Треба було все возити з собою. Тож вантажили на великі вози дорогі шатра для панства, шатра полотняні для служби, кухню, посуду, харчі, вина, горілки, м'яку постіль. Пани звикли до вигоди й розкошів, тому ніщо не могло їм бракувати в дорозі.
Красноставчани, дивлячись на ті табори, тільки хрестилися та ховалися куди хто міг. Вони знали, що пан має вернутись із молодою жінкою, що у замку буде якийсь бенкет і знали, що при такім бенкеті не обійдеться без напасти. Вони знали, що пани, попившись, вигадають якусь забаву, при якій не обійдеться без людських сліз. А що вигадувати буде ще й панська служба?
Ось недавно загадали пани собі на втіху топити в ставі відьом. Ловили по селу молодиць і старих баб та кидали в воду: котра не втопилася, то видно, що відьма, бо їй чортяка помагає. Таку вбивали.
Наляканий народ дрижав. Жінки плакали, діти ховалися по бур'янах, мужики тільки кулаки стискали та ні на що не могли зважитися, не чуючи в собі сили.
А панів напливало в Красноставці щораз більше й більше. Усіх годі було помістити в замку. Вози позаїздили на економію. Служба або тут помістилася, або йшла до хлопських хат на постій. Панство значне розмістилося в замкових покоях. Від того було на замку так тісно, що нікуди голки покласти. Служба ганяла один за другим, як в мурашнику. Зносили з возів скрині з убранням святочним тощо, ходили сходами вгору, униз, штовхаючи один одного.
Замкова служба розмістила гостей, вважаючи на їхню гідність, а всім порядкував маршалок замку, старий та сивий слуга пана Овруцького, також гербовий шляхтич.
Коли гість розтаборився, йшов до меншої зали їдальні підживитися, кожний для себе, бо головний бенкет було назначено на вечір. Попоївши, міг гість робити, що йому завгодно аж до вечора. Гості розбрелися по цілім замку, по саду й парку, ходили на привітання одні до других, а там знов сходилися в гуртки, балакаючи та дожидаючи свята.
Надвечір приїхав і пан Овруцький з своєю жінкою та його тесть і теща. Приїхали шестірнею карих коней в позолоченій кареті.
На милю від замку понад дорогою позапалювано смоляні бочки. Почет гарно вбраних дворецьких козаків на здорових конях палив з мушкетів. Тоді розділилися надвоє. Одна частина їхала попереду, друга позаду карети. Як наблизилися до замісу, вистрілили з гармат. Увесь замок аж горів від смолоскипів, було ясно, як удень. Усі гості вийшли на привітання, поки ще карета заїхала перед палац. "Вівати", вигукування, стріли гарматні…
Як карета станула, прискочив старий маршалок, одчинив дверці карети й поміг висісти панові. Пан Овруцький висів бадьоро й поміг своїй молодій жінці. Тоді маршалок виголосив вітальну промову. За ним виступив капелан замковий, патер єзуїтський, теж з промовою. Він поблагословив молодят, бажав їм доброго здоров'я для речі посполитої й католицтва, якого пан Овруцький показував себе ціле життя ревним борцем.
Пан Овруцький був вдоволений таким прийняттям, всміхнувся любо до жінки й подав їй руху. Пішли вгору сходами, вкритими дорогими турецькими килимами.
Поки що пані Овруцька зайшла до своїх покоїв, де служниці кинулись її переодягати до вечері.
Вона була напрочуд гарна й зовеш не під пару старому підтоптаному панові. Пан Овруцький, хоч почорнив чуприну Й вуса, хоч був червоний з лиця, був старий. Але панна зважилася вийти за старого бездітного магната, рахуючи на те, що недовго йому жити. Він умре, а вона візьме по йому його багатства й заживе по своїй уподобі.
Пани, бачачи таку пару, стали насміхатися та нишком жартувати собі, хоч се не перепиняло їм кричати "віватів".
Велику залу було вже приладжено до вечері. Понаставляли великих дубових столів, укритих тонесенькими скатертинами. Столи аж гнулися від позолоченого та срібного посуду, дорогих чарок і чаш.
За недовгий час маршалок виступив на середину й заповів, що йдуть ясновельможні. Усе стихло. Коли увійшов до зали пан Овруцький, ведучи під руку жінку, усі крикнули "віват", а на хорах заграла музика.
Пан Овруцький був одягнений у малиновий оксамитний кунтуш, оперезаний багатим поясом. Одну руку держав на держаку багатої шаблюки, другою вів під руку молоду жінку. Вона була вбрана в шовкову сукню. На голові в чорнім буйнім волоссі блищала діадема, прикрашена перлами. Від його відбивалося світло на всі сторони. На білій лебединій шиї пишалося гарне намисто. Були се великі перли, позчіплювані золотим тонесеньким ланцюжком невиданої роботи. Одним словом, обоє наділи того вечора на себе, що в них було найкращого й найдорожчого.
Маршалок протиснувся вперед і, кланяючись раз у раз так, що шапкою аж землю замітав, повів панство на їх місце під шовковий золочений намет. Як вони посідали, рушили інші гості] сідаючи по достоїнству.
Зараз, потім влетіла служба прожогом з золотими та срібними полумисками й стала розставляти та подавати страви. М'яса печеного, дичини, риб, усього – цілі скирти. Опріч замкової служби, за кожним паном стояв його власний слуга. Пан їв сам, тоді набирав, по тодішньому звичаю, на тарілку ще й подавав своєму слузі А той, чого не зжер, подавав поза себе ще далі. Пан Овруцький мав славного кухаря. Він повигадував на той день таку невидальщину, що всі аж охали з дива. Пан Овруцький дуже радів тому й підкручував з вдоволенням вуса, а в душі пообіцяв кухареві нагороду за те, що так гарно справився.
Коаи, вже наївшись добре, стали пити вина, то тостам, віватам і балачці кінця не було.
– Величали молоду пару разом, потому окремо. Славословили його шляхетські чесноти, його працю й труди в приборканню клятого бунтівничого хамства й т.п. Пан Овруцький аж просльозився з радощів. Відповідаючи на ті славословія, показав себе дуже скромним та обіцяв аж тепер взятися як слід за діло й усю Україну очистити від своєвільного козацтва, коли Йому Бог допоміг заложити нове гніздо в сім батьківськім замку, до якого не добереться жодна сила.
– На тих мурах поломило собі хамство не раз зуби, – говорив пан Овруцький, – і я, рахуючи на його силу, стану тепер не випадково, як робив досі, а з усієї сили усмиряти всяке зухвальство козацьке, нищити схизматиків та заводити всюди унію…
– Амінь! – сказав патер. Пани гукнули "віват", а музика заграла туш. Знов на баштах озвалися гармати.
Між гостями сидів нестарий ще шляхтич, пан Петро Ярчевський, гербу Наленч. Він слухав нетерпеливо ці розмови, та коли дослухався слів пана Овруцького, таки не втерпів, щоб і собі не озватися. Він попросив у присутніх дозволу, відкашлянув, підкрутив вуса й сказав так:
– А мені здається, що мосці панове непристойні і грішні слова говорите. Беретесь нищити схизматиків. А хто ж вони? То ж або хлопи хлібороби, що нас, панів, годують своєю працею, або то козаки, що обороняють і обороняли нас від татарської небезпеки. І одні, й другі одному Богові моляться, однаковим хрестом знаменуються, і вони таки наші брати…
– Схизматик! Зрадник! – крикнула шляхта й забряжчала шаблями!
– Маєте рацію, мосціві панове, – говорив голосно але спокійно пан Ярчевський, – я зрадник, рідному краю і на се дам два докази. Ось сей рубець на моїм лиці – то від московської шаблі за те, що зраджував мою батьківщину Польщу-мати, а сі знаки на руках – то від турецьких ланцюгів, якими мене п'ять літ кували в чорній башті в Царгороді, також за зраду Польщі, А ся друга рана ось тут, дивіться, то від татарської шаблі, коли я заскочив татар на Поділлю ясир відбивати. Тоді визволив я в татарських сирівців, між іншими, шістнадцять шляхетських дівчат – я тоді також був зрадником батьківщини. А ви, мосціві панове, з гладкими личками й біленькими ручками, ви патріоти, бо ви вішали народ хрещений, прозваний гайдамаками, які були б добрими синами Польщі, коли б не ви та не ваші диявольські дорадники єзуїти. Своїм нерозумом викликали ви повстання Хмельницького, довели терпеливість сього бідного українського народу до краю, довели отчизну до упадку. Що з нами тепер? Москаль паламарує в нашій хаті, й не вступиться звідси, а ми, місто з'єднатися з народом, піднести його з темноти до стану чоловіка, копаємо далі яму отчизні…
– То хула! Єресь! Інфамія! – все верещала шляхта. – На шаблі його!
– Тихо, панове! –– крикнув Овруцький. Пан Ярчевський за зневагу шляхти відповість як слід – але тепер він мій гість, і волос йому з голови не впаде… – Коли маю за мої слова відповідати, то дайте мені договорити до кінця… – говорив Ярчевський. Вішаєте хлопів-схизматиків за те, що вони невдячні. Скажіть, поклавши руку на серце, за що український народ має вам бути вдячний? Що ви для Його зробили? Невільник вдячності не знає. Зробіть його народом свобідним, поставте його поруч себе, а тоді вдячнішого народу не знайдете під сонцем. Ваші маєтки розлючене гайдамацтво руйнувало… у мене не спалили гайдамаки ані одного снопа, не забрали мені й одного телятка. Чому? Бо в мене, в моїх селах нема підданих, нема невільників. Коли повстали бунти народні, мої сусіди-хлопи озброїлися до завзятого опору в моїй обороні, й я був безпечний, Я заможний не менше вас, хоч хлопа я не гноблю. Ви робіть як знаєте… мордуйте далі, слухайте єзуїтів, побачите, який кінець з того буде. Мене зарубайте зараз, я на те готовий. Через те я стану славним, що браття шляхта зарубають мене за слова правди, за щирі слова перестороги, зарубать того, що безліч разів клав своє життя на жертовнику вітчизни. Чому б польська шляхта не мала рубнути тої самої голови, що її не розрубали на полі битви московська та татарська шабля? Однак ви Польщу любите…
– Перестань, вашмосць, – крикнув пан Овруцький і посатанів увесь, – а то й я забуду за обов'язки гостинності…
– Досить! Досить слухали! – кричали шляхтичі, гайдамака сам – на паль його!
Ярчевському не дали більше говорити. Він, зворушений, устав від стола, вклонивсь усім і вийшов. Пан Овруцький моргнув на прислужника й шепнув йому щось на вухо.
Тільки що ІІрчевський вийшов за браму замкову, його піймали замкові гайдуки, зв'язали, закрили якимсь килимом і понесли до льоху…
Коли пан Овруцький пошептався з слугою, всі догадалися що се мова за Ярчевського, та що пан Овруцький не подарує йому тої зухвалості.
Усі були з того раді, бо ж то нечувана зухвалість – таким способом в магнатськім домі нападати на шляхту та обставати за гайдамак-схизматиків…
Особливо радів з того патер-єзуїт.