Скільки дійсних випадків, і казок, і кривавих легенд було розказано тієї ночі попід тинами. Скільки дум важких передумано мовчки. Мужики хмуро кусали вуса, жінки божкали й хитали головами, а дівчата, задумані, смутні, сполохано горнулись одна до одної, і молодики — не один цієї ночі уперше зціпив до болю в яснах щелепи, а очима гарячими уперше з кривавим гнівом глянув на князівський палац.
На ранок таки зібрались вітробалчани до князя. Пішли — коваль, Цигуля, Невкипілий і ще душ кілька. Але князь і на очі до себе не пустив. Переказав через управителя, що з бунтарями в нього не може бути мови. Потім од себе вже управитель, з власної, мовляв, приязні до селян, порадив, щоб кинули оцю свою вигадку, бо нічого з цього не вийде. Якось і сама економія вправиться: завтра пускають всі свої жатки, а ще чотири на станції вивантажують. З тим і повернулись посланці.
Похнюпились селяни. Знову загалдикали легкодухі.
Як клином, ця звістка роздвоїла страйкарів. Одні хоч і зараз ладні були ставати до роботи. Але друга частина цупко трималась, свого: почали, мовляв, так кінчаймо, доводьмо до ладу, а не — курям на сміх!
— Боягузи бісової віри!— гарячився Невкипілий.— Жаток полякалися! Жатка — що! Вона і нашим, і вашим: скаже пан жни — жатиме, мужик тпрукне, теж послухає — стане!
Гармаш розважав:
— Правильно Прокіп каже. Машина сама жати не буде, людей до неї треба. А людей ми не дамо. Треба буде, то й строкових познімаємо.
Але з строковими того дня не вдалось збалакатися. І на ранок, як казав управитель, так і було: виїхали на степ всіма жатками. Селяни, як побачили це, навіть косити кинули. З крайніх нив на дорогу посходились косарі, стояли юрбами й дивились похмуро в отой бік. В однім гурті старий Легейда сердито розмахував руками й насідав на Цигулю. Саме підійшов Невкипілий. Він і на цього тоді.
— О, ще ось розумака! Правильно, Прокопе,— і перекривив Невкипілого:—"Жатка — що? Скаже пан жни — жатиме!.." Правильно, Прокопе, жатиме! Ану ж бо ти своє тпру скажи. Розумака!
Невкипілий, суворий, мовчки зняв косу з плеча, мовчки сперся на кісся і, не виймаючи цигарки з рота, кинув похмуро:
— Підожди, старий! Дай ось цигарку докурю, губи не гу лящі.
Дід Легейда аж не стямиться.
— Іч, падло! Ще йому смішки!
Забриніла перша жатка, а за нею й усі. Понад шляхом плазують одна по одній в буйній пшениці. І от на перших же гонах (ще, мабуть, Невкипілий і цигарки не докурив),передня жатка — тиць, і стала. Під'їхала друга і теж стала, і так усі. Зійшлися робітники до передньої, щось довго біля коси возилися, як підвелися, хтось із селян гукнув через шлях: "Що там таке?" Один із наймитів підняв руки з клаптем коси в кожній і вигукнув:
— Пакіл!
До снідання отак об паколи порвали всі коси як є. (Хтось, видко, не поспав ніч). Позносили до кузні, але коваль зварювати не схотів. Так просто управителеві й сказав: "Не буду, та й квит". Залив горно, знявся й пішов додому. І цей учинок ковалів для всіх строкових був за гасло. До обіду ще послонялись майже без діла. А за обідом "причина" трапилась: знайшов котрийсь із хлопців черв'ячка в тарані з борщу. Не яке й диво — хіба це первина! Колись би тільки лайнувся та й вихлюпнув би з ложки. Але тепер всі як один покидали ложки, а Гарасько Муха схопив миску й об землю нею — хрясь. Галас ізчинився. Прийшов управитель. Спершу був криком напустився на них, але вгамували його одразу. Самі на нього напали: "Доки знущання терпіти отаке: в три поти робимо, а червою годуєш!" І зрештою заявили одностайно — як не отака ціна та не отакий харч — нехай дурніші роблять! А самі за свої пожитки, дівчат усіх зайняли, навіть і тим, що в покоях, переказали з нахвалкою і всі огулом покинули економію. Самого тільки воловика Омелька й залишили біля худоби.
Події ці,— вранці у степу з жатками та забастовка строкових в обід,— наче приголомшили всіх у маєтку. Напружена тиша залягла на чорному дворі і в самому палаці. І через став по цей бік селянські оселі затихли — ніде ні душі. Але то здавалось так. Безліч очей потайки крізь тини, з-під стріх пильно стежили за всім, що діялось за ставом на тім боці. Бачили, як верхи виїхав кудись прикажчик, як згодом біля конюшні Омелько запрягав у бігунці коняку. І сам управитель виїхав на них з двору. Куди — догадувалися всяко, але ніхто не знав. Виявилося само невдовзі: на змиленому коні повернувся надвечір управитель у двір, а слідом за ним на парі чалих у бричці становий в'їхав у село і просто підкотив до волості. Зігнали сход. Та становому гаразд нічого було й робити. Селяни похмурі стояли перед ним, поскидавши шапки, як і завжди, і на всі його погрози (погноїти у в'язниці, на Сибір запроторити) лише переступали з ноги на ногу й мовчали. А як допит чинити став, то й виявилося, що ніякого, власне, заколоту не було. Справді, жати не стали за економічеську ціну. Ну, та коли ж про такий заробіток з голоду пухнути доведеться! Який же це бунт? У самих душа болить — перестоює хліб, сипатись починає. Ну, та коли ж не можна! З жатками от, правда, вийшла халепа: паколів хтось понабивав у ниву. Ну, та хіба ж це громада зробила? Може, знайшовся один, а через нього на всю громаду тінь. Прикопатись гаразд ні до чого було. Забрав Невкипілого (хтось ніби чув, як нахвалявся, що не вжнуть жатками) та Гараська Муху "за бунт" в економії. З цим і поїхав.
Пізно вночі повернувся прикажчик. Хто і як довідався про це, але вся слобода на ранок уже знала, що їздив він женців набирати. І в Ліщинівці був, і в Глибоку Долину за десять верст мотався, але і там "вкрутили хвоста".
Цього ж ранку, як неждано наїхав був князь, так несподівано й виїхав. "Закрутило в носі!"— сміялись женці на куряву по шляху. Та й захапались — кожен своє дожинати. Бо завтра вже, може, й ніколи буде.
І так,— повернулись додому ввечері з поля, а дома новина: управитель об'явив нову ціну. Не ту, що селяни домагалися, але нічого собі, підходящу. Посуткувались, порадились мужики: можна б іще подержатись який день, та що сипатись зерно стане, не вжнеш тоді. То й вирішили завтра ставати до роботи.
— Хай! Де вже наше, мужиче, не пропадало!— хитрувато всміхались собі в бороду.
IX
Жала й Катря в економії з Остапом удвох. Заробили дві копи пшениці, як золото. Тепер домувала вже. Як оглянулась у хаті вперше після жнив на дозвіллі, аж руки згорнула: отак літо зійшло. За роботою ніколи дітей і не бачила по видному: ще й не світ — з дому, а верталась увечері смерком. І ось ба, тепер не впізнати їх, отак наче виросли. В хаті Орися, дарма що тільки восьмий пішов, справжня паніматка: заметено в хаті, припічок, видно, учора помазала. Артем споважнів, посуворішав, а давно не стрижений, вихрястий чуб іще виразніш одтіняв у ньому цю зміну.
Домував Артем. Ще тиждень тому десь на пасьбі звихнув ногу в коліні,— опухла, ступити було ніяк, то це й одлежу-вавсь. І щоб же, здавалося, втихла нога, ходити ніяк іще, ну, а лежав би собі — спочив би трохи. Мало ще увірилося за тією отарою день у день від світанку до смерку на ногах! Так ні, не лежиться Артемові. Усе ту ногу випробовує та все розгадує, коли воно можна вже буде. "За товариством скучає",— думала мати. І вже, щоб потішити сина, то ввечері, коли хлопці забігали провідати товариша, допізна не заганяє Артема до хати,— нехай уже набалакаються досхочу. Тільки зниже плечима хіба: і про що вони, мовляв, знайдуть там говорити! Деколи аж розбирала цікавість. Але хлопці береглись усякого стороннього^ як ті змовники.
Проте одного разу вдалось-таки підслухати Катрі. Доїла вівці у повітчині, а під стінкою знадвору саме хлопці сиділи, жваво щось проміж себе розмовляючи. Катря спершу не прислухалась,— доїла собі, чимось своїм заклопотана, і насторожилась враз, коли хлопці нагло урвали розмову, наче й не стало їх. Перестала й Катря цяпати — прислухалась. Ні, не пішли — сидять тихо, а ще котрийсь і шепнув: "Глядіть же! Тсс..." Згодом почула Катря кроки, але по голосу, як привітався, не впізнала хто. Відповіли і йому на вітання всі, але стримано. І знов мовчали. Катря вже знову почала було доїти, як раптом Артемів голос:
— То коли ж ви, Павле, виїздите з Корнюхою?
— Через тиждень,— відповів хлопець. (Цього літа Макар Іванович готував свого Павлушу разом з Чумаковим сином до гімназії; уже їздили на іспит — склали обидва. А це до навчання домують.)
Артем заспокоєно:
— Ну й добре, значить, устигнемо ще. А я так що, мабуть, уже завтра й вийду. Нехай там начувається! Тепер уже наша візьме... Я надумав як...
Тимко Невкипілий перепинив:
— Ти стій, а може, він підісланий?
Тиша. І Катря так виразно уявила хлоп'ячі обличчя з підозріливими поглядами, в тиші напруженій звернені на Павлушу. Хлопець ображено відповів:
— Що ж я, шпійон?
— Шпійон не шпійон, а от приятелюєте з ним, учитесь разом, буваєш у них.
— Ну й що ж, що буваю!— озвався Павлуша.— От і на завтра кликав Корнюша на баштан кавуни їсти. Чи не можна? Аби я у ваше діло не мішався: б'ються, як дурні. Я й йому казав. А він на мене як напустивсь... "Тобі,— каже,— не жалко нашого добра. А їм тільки спусти раз, то вони не те що з баштана тягатимуть, а й у комору прийдуть!"
— Ну, хватить!— перебив Артем.— Ми й самі знаємо, чим він на нас дихає. Можна про це нам і не розказувати. Нічого, ми ось йому дамо і за картуз, і за оцю "комору". Уже тепер я надумав як. Тільки ти гляди (до Павлуші, певно),— не мішаєшся, так держи язик за зубами!— І далі почав розповідати про свій план, що його оце всі дні продумував.
Хлоп'яча стратегія Катрю не цікавила. Доїла собі і вже не прислухалася. А в голові думки всякі: так он чого від ту ногу все випробовує; і видно, що й звихнув — дурить, у бійці доскочив. Та й що за діти такі,— як дорослі проміж себе. О, ці вже зуміють постояти за себе! Ця думка остання аж тиху гордість зворушила в серці Катринім. І то не просто материнську гордість, бо ж не тільки за свого сина, а й за його товаришів.
Пізніше, як, подоївши вівці, Катря вийшла з повітки, хлопців уже тут не було. Десь із городу чути було голоси. По дорозі до хати виглянула Катря з-за рогу,— що вони там затіяли! Та й спинилась, уражена такою картиною: від клуні просто сюди на хлопців ішов... сніп (колоссям донизу, гузирем догори).