Так і в цій розповіді, хоч як це прикро, доводиться задкувати або, як кажуть мудрі люди, вдаватися до ретроспекції!. (Доктор ерудпчнпх наук заспокоїв автора, повідомивши йому, що ретардуючий момент, себто "підбігання" назад і "забігання" в різні боки, характерний уже для поем 1'омера, що досить детально обговорювалося в листах між Шіллером і Гете в квітні 1797 року).
З погляду ретроспекції найважливіші два моменти. Перший: стерпя. Другий: морозиво. Стерня нам видається пабагато важливішою, бо з неї якраз і зродиться головний конфлікт, який рухатиме нашу розповідь, не дозволяючи, їй зупинитися. Що ж до морозива, то це тільки епізод.
Отож, коли справа з переселенням у плані тсорстично-демокра-тичнім була вирішена, до Карпового Яру прибув державний землевпорядник, яким ВИЯВИВСЯ пе хто ІНШИЙ, як Гришин батько землемір Лсвенець. Гришина мама Сашка й слухати не хотіла про свого втеклого чоловіка, тому носелився він у діда Левенця і покликав до себе свого сина.
— Хочеш, то йди,— сказала мати, і Гриша пішов по так з ду-шевпої потреби, як з цікавості: що ж воно в нього за батько такий бігучий та непосидючий?
Землемір сидів у трофейному френчі, босий, ворушив пальцями ніг і лякав дядьків, яких набилося до діда Левепця повен двір у надії на випивку, химерними словами про далекоземелля, черезсмужність, вузькосмужність, правочші, вклинювання, нуль лімба, нуль алідади, кавальєр, пікетаж.
Дід Лсвепець страшеппо пишався тим, що його сип "геометр" і що такий мудрий, йому досі стриміло в пам'яті, як він колись був едппим "інтелігентом" на весь Карнів Яр, бо приніс з першої світової війпи алмаз для різання скла, а відомо ж, що володіти таким топким інструментом не міг будь-хто. Монополія діда Левенця тривала багато років, без нього пе могли вставити жодної шибки в Кар-новім Яру ні до війпи, пі після пеї, аік ось якісь непосидючі геологи відкрили якутські алмази, промисловість умить взялася до роботи, і склорізи з'явилися навіть у сільській крамниці. "І хто їх просив одкривати ті алмази!" — бідкався дід Левеиець. Отож тепер він втратив своє значення, але міг надбати його завдяки сипові, який прибув відводити землю під нове село, сказано ж бо: без Ле-венців у цих краях ніколи нічого не діялося й не вдіється!
Тут, мабуть, доречно повідомити, що дід Левепець страшенно питався своїм походженням. "Куди твоє діло,— казав він стрічному й поперечному,— каш рід іде від славетного полковпика полтавського Прокопа Левенця! То був чоловік — куди твое діло!" Гриша чув це від діда безліч разів, у школі він зробив кілька несміливих спроб довідатися, чи справді був такий полтавський полковник, і чи справді славетний, і чим саме прославився, але історія, а з нею й учителька історії Одарія Трохпмівна затято й запекло мовчали. Деяку ясність у це темпе питання внесла баба Явдоха, яка рятувала і ришу від дідових розбазікувань, нашіптуючи йому ласкавим своїм голосом (бо всі баби на Україні мають ласкаві голоси!):
— Не слухай його, дитино моя! Сказала б тобі, та ти ще малий. От підростеш, тоді скажу все...
Щоб належно відзначити синів приїзд, дід Левенець не став обмежуватися звичним пригощанням, а задумав річ нечувану в Карповім Яру: накрутити для всіх гостей морозива. Коли Гриніа прийшов до діда, там уже все було готове: в дерев'яній діжечці з льодом, принесеним з колгоспного льодника, стояв емалевий бідончик, в бідончику — сметана з жовтками й цукром, крізь ручку бідончика простромлено звичайну качалку, не було тільки кому сісти й крутити бідончик годин зо дві, поки мішанина з сметани, яєчних жовтків і цукру скрутиться в ньому на морозиво.
— О, внучок, сідай крутиш! — зрадів дід Левенець, а землемір, або ж "геометр", потиснувши руку своєму сипові і теж благословивши його на таку важливу справу, пообіцяв показати дуже цінні речі.
Гриніа не став сперечатися, бо й сам охоче поласував би морозивом, віп сів і став крутити бідончик у діжечці, а землемір тим часом показував йому свої цінності, що, як можна було зрозуміти, належали до фамільних, чи що. Показав велосипед. Високий, іржавий, схожий і не на механізм, а на стару кістляву копяку. Тоді показав годинник на руці, теж старий, химерний, схожий па один з тих тракторів, що, зіпхнуті з урвища, десь тихо покоїлися на дні провалля посеред села.
— Оце як вмру, все твоє,— нообіцяв землемір.
— Та чого вам умирати? — пожалів його Гриша.
— Доведеться, брат. Такі закони природи. І тоді це все твоє. Трагічно й невідворотно.
— Коли вже воно трагічно, то лишайте все цс тут, а самі живіть далі,— сказав Гриша.
— Бач яке раховите! — зраділо вигукнув землемір.— У Левсп-ців пішло!
Про землеміра й морозиво додати більше нічого. З стернею ж справа набагато важливіша. Бо стерпя, про яку мовиться, належить до явищ задокументованих. Вона золотиться на фотографії, де мав би бути зображений тільки Гриша Левенець, а може, й ділянка, па якій згодом стоятиме ііого з матір'ю хата, але вийшло так, що майже всю фотографію займала стерня, висока, можна б сказати, розкішна стерпя, з якої ледь помітно стриміла Гришина голова.
— Ну ж і барбос цей Самусь — отаку стершо лишив! — казали світлоярівці, але так, щоб Самусь не чув. Бо коли чув, одразу й огризався: "Все правильно. Я комбайнер, а не перукар. Хочеш підстригатись — їдь у район і підчикрижуйся під "пульовку".
Але в одииадцять років проблема ВИСОТИ стерні тебе ще не хвилює. Що стерия вища, то привабливіша, в ній можна гратися в хо-вачка, вона так прскраспо шурхотить, а пахощі від пеї такі, пібп в кожній соломинці зібрано аромати з усього степу.
Гриша сидів у стерні па місці майбутньої їхньої хати, радісБО вдихав у себе пшеничини дух, посміхався до випадкового фотографа, і в гадці пе маючи, що саме отут і зароджується те, що згодом розростеться в головний конфлікт його життя.
1
Загалом кажучи, навіть солома ніколи не сприймалася світло-ярівцями як щось визначальне, а належала до другорядної атрибутики їхнього життя (ах, яке ж таки словечко "атрибутика"! — де тобі не якась там пшенична, яшпа чп павіть гречана солома!), хоч соломою споконвіку топили печі, з пеї робили січку для худоби, пею вкривали хати, домішували до глини в заміси для самапу, солом'яні мати використовували замість килимків, солома знаходила застосування навіть у національній українській скульптурі при творенні так званих солом'яних дідів, вона мала неабияке значення і в народній міфології (казка про солом'япого бичка) і в косметичній промисловості (луг з гречаного попелу для миття голови). І все ж солома лишалася соломою, не належала до речей визначальних, а що ж тоді казати про стерню! І коли б школяреві Грищі Левенцю сказали, що він колись висоту стерні возведе в один з найголовніших принципів свого життя, він би не став слухати, а крутнувся на одній позі, чмихнув і побіг до хлопців гратися в якусь сповнену високого змісту гру.
До четвертого класу в маленької людини життєві обрії ще невиразні, якісь розмиті, затуманені, але ось переходить цей громадянин до класу п'ятого, стрічається з мудрими науками, точними, не зовсім точними, приблизними, розпочинає вивчати стародавню історію і географію — і тут вся його душа рветься з тісного узвичаєного світу, летить на простори слідом за спокусниками, якими стають на той час учителі математики, природознавства, надто ж історії й географії. І хоч в історії з географією мало спільного, але вони, як нравпло, поєднуються в одпіп особі викладача сільської школи, тому і розпаленою уявою малих громадян сприймаються як щось нероздільне, химерно переплітаються, і такий громадянин сам не знас, чого він хоче: одного дня стає древнім греком, другого — Колумбом або Пржевальським, то ховається з Спартаком на схилах Везувію, то продирається з Лівіпгстоном крізь петрі Центральної Африки. Найцікавіше, що навіть сама особа викладача пе грас тут ніякісінької ролі. Це може бути дивак, деспот, невіглас, нечупара, кривобокий, зизоокий, заїка й недоріка, але чар таємних часів і просторів перрсплюс все, і серця дитячі однаково линуть туди, переборюючи всю відразу й пехіть до носія і адепта тих чарів.
У карпоярівськін школі історію й географію викладала Одарія Трохимівиа. Тут доречно нагадати, що карпоярівці піколи пе відзначалися тілесними надмірностями, простіше кажучи, серед них не було товстих (крім Івана Брюховецького), був це народ жилавий, по-робочому худорлявий, міцпий і красивий теж по-свосму. І коли Давидко Самусів задумав женптпся і будь-що заповзявся добути собі тільки вчительку, то стара Самусиха напучувала його: "Ти ж гляди, пе бери товстої, бо товста вся трухлява всередині. Вибирай, щоб худенька, прудка, проворна, ловкенька, як грушка, ото буде тобі жінка, а мені певісточка!" Натикалося тут, звичайно.
не на Одарію Трохимівпу, бо вона б Давндкові годилася в прабаби, товстою не була сама і, мабуть, не мала людного з предків до дванадцятого коліна (далі ж, як відомо, ніяка наука сиадковості не спроможна проникнути), та й взагалі за своєю зовнішністю не підходила під карпоярівський стереотип. Носила жіноче ім'я, але ніяких ознак жіночих на собі не мала. Смалила цигарки, як най-запеклішип курець-чоловік, але й від чоловічої половини роду людського не запозичила нічого привабливого: так, щось ніби вузька шершава дошка, а па ній довге, теж вузьке, плаття з сіруватого полотна, оздобленого машинною вишивкою, на кістлявих ногах чоловічі черевики сорок п'ятого розміру, на голові — якісь натяки на волосся, очі сховані за скельцями окулярів, голос в'їдливий, характер... Про характер нема мови. Одарія Трохимівпа прибула до Карпового Яру ще в далекі часи революційні, коли село разом з усіма своїми мешканцями було темне, як дьоготь, що ним дядьки квацювали свої чоботи, її власних знань тоді ніхто не міг перевірити й засвідчити, але однаково перевищувала вона всіх карпоярівців, і оте первісне почуття зверхності пронесла через усі роки, втримала в собі, зневажала навіть молодих учителів з'їхніми університетами й педінститутами, виробила для себе якусь особливу (вопа, мабуть, вважала її вельми інтелігентною) мову, замість "вони" казала "воні", замість "хлончик" — "хлончік", навіть таке типово українське слово, як "пшик" у неї стало "пшіком", за що карпоярівці незлобливо продражнилп вчительку Одарія-Пшік.
На превеликий жаль, наука не дає пам пічого вичерпного щодо прізвиськ, якими наділяють людей новсюди з щопайдавпіших часів.