з ним їли морозиво в кав'ярні "Пінгвін". Він самітня людина.
— До речі, про самітніх людей… Я б теж хотів, щоб зі мною їли морозиво. Можна в тому ж кафе. — Він глянув на годинник, додав: — Треба йти.
— На добраніч! Я чекатиму на тебе завтра.
Була восьма ранку. На тумбочці поряд стояв нічник, накритий рушником — він накинув його, щоб не розбудити сусіда, коли прийшов опівночі. А сусід уже зник. На столі стояв його термос, коробка цукру і повна попільничка недокурків. "Шкода, що вже пішов. Хотів би побачити, що то за мурло цілу ніч спати не давало — хропіло".
Ярослав довго хлюпався під краном, розтирався вогким рушником, аж поки відчув бадьорість. Потім пішов у службову кімнату і ретельно випрасував штани.
Кращими за люстро були очі коридорної, коли він приніс ключ. Вона окинула його поглядом з голови до ніг: перед нею стояв високий молодий чоловік в темно-коричневому костюмі, з незаймано білим комірцем сорочки і акуратно пов'язаною краваткою. Вигляд довершувала шляхетна борідка, та чорне, ледь-ледь хвилясте волосся, розділене над лівим оком білою ниткою проділу. На її прибитому вже роками обличчі він читав німе захоплення. Прямуючи до сходів униз, відчував, що його вид зі спини є також предметом детального вивчення. Не зважаючи на кошмарну ніч, з готелю він вийшов у доброму гуморі.
Тролейбус підкотив до зупинки майже порожнім. Ярослав, розглядаючи в вікно вулицю, раптом піймався на думці, що зовсім не думає про долю зразків, котрі наддавали ваги його чорному портфелю. Думки й почуття були до краю виповнені вчорашнім вечором. В обіймах все ще тремтіло гнучке тіло Таміли, а в пам'яті не згасав благальний погляд очей, коли він сказав, що вже треба йти.
По тому, як швидко долинуло з другого боку дверей "прошу", Ярослав зрозумів, що на нього вже давно чекають. Вона стояла біля дверей, у тій самій сукні, в якій він бачив її на концерті.
— Доброго ранку!
— Доброго… Але це вже далеко не ранок. її гінка постать і по-дитячому відкрите лице, на якому було знати і радість, і подив, викликали в нього невтримне бажання приголубити. Але він тільки мовив:
— Таміло, тобі ніхто не казав, що ти найчарівніша дівчина на світі?
На мить вона розгубилась, а потім в очах спалахнули знайомі вже йому зелені вогники.
— Ні,— мовила червоніючи. — Такого мені ніхто не казав.
— От і добре.
Вона вже опанувала себе, запитала з усміхом:
— Чого ж добре?
— Бо я перший, хто це помітив. А першість завжди нагороджувалась. Такий закон.
— 0-а! Так, так… — Вона звелась навшпиньки і, обвивши руками його шию, поцілувала. Навіть не поцілувала, а легенько торкнулася вустами його губ, і враз відсахнулась, бо в коридорі почулись кроки. Але тривога була марною — хтось пройшов мимо.
— Сідай, — показала на стілець біля столу. — Листа мого отримав?
Він ствердно кивнув, мовив:
— Тобі, мабуть, цікаво буде знати, що припущення наше підтвердилося. Ми навіть угадали місце викиду… Знаєш, усе, чим я досі займався, здається мені тепер не вартим уваги. Навіть дисертаційна робота. Як сказав один з моїх опонентів, вона "має певний науковий інтерес". І тільки. А тут — живе діло. Я бачив місце, де вбило забійника… Сіра бетонна перегородка, що відокремлювала місце викиду від тунелю. Вона нагадувала склеп…
Він розповів про те, як вони з Гончаренком потрапили у вентиляційну пастку і як потерпали того дня, коли стався викид.
Таміла сиділа навпроти і ловила кожне його слово. Коли ж він на хвилю замовк, озвалась, тамуючи тривогу в голосі:
— А могло б статися так, що вугілля обвалилося від свердла?
— У цьому випадку воно не обвалюється, а вибухає. Взагалі ж, як я пізніше довідався, таке трапляється надзвичайно рідко… Викид провокується не свердлом, а зарядом. Що й сталося. Найбільша ж небезпека загрожує тому, хто працює відбійним молотком або на комбайні.
— Я домовилася про спектральні аналізи. Якщо, звісно, тебе це ще цікавить.
— І більше ніж будь-коли, сказав Ярослав.
— Але готувати для аналізу проби нам доведеться самим. А це копітка робота.
Паливода раптом завважив, що з її лиця непомітно зникли і вираз дитячого подиву, і навіть радість. Воно стало просто діловим, як тоді, коли він вперше прийшов у цю кімнату. Того ділового виразу не послабили навіть п'ять апельсинів, які він виклав з портфеля. Вона тільки сказала:
— О-о! Які великі!
14
Коротенькі ноги розгодованої такси вигнулись під вагою довгого тулуба, пересувались украй повільно, ніби собака ніс на собі важкий тягар. Пес шнирив вологим носом під кущами, в траві, нарешті присів. Цей інститутський палісад був йому й за туалет, і за майданчик для розваг, де він міг качатись на спині, радісно повискуючи. Рівно о пів на дев'яту господиня прищіпала до нашийника пасок і вони виходили "дихати повітрям". Одному це треба було для двох уже зазначених причин, іншій — щоб на самоті, в тиші тісної вулиці, дати раду думкам. А тих думок — хоч греблю ними гати. Відколи шеф потрапив до лікарні, весь клопіт звалився на її плечі. Та й хіба мусило бути інакше? Вона — найдавніший працівник відділу, перший помічник шефа з усіх організаційних питань… Правда, є й постарші, хоча б той же Панько Семенович, але то вже, так би мовити, спрацьований матеріал, пенсіонер. При його літах з відділом у сорок чоловік не впоратись.
Олена Миколаївна подумала, що цей шматок асфальту — від інституту і до її дому — вона топче вже десятки років: з дня, в день, із місяця в місяць, із року в рік. За винятком короткого літнього місяца відпустки, коли відпочиває в Криму. Чотириповерховий будинок, в якому вона мешкає, зводився одночасно зі старим корпусом ще до війни, і призначався для науковців. Його квартири, в порівнянні з сучасними, мають великі вигоди: високі кімнати, просторі кухні, ванни — плавати можна. Вже те, що Олена Миколаївна мешкає в цьому будинку, дає їй моральне право думати про себе, як про потомственного вченого, їй іноді здається навіть, що вчений ступінь кандидата технічних наук, як і трикімнатна квартира, перейшла їй у спадок від батька, котрий помер п'ять років тому від астми. І вона носить цей ступінь гордо, як титул, дарма що вже багато хто з її ровесників стали докторами наук, вона їх не поважає. "Вискочками були, вискочками й лишилися, — полюбляла казати Олена Миколаївна своєму чоловікові.— Інтелігентом треба вродитись". За приклад вона брала свого шефа: "Це якийсь унікум! Передплачує французькі, англійські, німецькі газети!"
— Гей, Майкле, тобі там нічого робити! — суворо каже Олена Миколаївна, хоча в тій її суворості більше материнської турботи… — Там, песе, на тебе машина наїде.
Собака проте не поспішав сходити з бруку. Він недовірливо підвів морду, ніби питаючи: "Хіба ти забула про ті два знаки "в'їзд заборонено" з обох кінців вулиці?" Така неслухняність власного собаки не додала їй настрою і вона, зійшовши з хідника, прищепнула до нашийника пасок.
— Так буде краще, — промовила.
Пес, зрозумівши, що його свобода тепер виміряється довжиною паска, перевальцем пішов поруч: ніби копіював ходу своєї господині. Це був вишколений пес. Він чимось нагадував ходячу сосиску. В Майкловому родові, який Олена Миколаївна зберігала в домашньому сейфі, значи-лися всі його гнучкотілі, клаповухі пращури до сьомого коліна. Коли хтось із знайомих дивувався, бачачи, як Майкл тягне господині її пантофлі, щойно та починала скидати черевички, Олена Миколаївна казала тільки одне слово:
"Порода!" Що й казати, вона пишалася генеалогічним деревом свого собаки.
— А постривай-но, любчику, — мовила жінка, зупиняючись навпроти вікна, в якому вже світилося. — Здається, моя критика не полетіла за вітром… Дев'ята година, а вона ще в інституті.
Олена Миколаївна, не відщіпаючи паска, пустила собаку в палісад, а сама почала спостерігати… Прийшов присмерк. У вікні на другому поверсі вона бачила частину стелі, зелені фіранки, рожеві гвоздики в мензурці на підвіконні. Коли б не ріжок витяжної шафи, дослідницьку можна було б мати за кімнату в житловому домі. Якщо цю дівчину пощастить заангажувати на сорбцію — діло буде. Селюки — роботящі… Олена Миколаївна подумала, що головне в науковій роботі — мати до кожного науковця важіль. Не буде цього останнього — не жди й результатів. А важілем може бути дисертація, квартира, розподіл премій по закінченню теми. Такий чинник, як науковий інтерес вона не визнавала, називала його "ідеальним чинником". Іноді, заперечуючи шефові, який ідеальний чинник ставив на перше місце, вона казала: "Хіба я проти наукового інтересу? Ні в якому разі. Без наукового інтересу не може бути вченого. Це і моя доктрина. А тільки він повинен бути конкретним і не виходити за межі господоговірної теми, виконавцем якої є даний науковець". А ще вона була переконана, що там де є мистецтво (надто народне), там дія отих важілів зводиться нанівець. Людину таку, як казав колись її покійний бать-ко, "не перепреш".
Спостерігаючи за вікном і не помічаючи там ніякого руху, Олена Миколаївна захвилювалась.
— Здається, песику, я переоцінила значення моєї критики, — мовила вона. — Нас, здається, хочуть пошити в дурні. Ти питаєш, як це зробити? Дуже просто. Світло в дослідницькій залишити ввімкненим, а самій піти в кіно чи на репетицію. А потім, повертаючись додому, зайти й вимкнути. Це давній спосіб. Свого часу, дитя моє, і я цим грішила. Шеф, бачиш, мав погану звичку виходити о десятій вечора на прогулянку. Топчуть, топчуть, бувало, брук з покійною Лисаветою Артюхівною від нашого будинку і до кав'ярні "Пінгвін", про щось гомонять… А в кінотеатрах ідуть чудові фільми: пам'ятаю, показували тоді "Зелений фургон", "Червоні дияволята". Як тут бути? Не подумай тільки, що я це робила аби втертися до шефа в довіру — яв нього й так була на доброму рахунку. До того ж, гадаю, він ніколи не забував, хто йому допоміг свого часу очолити відділ… Просто не хотілося пасти задніх, бо багато аспірантів — моїх ровесників і, справді, сиділи в лабораторіях до десятої — одинадцятої ночі.— Олена Миколаївна, хоч і зверталася до собаки, насправді ж розмовляла сама з собою. А пес, слухаючи хозяйчине вуркотіння, вп'явся в неї відданими очима, схвально похитував тоненьким хвостом.
— Ходімо, голубчику, — сказала жінка. — Щоб вивести на чисту воду цю окозамилювачку-аматорку, треба мати певність, що її там зараз немає.
"А таки не дурно", — подумав Ярослав. Ув