Поетів страчують або перших, або останніх.
І впав постріл.
Від пострілу зірвалися з припонів коні, повезли воронії князя Сарматського в Кам'янець на Турецький міст, повезли, бо вже мішок пані суботівська дошила.
Батько синові:
"...Безперечно, Богдане, є злі велети, як це не звучить парадоксально, але є і злі пігмеї, я не знаю, скільки їх треба на копу, але шкода од них не менша. Так свідчить історія. Свідчення її оправлені в дубові дошки і шкіру, сторінки прошиті струницями, ніщо з неї не викинеш.
А шаблю предка нашого тобі у спадок лишу..."
ПОСЛАННЯ ТРЕТЄ
її в селі кликали Яринкою.
Вона мала по чоловікові прізвище... прізвище навіть для неї самої було далеким і забутим, нагадувала про нього лише кілька разів у році, коли платила в сільраді страховку за хату і податок за здичавілий садок... сусіди давно садки вирубали і пустили їх з коминів синім димом, а вона, дарма, що не мала від нього жодної користі, не рубала, бо ці вишні садив її Дмитро... а ці яблуні він поливав, у стовбурах його# праця, у листках — голос. І ще її прізвище оживало тієї днини, коли давали на трудодні пшеницю... комірник Онисим жартував, підсуваючи її відомість та олівець, що тепер товаришка Коляда може зерном годувати півнів на рушниках і півні з рушників почнуть нести крашанки. Пустобрех був той Онисим, Яринка з його порожніх слів сумно посміхалася. Вона завжди сумно посміхалася, але не заперечувала комірникові, бо нащо тратити марно слова, і думала, розгонисто, по-чоловічому спритно кидаючи в полудрабки мішки, що в неділю піде на цвинтар до Дмитра... піде і, як завше, вижне серпом на його могилі покручену солому, спалить її разом з недокльованими колосками, вогонь запахне хлібом. Дмитро понад усе любив хлібний дух... на постелі, бувало, шептав, що й вона, Яринка, пахне хлібом, а потому розпушить його могилу сапкою і посіє нову пшеничку з оцих ворків. І так рік за роком...
Доживала вона до тієї пори, яку називали бабиним літом; бабине літо покраяло її довгасте обличчя зморшками і густо повплітало в коси срібне павутиння... коли розчісувала коси, то срібло спливало в її розплескані долоні і розтікалося по плечах... срібло... а її далі кликали по-дівочому Яринкою. Інша, може, на її місці учинила б крик, гадаючи, що дівоцьке ім'я уриває жінці честі і применшує статечність, бо ті інші з її ровесниць обсіялися дітьми, вона ж з цим іменем звиклася, як звиклася з підсліпкуватою хатою у вибалку край села, з рушниками над Дмитровою фотографією... півні на рушниках що не рік блідли, мовби теж сивіли; Дмитрова фотографія жовкла і бралася плямами. Зрештою, усе навкруж мінялося на ліпше або на гірше, щось збрунь-ковувалося і квітло, а щось в'януло і никло; лише вона в душі не змінювалася, час не мав над Яринкою влади. Так само, як при Дмитрі щовечора наливала в цебер літепла і купалася... і так само щоранку появлялася на людях у білій вишиваній сорочці, ніби до клубу, а не до колгоспної роботи.
Хтось там тайно чи явно з неї кепкував, штрикаючи собі пальцем в чоло — мовляв, у Яринки не всі дома.
Хтось там з мужиків сушив зуби і казав, що баба без хлопа дуріє.
Хтось там...
Хтось там нині лементував, як над небіжчиком; хтось похапцем в'язав у вузол домашній скарб і ладував у тачку; кривий на ногу бригадир Іваньо висадив на гарбу новенький дзеркальний шифоньєр, а біля нього, як морквини, повтикував притихлих дітваків і квапно відчиняв ворота; старі Ярошенки — Влас та Горпина, яких нова хата з мальованими віконницями навпроти, виціловували пороги, як ікони, потому осідлали плечі бесагами і пошкандибали уверх вулицею.
Вулиця — ріка каламутна.
У хмарах куряви тісно їхали і йшли сторонські з сусідніх сіл і люди по-міському вбрані; хто котив свій скарб на чортопхайках, хто гоц-кався на бричках і возах... хто верхи... хто висів на бортах грузовиків. Рікою понуро дибали діди і молодиці, пішкували дрібно дітлахи, шкутильгали поранені червоноармійці. Клапті слів, вибухи крику, плачі, с крип коліс, рев корів, гул грузовиків, яким не давали розгону — содом і гоморра. А над цими рухомими біблейськими містами, мов той же біблейський сірчаний дощ, клубилася і гусла спека, що задиміла разом чі сходом сонця... а може, спека розлилася не від сонця, а зародилася гаки у цьому збитому в тугу воживку людському печальному марші, що котився на схід... котився, утікав подалі від канонади, що погримувала її тому боці, де Кам'янець.
Яринка стовбичила на воротях висока і дебела, на її вишивані рукави густо осідав пил; уся вона посіріла і мовби закам'яніла, але й че-роз закам'янілість примічала, мовби їх навмисне підсвічували тисячами свічок, то сльозу, повислу на вусі старого Ярошенка, в котрого два сини в червоних командирах... то переляк зелений, що сканувався з обличчя бригадира Іванця... то почорнілі, як дві стулені перепічки, вуста пораненого червоноармійця... то великі, червоні від пилу і сліз очі міської молодички, що двигала на худеньких плечах дівча з білими метеликами в косичках — єдиний свій скарб... то колесо якогось воза, що нискрипувало вихилясом... то д?а рукави війська, котре пішо і кінно, праворуч і ліворуч села тирлувало полями через нескошені пшениці. Цілий великий сьогоднішній ранок увібрала в себе Яринка; душа від жахного переповнення бунтувалася, у грудях призбирувалися слова; багато слів добрих і лихих ожило в ній. Це навіть Яринці здавалося дивовижним, бо дотепер уміла жити мовчазно, сусіди, бувало, тижнями не чули її голосу... а нині, на воротях стоячи, пригорщами метала слова на людські голови, щоб очумалися і не покидали ворогові отчу землю, бо годі земля нескоренна, коли на ній нескорені люди.
Це нічого не помагало, ні рисочки не помагало; люди її просто не чули" Яринчині мольби і закляття висихали безслідно, як краплі роси... у вуличній ріці нуртував страх, біженці жили в страсі кожен сам по собі, їх єднала лише втеча. Страх перелився і через Яринчині ворота; в жусь мить вона уявила себе самітною у рідному селі на всій Україні перед лицем ворога, і вже тепер, потонувши у тій прийдешній самотині, похопилася до повітки, щоб вивести Телепа, сліпого коня, якого сама доглядала, і викотити гарбу, скинувши спершу бочку, якою усі ці роки, відколи зав'язався колгосп, возила на поля воду для тракторів і возила воду женцям і косарям, щоб не зазнавали спраги.
Кінь повернув до неї голову, сліпі його білі очі немигаюче встромилися у неї... кінь радісно іржав, впізнавши її кроки, і ловив м'якими г-у б.'? ми жінчині долоні, теребив їх, каблучив шию, жадаючи ласки. Яр'шка і тепер вволила його забаганку, попліскувала по шиї і грудниці, розчісувала п'ятірнею гриву... кінь від насолоди перебирав розтоптаними, мов капелюхи, копитами... На якусь часинку жінка при-чабула ріку за воротами, власне, не призабула, а віддалилася од неї, щоб побути на самоті з Телепом, попестити його, нанюхатися кінського ргжого поту, подихати сухим сіном, що пахло левадами... А бочка на гарбі, й порожньою будучи, пахла водою... пахла дубовим цямринням з Глибокої криниці.
І так їй забаглося тієї первородної води...
Упала на пласт під стіною, судома здавила горло, Яринка не пам'ятала, коли востаннє плакала,— мабуть, ще в тому прадавньому молодому літі, коли куркулі вбили її Дмитра... боже, як це давно діялося; людина вочевидь відвикає і від сміху, і від плачу теж, тому її плач родився у болях, як первісток у жінки, котра завагітніла на сороковому році. Вона тамувала стогін у грудях, він розливався, як розтоплена смола, по жилах, смикав тіло конвульсіями. Кінь сполохано стриг вухами і форкав у ніздрі, рвучись з припони, щоб заглаїти господиню і дізнатися з її долонь про причину плачу. Бідний сліпий Телепе, ти гадаєш, вона сама про це знає? Може, тужила над удовиною долею, а може, настало прощавання з цією повіткою, із здичавілим садком, з хатою, з полями, які верхи на бочці з'їздила і вздовж і впоперек, втоптуючи у колії від обіддя коліс свої дні і роки?
Бо загадала-таки Яринка втопитися у вир-ріці, котра пливла і пливла на схід. Вона вже бачила себе посеред біженців на гарбі... гарба і сліпий кінь бігли кудись... бігли пріч од війни, страхів, смертей, од чужинців. А куди? Україна велика, ще обширніша — Росія, але де межа відступу? Війська наші відступають, та рано чи пізно, а їх чекає рубіж, з якого почнуть наступ. Це їхня потреба, на те воно й військо. А вона... де її рубіж... яку потребу мають у ній люди серед цього задушливого виру?
Це не вигулькнула припадкова гадка, ні. Яринка ціле життя відчувала, що люди... ну, хай лише рідне село, один колгосп... мали в ній конечну потребу. Це нічого, що не світила орденами, як Наталка, Пилипа Кавуна донька, що не хвалили її в газетах і не шанували прилюдно у президіях... хто що собі заробив, те спожиткував... зате на сівбі, на паркому шаруванні буряковому, у лугову косовицю, а найбільше у жнива, коли село випорожнювалося мало не до ноги... село у полі спило би дніпри, Яринка виростала на найпершу людину.
Цією потребою великою і жила.
До тракторів взила воду з перших-ліпших джерел, людям — тільки з Глибокої криниці, бо напій з неї солодкий і пахучий; щось подібне до щастя будилося і засвічувало в її грудях, коли мовчки стежила, як пили воду косарі і женці... пили жадібно, просто з відра, дзвонячи зубами об криса... пили з сулій, кухлів, жбїанів... вода стікала з борід на груди, холодила... але ніхто не вмивався привезеною водою і не розливав надаремно; дехто навіть підставляв під денця жбанів долоні, як підставляють рушники, коли розкраюють хліб. Можливо, долоні жолобками стулювалися мимовільно із звички хліборобської шанувати і крихту, і краплинку... люди пам'ятали, що наробилася Яринка біля водиці, бо то не забавка начерпати з криниці бокасту бочку, від черпання журавель у долонях аж димом куриться. А ще певніше: з пуп'янка навчили їх тато з мамою вважати у жнива воду святою.
Як би там не було, але, втоливши спрагу, косарі випрямляли спини, знову наливаючись силою, а жіноцтво від води веселіло, розкудкудакувалось; їй за воду дякували, Яринка, сміючись кутиками суворих уст, гребла подяки оберемками, і чоловіки, завше чутливі до найменшого зблиску жіночої вроди, з подивом задивлялися, як несподівано у скупій посмішці різьбилася її чорнява і трохи загадкова врода.