З зав'язаними очима міг би пройти з краю в край, сказати, де родить краще, а де трохи гірше, де треба сіяти, а де лишати на пар. Поле дихало Іванові в дуигу, і не було пахощів для нього МИЛІШИХ, ніж запах чорнозему — оцієї масної, родючої землі, яку іноді хотілося побожно взяти до рота, як святе причастя. Часом не витримував — ступав з твердої, висохлої дороги у вологу ріллю, вгрузав блискучими хромовими чобітьми по кісточки, по халяви, йшов, вивертаючи важкий чорнозем. По ньому підіймалося благодатне тепло, і кожен м'яз наливався силою, а ніздрі роздувалися, зволожувались очі. Він ішов і йшов, не в спромозі зупинитися, аж поки кінчалося зоране. Вернувшись, обережно зчищав з чобіт землю, згортав, уже зчищену, з дороги в ріллю, щоб не пропало і крихти.
їхав потім і думав, що зробить усе, ні перед чим не зупиниться, аби тільки німці повернули дідівщину.
Не мав сумніву, що цього року, весною, а найпізніше влітку, війна скінчиться. Хай тільки підсохне як слід, щоб не грузли машини, і німці перейдуть у наступ, уже остаточний. І він уже цього літа збиратиме врожай не для когось, а для себе.
Дбав про це заздалегідь. Як не сутужно із зерном, а таки засіяли озимини сорок гектарів та сорок скопали й зорали під ярину. Іван сам стежив, щоб копали, орали як слід, щоб виходило побільше людей. А коли Приходько поцікавився,
чого це він так клопочеться, щоб на його колишньому полі
було зорано й посіяно, а на решті, хай хоч і бур'ян росте,
Івасюта єхидно відповів: 1
— Яке воно моє! За спільне болію.— I вже з притиском: — Та щоб німців було чим годувати. Так чи не так у районі, казали?
Приходько відмовчувався, комірник же поспішно підтвердив, що саме так, бо й сам краєчком ока накинув на клапоть колишнього поля колгоспного. Трохи, щоправда, не там, де був його лан, а правіше, де ліпша земелька. Облюбував гектарів тридцять, бо людина він скромна, та й нащо йому більше: він та стара. Постарався восени, щоб оті тридцять гектарів були скопані, і натякав обережненько Йванові, що добре було б, аби отой клаптик дістався йому за його вірну службу, на що Івасюта обіцяв де треба замовити слово.
Так що Івасюті ніяк не випадало мати перед німцями рильце в пушку. Отож з Наталкою щось треба було робити, поки не пронюхали в районі.
Долю Наталки, сам того не відаючи, вирішив Гайдук: подзвонив і попередив, щоб завтра, з самого ранку, всі були на місцях. Ще й одягнулися як слід, і в управі прибрали.
Іван одразу ж догадався — хтось має приїхати. Перш ніж повідомити Приходька та комірника, поспішив до свого кабінету. Сів за стіл, поклав перед собою тепер уже білим замотану руку, наказав привести ув'язнену.
Наталка ввійшла змарніла, аж жовта: видно, таки добре дісталося по голові. А не кусалася б, то й голова була б цілою!
— Сідай! — похмуро кивнув на стілець Івасюта. І сердито на поліцая, що стояв, роззявивши рота: — А ти чого витріщився?! Вийди!
Лишилися вдвох. Наталка стояла, затято дивилася мимо Івасюти у вікно. В сухих гарячих очах плавилася ненависть. Іван теж мовчав,— не знав, з чого почати. Тарабанив пальцями здорової руки по столу, збирався з думками.
— Ти от що,— заговорив.— Можеш забиратися додому. І що було, те забудь. Не смій мені й згадувати.
Наталка навіть не поворухнулася. Мов і не до неї мовлене.
— Ляпнеш кому — знову тут опинишся. Та вже не сама — з матір'ю. А мовчатимеш — ніхто тебе не чіпатиме.
Помовчав, чекаючи, що вона хоч головою кивне. Але хіба од такої почуєш.
— Думаєш, мені не дісталося? — запитав примирливо.— Руку до кістки прогризла, синяк на морді поставила. Та інший довіку тобі не простив би. А я прощаю. Всі ви, дівки, намахані. Поки заміж не вийдете — не розумнішаєте.
Наталка пішла, не сказавши й слова. Івасюта не був певен, що вона мовчатиме.
Гукігув поліцая — послав до Приходька й комірника: треба ж сказати їм про візит. Та й управу прибрати як слід: вимити, вишкребти, ще й стіни помазати.
І невдовзі сиділи, радилися, як стрічатимуть гостей. Комірник сказав, що непогано було б з хлібом-сіллю вийти навпроти.
Думка Івасюті припала до серця. Зібрати якомога більше людей, виставити наперед когось із старших — добре, щоб із сивою бородою на всі груди, дати в руку тарілку з хлібиною й сіллю: німцям обов'язково сподобається. От тільки кого?
Перебрали всіх дідів — і жоден не годився. Той кривий, той на одне око сліпий, той зовсім уже ветхий, а той підійшов би, так борода як у цапа, ще й набік завернена.
— Може, ви піднесете? — звернувся нарешті до Приходька Івасюта.— Ви ж староста, вам і карти в руки.
Приходько ніби й не проти, якби не боліла права рука.
— Чого це вона раптом у вас? — підозріло Івасюта.
— Не раптом, а болить усю зиму. Мабуть, застудив. Треба б до лікаря, так де ж його тепер у дідька знайдеш.
Іван не став дослухати — повернувся до комірника:
— Тоді, мабуть, вам.
Той одразу ж погодився: у нього руки, слава Богу, ще не трусились. Узяв на себе і паляницю, жінка випече таку, що й німці оближуться. А Приходько пообіцяв принести сіль: для німців йому солі було, мабуть, не жалко.
Перейшли до того, чим пригощати. І де. Івасюта запросив би до себе, так усім же відомо: один він тепер. Комірник і тут виручив: сказав, що можна й у нього. Жінка наварить, насмажить, аби тільки було з чого.
— Доведеться зарізати підсвинка,— сказав на те Йван.— Німці без свинини й до столу не сядуть.
— Де ж його взяти, коли всі на обліку?— поцікавився Приходько.— Кожне порося записане, хіба не знаєте?
— Спишемо. Заради такої оказії й німці очі заплющать. У кого є підсвинок?
— В Явдохи Погрібної щось наче хрюкає,— вихопився комірник: пригадалася недавня сварка з нею.
І — Хрюкає! — передражнив сердито Васильович.— А скільки р Явдохи дітей?
— Та я хіба що,— позадкував Комірник.— Спало на думку — я й той... сказав. і
— Тоді кажіть у кого? — роздратовано Йван.— В кого не візьмемо дякувати не прибіжить.
— У Бородая он аж три стоїть,— сказав нарешті Васильович.— Не розоримо.
Іван сказав, що хай і в Бородая. Комірник же мстиво подумав, що Бородай рано-пізно, а взнає, хто в його кабанчика пальцем ткнув,— про це вже він перший подбає. А Бородай такий, що краще з ним і не зв'язуватися: всіх сусідів привчив [ходити навшпиньки.
І — Тепер самогонка. Щоб тільки первак та двічі перегнаний. Передайте Марфі: як смердітиме хоч з однієї пляшки, то й [апарат на голові поб'ю.
І Комірник і тут пообіцяв простежити. Кожну пляшку понюхає перед тим, як на стіл подавати.
Іван ліг спати лише тоді, як пересвідчився — зроблено
все.
Схопився з третіми півнями. Вмивався, голився однією рукою — кляв крізь зуби Наталку. Роздивлявся синяк на лівій щоці й знову лаяв Наталку. Ледве зодягся. Хотілося щось перекусити, та без горілки до рота не лізло нічого, а пити остерігався. Зачерпнув кухоль води, пополоскав у роті та й виплюнув.
Село ще спало, повите ранковим туманом. Мов з небуття виринали, проступали найближчі хати і тини, дерева і молоденька, по-весняному не густа ще трава. Було тихо і свіжо. Іван глибоко вдихнув повітря й пішов до воріт.
Одчинив хвіртку, взявся з другого боку, щоб прикрити за собою, й одразу ж одсмикнув руку: влипла у щось в'язке. Глянув і аж задихнувся — уся хвіртка й ворота вимазані дьогтем. Хтось квацював — не жалів: дьоготь аж на землі виднівся чорненькими озерцями.
Матюкаючись, нахилився, став витирати долоню об землю. А вулицею вже тупотів комірник, вимахував чорними долонями. Добігши, вирячив очі:
— І у вас?!
Дурне запитання вивело зовсім Івасюту з рівноваги. Відчув таку ненависть, що аж пекло в очах. Не вірив тепер в оцю дрімоту довколишню — стріляв би підряд, в усі вікна стріляв би Вішати! Півсела перевішати! Ну, він добереться, дізнається, хто таке зробив. А поки що надає поліцаям по шиї. Проспали падлюки. Тільки б жерти та пити. Ну, він їм покаже! Хай лишень німці поїдуть — язиками з воріт вилизуватимуть! Завернув до управи і здалеку ще закричав:
— А-а, таку вапгу мать!
Ворота управи геж чорніли од дьогтю. Єдине, що встигли зробити до приїзду німців,— познімати ворота.
— Це ж стільки дьогтю треба! — дивувався комірник.— Де його й дістали!
За годину зігнали людей: душ сто. Жінки й дівчата стояли попереду, а чоловіки ховалися за їх спинами — тарасівці давно вже навчилися в скрутні хвилини виставляти перед себе жіноту, баба є баба, з нею не кожен захоче і зв'язуватись, а з чоловіка спитають завжди. Попереду ж усіх стояв комірник — тримав на витягнутих руках тарілку з рушником, хлібиною та сіллю. Був у святковій парі з чорного сукна, в хромових чоботях, у фабричній, зі стоячим коміром, сорочці. Купив її років п'ять тому, за той час чи то сорочка збіглася, чи шия потовщала, бо ґудзики аж тріщали. Стояв червоний, але розстебнутися не смів.
Івасюта поглядав нетерпляче на узвишшя, звідки мали появитися німці. Вони чогось забарилися, сонце піднімалося все вище й вище, припікало по-справжньому: комірник геть був мокрий, тільки очима поводив.
Врешті на узвишшя вигулькнула чорна машина, за нею друга, третя — вантажна, набита солдатами. Тягнучи за собою шлейфи пилюки, машини стрімко пірнули в село. Люди заворушилися, Іван прикрикнув на них, щоб стояли на місці, поправив картуз, востаннє мовив комірникові:
— Як вам кивну — одраз підносьте.
Той облизав губи, злякано запитав Івасюту:
— А кому підносити?
— Буде видно.
Машини вигулькнули в кінці вулиці, з гуркотом під'їхали до управи.
Поволі осідала курява. З передньої, довгої й чорної, обнікельованої так, що аж горіла на сонці, виліз Гайдук, відчинив шанобливо дверцята. І по тому, як виструнчився, всі зрозуміли — звідти й появиться оте велике цабе, заради якого "варилася каша".
Це був високий німець в чорному шкіряному реглані, чорному кашкеті. Ліве око в нього закрите чорною шорою, як у коня: в правому, підтримуване бровою й щокою, блищало кругленьке скельце. І від того німець здавався дуже важним. В
комірника аж коліна затрусилися, коли Івасюта штовхнув його
ліктем: давай! і
Слава Богу, обійшлося благополучної німець не розсердився, не хвицьнув у зуби комірника, що стояв перед ним ні живий ні мертвий, а повернувся до Гайдука і щось запитав, здивований. Той, мабуть, йому пояснив, що це значить, і німець, опустивши з єдиного ока монокля, що одразу ж загойдався на тонкому шовковому шнуркові, прийняв од комірника хліб-сіль.