклого Ольжиного живота й, жартуючи, запитував: "Ну, як тобі там, Северку?", або ж переінакшував Соломію на Солому, на Солю, і навіть кликав її Стебелинкою.
Але й тоді, коли в тещиній душі шкварчали, немов із лою вилиті, підняті з притоптаного попелу сонечка, нам з Ольгою дали зрозуміти, що наше діло робити дідові й бабі внучат, а вже витрушувати їх із пелюшок, одягати і виховувати — то це бабина й дідова турбота. А остільки виховання починається з імені, то наші солом'яні імена були ущент розкритиковані й викинуті на смітник як архаїчні й взагалі — не радянські. Теща мала в запасі цілий тузін імен: Наташа, Валентина, Ліда, Лєна, Віка, Тоня; знову ж підхмеленому тестеві подобалася щироукраїнська Оксана. Ольга моя, як звичайно, скапітулювала, знаючи, що все 'дно мамине буде зверху. Я уже був згідний на Оксану, справді гарне ім'я, хоч останнім часом Оксани навально увійшли в моду. Але най уже буде Оксана, а то теща зациклиться на якійсь Ії чи Лілі.
— Знаєте що, діду й бабо, — рятував я свою доньку від козячих кличок, — не треба нам Лєночок та Свєточок, Оксану нині на кожному кроці зустрінеш. Якщо вже не приймається, щоб дитя звалося Соломією, то згадаймо, що є у нашої дівчинки бабуся, яка носить рідкісне й милозвучне ім'я Настя, Анастасія, Настуня, Настася. Назвемо отже малу на бабину честь Насткою. Чи як кажете? — Очевидно, на радощах я теж випив, і тон мій був піднесений й підхмелений... або й щирий, без хмелю, чому б ні?
Я прагнув миру й любові в своїй хаті.
...А теща, розрум'янена й, певно, щаслива, цмокнула мене в щоку.
3
Цю історію. Майстре, можна порівняти до великої полотняної торби, з якою ходили, бувало, перекинувши через плече, старосвітські жебраки; тільки старосвітські жебраки, "діди" чи старці виповнювали свої торби скибками хліба, картоплею, воречками з просом і кукурудзяним борошном, а я своєю чергою наладував у свою торбу каміння; перший камінь я поклав у неї ще влітку під час косовиці... власне я скидав молоде пахуче сіно в копиці, а мої мама принесли мені в "Дубники", де колгосп "на постійне" виділяв мамі ділянку сіножаті, косарський обід: вареники з сиром і сметаною та рисову кашу на молоці. Вода була поруч: з-під коріння усохлого дуба про-жолобилася криничка — пий і насолоджуйся.
По обіді я сказав мамі, що Пиндилик — партійний секретар у нашому селі агітує мене вступили до партії; я сказав це начебто між іншим, начебто Пиндиликова агітація стосується когось іншого, чужого, а не мене особисто, начебто це була така собі дрібничка... якась агітація... якась партія... якесь далеке торохкотіння воза посеред ночі: і хай собі нічний віз котиться, а нам байдуже, ми будемо спати.
Мама не робили вигляду, що новина їх не стурбувала, запропоновану гру вони не прийняли; стовбеніли, опершись на граблі; на їхнє гостроносе аскетичне обличчя впала тінь; мені з дитинства був знайомий цей пташиний вираз обличчя, який появлявся кожного разу, коли мама були чимсь налякані, заскочені зненацька, вся їхня постать наготовувалася немовби злетіти — такі вони були напружені й легкотілі; порив до лету однак тривав недовго, злякана птаха залишалася на землі: мама, стиснувши уста, готувалися до оборони.
— Це дуже поважна справа, сину, — сказали вони. — І не вдавай, прошу тебе, що Пиндиликову пропозицію ти в одне вухо впустив, а другим — випустив. Афоня Пиндилик пустив гадюку... ходиш ти з гадюкою в пазусі, щохвилини відчуваючи, як вона оперізує твоє тіло... оперізує і чекає на твоє рішення. А ти закаменів на роздоріжжі... дві дороги ведуть з роздоріжжя в світи: направо підеш з партійним квитком і до партійного раю заведе тебе рівна дорога, устелена килимами... там у раю, начальницьке крісло, файна платня, права усякі й блага писані й неписані; у партійному раю ти будеш схожий на пастуха, який пасе овець, котрі вибрали другу дорогу — ліву. Природнє бажання кожного бути пастухом, якщо, звичайно, є вибір.
— Чи нема... чи нема третьої дороги? — запитував я маму. Й мушу признатися, що якраз на сіножаті, на цій круглій, як сковорода, поляні, отороченій зусібіч лісом й ущерть залитій сонцем і виповненій людськими голосами, передзвоном кіс (а ще хтось із косарів, який теж тут мав ділянку "на сіно", приніс радіо, що вигойкувало щось ритмічно-монотонне, чуже, як папуга на вербі) я уперше замислився над третьою дорогою. Вона являлася мені непомітною поміж травами й зарослями терену, одначе прямою і чесною, без компромісів із самим собою.
— Чого ж, є іще третя дорога, — відповіли мама, неначе підтверджуючи мою думку. — Тільки нелегка вона в наш час... устократ вона важча для інтелігента, котрий завше у громади на очах. Вона хіба придатна для того, хто в полі з сапою або ж — із трактором. Тому АТО в полі, простіше: відробив свою норму, висапав свою ділянку — і нікому нема до тебе діла, і ти ні від кого не залежиш. Хай там собі вмирають Сталіни, най Хрущов обіцяє комунізм, що нібито ось-ось має настати — йому до всього байдуже. Ти маєш свою роботу, свій хліб, свою хату, свою худібку в оборі, свого Бога на стіні і свою правду. Та я міркую, що навіть тому, хто в полі, доводиться із своїм Богом та із своєю правдою нелегко, дарма, що він відгороджений від світу... світ його зманює, він зі світом так чи інакше змотужений і від нього залежний.
— Як же бути, мамо, на третій дорозі тому, який не в полі, як ви кажете, а в школі? — запитував я не маму, а самого себе. — Коли ти щодня на видноті, на людях... і слова твої ловлять... ти хочеш, щоб слова твої ловили... ловили й вибудовували з них свої душі: цеглина до цеглини — й постає ціла будова... ціла велетенська будова, виявляється, вибудувана з фальшивих слів, мовлених за фальшивою шкільною програмою. — Я мимохіть стулив повіки, уявляючи юнацьку душу, ангела, зітканого з фальшивого матеріалу... ангел був чорний, як комин, наскрізь завуджений, потаємний і хитрий, облесливий і підлий; душа була мілка, жабі по коліно, але непрозора, не проглянеш її дно. Мене пройняв жах і сором за себе: я, прецінь, докладаю зусиль, будуючи душі з олжі, з брехливої історії, із спотвореної моралі, з ідей, в які, якщо по правді, ніхто не вірить, із щоденного лицемірства.
— Я не знаю, як бути тому, який хоче обрати третю дорогу й при цьому залишитися вчителем історії, — відповіли навпростець мама, рятуючи мене від напливу чорноти скалічених душ. — Якщо рушиш уперед не оглядаючись, то вже завтра тебе зупинять. На обочинах розставлено багато поліції, багато пиндиликів. Що залишиться від чесного учителя історії, того, який вирушив уперед, не оглядаючись? Ти над цим думав? — Мама покинули граблі й, підстеливши пласт сіна, сіли в тінь копиці навпроти мене. Я не впізнавав їхніх думок, мама ніколи не вчили мене боязливої обережності... вчили мудрості, так, вчили правдивості. Чого ж сьогодні лякають мене пиндиликами? Це так на них не схоже.
— Я щось не так сказала? — спитали по хвилині мама, читаючи моє здивування. — Осуджуєш мене за те, що боюся за твою долю? Що остерігаю від пиндиликів? Я сама себе осуджую, це правда... але правдою є і те, що світ повний пиндиликів і ти нікуди від них не дінешся, бо маєш диплом учителя історії, бо маєш жінку, малу Настусю, маєш Хмуру Настю з Головою, і маєш на додаток мене, стару. І з тим, що маєш, мусимо рахуватися. Мусимо... — вона повторила майже зі стогоном. — О, якби мені хотілося порадити тобі, Павле: плюнь на цілий світ, ось маєш сіножать, маєш сонце і дощ, маєш Бога над собою і совість у собі — і жий правдиво сто літ. Не маю однак права на таку пораду. Це мене гризе, що не маю... — В тіні копиці пасмо волосся, що висмикнулося з-під хустини на вухо, немилосердно пекло молочною білизною, а брови іскрилися кучерявим інієм.