Ну, а ми... щось трохи не такі. Тільки й того, що добре гасаємо на конях. А через те, мабуть, і не можемо всидіти на землі, на "своїй" землі. От сьогодні я бачив одну землячку. Дівчатко — як пуп'яночок. Але ж думками — вся тут. Тут, куди її випадково закинула доля. Про свій край майже не чула нічого.
Аврелій виразно поглянув на Мастора. Той мовчки хитнув головою.
— Гарно тут,— озвався Антіной, легенько дуючи у писок Аргусові, що відвертався і чхав.
— А мені здається, що нема краще, як в Іберії,—зітхнув Аврелій.
Антіной здивовано поглянув на сенатора.
— Чи ж ти її ще пам'ятаєш? Чом же ти не вернешся туди, коли тобі нема кращого краю?
— Любов до рідного краю — як любов до коханої жінки, юначе. Іноді треба дужчого кохання, щоб від неї відмовитися, ніж на те, щоб лишитись при ній.
— Яка ж ціна такого дивного кохання? — знизав плечима Антіной.
— Ціна велика, коли ця любов велика й певна. Бо вона робить те, чого не можна зробити зблизька.
— Наприклад? Не розумію цього,— зацікавився Антіной.
— Ну, наприклад... Пам'ятаєш, як підносилось питання про збільшення данини в Іберії? Або про формування легій, призвичаєних майже до африканського підсоння, щоб послати їх на холодні германські границі?
— Але ж про те поговорили та й забули!
— А чому?
— Тому, що цезар змінив свою постанову. І сенат мусив згодитися,— відповів юнак.
— А чому? — з усмішкою знову запитав сенатор.
— Як чому? Хто ж це може знати — чому?
— А отже, припустимо, знаю це я, і тобі скажу, щоб знав і ти. Тому, що часом, коли, наприклад, отой наш роксоланин згадає про свій край, то й Аврелій Антонін теж зітхне й додасть, що в Іберії — гарно, краще, як деінде. А від того вже не така шкода моїй батьківщині, що я в ній не живу і що про неї не тільки август згадує частіше, але дещо знаєш і ти. Хоч більшість римлян уявляють собі Іберію лише місцем, відкіль привозять гарних кордовських танцюристок
У Антіноя заблищали очі.
— А знаєш, сенаторе, як це дивно? Я тільки тут побачив одну справді натхненну танцюристку, хоч і не з Кордови.
Аргус махнув хвостом. Аврелій і Мастор усміхнулись.
— Розкажи ж. Чого ти приховуєш від друзів александрійське диво?
— Я нічого не приховую,— виправдувався юнак.— Тільки не було часу про це поговорити. Якась крилата Псіхе! А розумна, як Сибілла! І з доброго роду...
І Антіной з захопленням став розповідати про Ізі. Зненацька Аргус підніс голову й радісно закивав хвостом. Мастор зірвався на рівні ноги.
— Цезар! — промовив тільки і побіг сказати, щоб подавали вечерю.
Адріан вже вийшов на терасу, але ще обернувся за заслону й гукнув:
— Нікого! Хіба що прийде хтось з Серапеума. Щоб була напоготові лектика... Четверо озброєних дакійців і Мастор... А тепер — їсти. Цезар аж надто ситий хвалою та лестощами. Але в шлунку — порожнеча. Давно чекаєте на мене? .
— Хвилину погуляли в садах та цікаво поговорили,— відповів Аврелій.
— А я вже давно мусив написати листа, та все не було коли. Прочитаю вам при вечері.
Невільники вже вносили срібні миси й тримали коновки й рушники для миття рук. За ними підійшли хлопчики й заквітчали бесідників вінками з фіалок.
Адріан найбільше любив цю оспівану й улюблену в Атенах квіточку. Вона нагадувала йому його юнацькі часи, прожиті в Атенах. Крім того, фіалкам приписували силу не допускати до оп'яніння. По сходах тераси розмістились було псалтрії з лірами, арфами й теорбами для концерту. Цезар махнув їм рукою:
— Дайте повечеряти по-людському! йдіть, куди хочете! Робіть, що хочете! І всі слуги також. Масторе, послужи нам ти. Як бувало, в Бітинії. Не забув ще?
— Добрі речі не забуваються,— усміхнувся бранець.
— Бачу. Наприклад, не забув про рижки. Але, Масторе, якщо ти маєш пам'ять на добрі речі...
Усміх освітив Масторове обличчя:
...то сало вмить буде на столі.
— Вгадав,— засміявся Адріан. Аргус радісно гавкнув.
— А! І ти схотів сала? Зараз дістанемо!
Коли Мастор зник, Адріан додав переконано:
— Дорогоцінна людина, мій джура. Не вміючи хотіти самі, вони, ці варвари зі Сходу, найкраще сповнюють чужі хотіння, навіть ніби вгадують їх. Ну, як же ти себе тут почуваєш, мій хлопчику? — звернувся до Антіноя.— Я тебе й не бачу за цією марнотою та депутаціями". Александрійці збігаються дивитись на цезаря, як на заклинача гадів.
— Ми з Аврелієм просто ховаємось від запрошувачів та делегатів. Але сьогодні тут була до тебе, августе, кумедна делегація. Ми їй сказали прийти завтра, щоб тебе потішили.
— Чого приходила?
— Дякувати, що цезар привів Александрії дощ,— зі сміхом повідомив Аврелій.
— На богів! Я до цього нічим не причетний,— засміявся й Адріан, розрізуючи шматок соленого сала для себе й для Аргуса.— Так пошкодуйте, що не поїхали зі мною. Розписались би на колосі Мемнона.
— Як цезар?
— Так. На яких же ви були симпозіонах? — питався далі Адріан.
—Я — щоденно! — сказав Антіной.— Але, здається, має бути найурочистіший у найвидатнішої тутешньої красуні завтра.
— Дивись, ще не закохайся! — посміхнувся цезар. Аврелій скривився, немов ковтнув щось кисле:
— Цей симпозіон нас не дуже спокушає. Буде там несмачний додаток.
— А саме?
— Oтa змора, що переслідує нас скрізь: Вер!
Цезар кинув із роздратуванням:
— Це справді цілком невиносимий онагр. Маю відомості, що він тут примиляється до жидів. Вилетить він у мене кудись... у Панонію!
— Тільки в Панонію? — розчаровано перепитав Аврелій.— Я б волів...
— Куди?
— Принаймні... в Гадес. Щоб остаточно здихатись гадюки.
Адріан споважнів:
— Нема рації, мій друже, за кожного нахабу сваритися з сенатом. Крім того, сам знаєш: я не люблю нічого нищити. Бо ж, зрештою, в доброму господарстві всяка небрязь може на щось пригодитися.
— Знаю, що август не нищить ані мухи. Але ж — скорпія?
— Авреліє! Перехвалюєш блазня. Який же це скорпіон? Лише дурна мавпа, що хоче вдавати людину. Та ще й неабияку! Але досить! Не псуй нам вечері. І так цілу дорогу набридав мені з ним Татіан. Масторе! Знайди там у моєму плащі таблички. Послухайте, що я написав Сервіанусові.
І цезар почав читати свого листа до швагра:
— "Адріан август Сервіанусові консулові. Привіт! Так от той Єгипет, що ти, любий Сервіанусе, так мені його вихваляв! Знаю я тепер його повністю. Легкодушний він; хитається й коливається в примхах громадської думки. Александрійці — це раса найдіяльніша, найпихатіша й найнесправедливіша. Що ж до самого міста Александрії, то воно прекрасне, багате й чинне. Ніхто в ньому не лишається бездіяльним. Одні виробляють скляні речі, інші працюють над виготовленням папірусу.
До того ж усі, яким би не був, чи яким би не видавався бути його стан або положення в громаді — всі вміють ткати льон. Працюють подагрики, працюють сліпі. Навіть однорукі не сидять тут без діла.
У них у всіх один бог. І він однаково в пошані, чи то у християн, чи в жидів, чи в людей, що поклоняються богам нашим. Хоч, власне, цей "бог" не є жодним богом. Чому це місто, своєю величністю гідне того, щоб стати в чолі всього Єгипту, чому воно не вміє ліпше керувати само собою?
Я визнав за ним всі його привілеї. Я віддав йому давні його права. Та ще додав і нові. Отож, поки я був там, мені дякували. Але, як тільки я виїхав (у подорож по Єгипту), багато лихого було сказано про мене. І ще більше про мого "сина" — Вера.
Я гадаю, що ти знаєш, що вони говорять і про Антіноя.
Все, чого їм бажаю, це щоб вони "самі поїли своїх курчат". Мені ж було б соромно переказувати, як вони тих курчат виводять. Посилаю тобі різнокольорові, мінливих барв чари. Мені подарував їх жрець як дарунок, призначений моїй сестрі й тобі. Ставте їх на стіл у святочні дні. Тільки ж добре вважайте, щоб наш приятель Африканус не користав із них занадто широко. Александрійці, як бачу, нація, що не вірує ні у що й поклоняється всьому. За своїх богів вони проливають кров. Але першим зі всіх богів — кажу — роблять гаманець.
Тут ніхто одверто й виключно не належить ні до віри, яку визнає, ні до ремесла, яке провадить. Єгипет та імператор осуджують один одного, однак цілуються — принаймні, як можеш це бачити на монетах. Але знайшов я в Єгипті й скарби, котрим нема ціни. Особливо ж по храмах, що біля ніг Сфінкса, де вже починають нагромаджуватися гори руїн, ознака наших часів. Ці скарби — це найстарші з таємниць єгипетських храмів".
З-за заслони виткнулась голова невільника з великими золотими кільцями-сережками у вухах.
— Що сталося, Скавре? — спитав цезар, спиняючи читання листа.— 3 Серапеума?
— Достойний отець Рамері питається, чи не прийме його август по вечері? Перед хвилиною від нього вийшов жрець-пастофор із Серапеума.
Раб розсунув заслону, і на терасу вступив літній вже чоловік — Адріанів зорезнавець і складач гороскопів. Бронзове обличчя і вся голова жерця були чисто виголені. Перуки він не носив ніколи, ані поза храмом, як усі інші жерці. Поверх білої рясної одежі на одному плечі висіла пантеряча шкіра, перехвачена в поясі фібулою у формі двох пантерячих голівок.
Жрець схрестив руки на грудях і мовчки вклонився цезареві. Мастор присунув до столу легеньке ложе й поклав на ньому кілька подушок.
— Вітай, святий отче, сідай з нами і трохи підкріпись. Маємо доброго фазана й ще ліпшу підливу з трюфелів.
Мастор вже поставив біля гостя мисочку, накриту срібною покришкою на срібній таці.
— Соус кисленький, саме як до смаку августові,— додав він, маючи право говорити в присутності цезаря навіть без запитання.
Жрець подякував. І хоча в інтимному товаристві мав право прилягти на ложі, однак сидів. Бо лежача поза для жерця вважалась непристойною.
— Візьму з твого, цезаре, дозволу тільки шматок хліба та меду.
— Так. Я забуваю,— всміхнувся Адріан,— що ти не їси "трупів".
Жрець також усміхнувся на жарт і почав оповідати. Він вважав за необхідне негайно сповістити цезареві щойно принесені з Серапеума новини. Старий, всіми поважаний жрець Діодор несподівано покинув святиню. Чи надовго? Ніхто нічого не знає. Але так виглядає, ніби назавжди. Не виголосив жодної промови, не визначив на своє місце заступника, сказав лише одно-єдине речення: "Іду служити Гарпократові, тобто богові мовчання. Дорогоцінні дари, що їх послав цезар, дістав своєчасно. А таких дарів, і в такій гойності Серапеум ще ніколи не бачив".
— Дивно! — промовив Адріан трохи схвильовано.
— Дуже дивно,— відповів спокійно жрець.
— Може, йому здалося, що цезар невдоволений з його пророцтв? — сказав Аврелій.
— Всім відомо,— відповів спокійно жрець,— що август не покладає відповідальності за пророцтво на жерця.
— Дивно,— ще раз повторив Адріан.— Будь ласка, довідайся про всі подробиці.