По тому, як невідомий предмет зник, майже відразу на місто (пригадав: те відбувалося у Флоренції) посипалася павутинноподібна маса. За кілька годин вона безслідно зникла. Проте в місцевому університеті встигли її проаналізувати. Вона складалася зі сполук бору і кремнію."
У Ткача є тека, куди він складає вирізки з газет і журналів. Але перед тим, як сховати чергову інформацію, він дивується вголос і цитує нам з Білоконем рядки, що викликали в нього подив. Замітка про подію у Флоренції була з його "дивотеки", а літаючий об’єкт, котрий наслідив над містом, називався в ній невпізнаним.
У тій же "дивотеці" Ткача є витяг з хронік стародавнього Єгипту часів правління фараона Тутмоса ІІІ, в котрому мова йде про вогняне коло, що піднімалося над землею. І хоч воно не мало рота, як пишеться в тій хроніці, дихання його було гидке... В тій же замітці є свідчення французького хронікера п’ятнадцятого століття, який вночі спостерігав вогняну балку, розміром з половину Місяця... Я подумав про те, що знахідка на Донбасі не єдина. 1947 року в Нью-Мексіко знайшли подібні останки чотирьох істот. Але між ними й донбаськими "обладунками", судячи з глибини, на якій останні було знайдено, пролягав час у сотні тисяч років....Отже, космічні гості навідувалися на Землю віддавна. Питання тільки, що їх штовхало в небезпечні мандри: дослідницький рефлекс, притаманний усьому живому, чи меркантильні інтереси?
...Щось не подобалося мені в тій схемі, яку я почав вибудовувати. Скоро збагнув, що саме: стереотип космічного зайди — завойовника, агресора. А тим часом зло сходило від істот, які нічим не відрізнялися від людини. Тільки ж я не бачив конкретних проявів того зла. Та й не зможу відрізнити їхнього зла від власне людського. Аж поки не знатиму їхньої мети.
15
Час від часу Ткач підводив голову від літологічної карти Донбасу і крадькома поглядав у мій бік. Його щось непокоїло... Нарешті він згорнув карту, приніс у кухлі воду і заходився готувати чай.
Я підвів голову від паперів, коли кімнату заповнили пахощі м’яти.
— Мо’, й на вашу долю? — озвався до мене.
Він те сказав із ввічливості, бо я в їхніх з Білоконем "чайних церемоніях" участі не брав.
— Та ви ж знаєте, я каву...
— Даремно, даремно. — Ткач налив собі з чайника.
Постава колеги і те, як він тримав піалу, орнаментовану химерним східним малюнком, зводили нанівець сучасний інтер’єр наукової установи. Він немов би сидів не за письмовим столом, а під тентом в пустелі. Щораз, коли Ткач піднімав піалу, я згадував його оповіді про Сахару, де він багато років працював за контрактом з Мавританським урядом.
Несподівано він сказав:
— Отим моїм балачкам про здатність передбачати майбутнє ви, звісно, не надали значення?
— Навпаки. Цей момент у ваших згадках про пустелю найцікавіший.
Ткач хмикнув і подивився на мене сторожко.
— Цікавий, як елемент художнього твору чи взагалі?
— Взагалі... Для художнього ж твору самого цього факту замало. Потрібна ще маса всілякої інформації, ідея, фабула і багато чого ще. А головне, я все те повинен пережити сам. Ну, не в буквальному значенні слова... Мені ж, крім згадки, а точніше натяку на вашу дивну властивість, нічого невідомо.
— А ви вірите в цю мою властивість? — допитувався Ткач.
Я посміхнувся. Відповів ухильно:
— Повірю, коли ви передбачите, що станеться зі мною найближчим часом.
В одну мить благодушність на його сухому, колись вив’яленому сахарським сонцем, обличчі зникла. Він допив чай, поскладав у книжкову шафу кип’ятильник і посуд (не сполоснувши піали) і лиш тоді озвався:
— З вами нічого лихого не станеться. А от з Михайлюком... Я чого ці балачки затіяв? — Він на мить затнувся. — Ну, скажімо так: мені приснився поганий сон.
— І звідки ж загроза? — поцікавився я, тамуючи іронію.
Він іронії не помітив, а, може, вдав, що не помітив. Сказав серйозно:
— Від дельтаплана.
— Іншими словами: "и примешь ты смерть от коня своего..." Михайлюку казали?
— Казав... Сміється.
— А мене ви повідомили про це, аби я зі свого боку вплинув на Михайлюка?
— Авжеж. Ви з ним останнім часом — нерозлийвода.
У словах Ткача я завважив щось схоже на ревнощі. А може, це мені здалося. Несподівано в пам’яті виникла постать Михайлюка, котрий стомлено піднімається нагору. Внизу під вербами ще диміло попелище від спаленого полотнища. Мені тоді здалося, що я відчув запах паленої плоті, яким несло від Михайлюка. І оці слова Ткача, людини, яку ніхто не запідозрив би в легковажності...
Якісь невиразні здогади заворушилися в моїй свідомості. Вони не допікали жахливими сценами. Просто попеліли, затухаючи, коли я сідав писати і оживаючи під час паузи в роботі. Часом щастило позбутися їх, та щойно на пам’ять приходив випадок спалення парусини, як ті здогади знову піднімалися з забуття, і якась сила тягла мене в кімнату Михайлюка.
Я завітав до нього, щойно табло годинника "вибило" третю. Блискуча біла тирса під лещатами свідчила, що тут випилювали якусь алюмінієву деталь. Перехопивши мій погляд, Михайлюк посміхнувся. З чого я зрозумів, що в нього вийшло все так, як він хотів. Тим часом апаратура працювала, прозвучуючи, мабуть, у тисячний раз той самий мінерал. Я вперше подумав про оманливість зовнішності людини. Тонкі губи, на яких не часто світилася усмішка, і проникливий погляд світло-карих очей виказували в Михайлюкові людину скоріше амбітну, ніж вольову. Насправді ж амбітністю, гонором від нього й не пахло. Це був чоловік захоплення й волі. Здалися смішними слова застереження, з якими я до нього прийшов і які ладні були ось-ось зірватися з кінчика язика. Я сказав інше:
— Мені не дає спокою думка про міль, яка зжерла ваше крило. Адже воно було із звичайної парусини, тобто клітковини. А міль, як відомо, їсть тільки вовну...
— Це, справді, дивно, — погодився Михайлюк. — Я вичитав у біологічних книжках, що в системі травлення молі у високій концентрації виділяються гідросульфіди, які розкладають керотин — волосся, нігті, роги, голки їжака і таке інше, чого не спроможна перетравити жодна із тварин. Мабуть, вивівся новий вид молі, що їсть будь-яку органіку. У природі весь час виникають якісь нові види. До речі, про нові види...
Він звичним рухом дістав із шухляди портативний магнітофон і, застережливо глянувши на двері, натис на клавішу. Пролунав знайомий уже жіночий "репортаж": "Щоб ними управляти, треба не так уже й багато: достатньо знати місця на їхньому тілі, крізь які вони споживають космічну енергію. Тих місць у них всього сім, до того ж більшість володіють лише двома-трьома видами космічного зв’язку, решту занедбано і вони (ті місця) перебувають у стані рудиментів. Це спрощує нам завдання. Місця їхнього космічного зв’язку (про які більшість із них і не підозрює) є водночас їхніми больовими точками. Як діяти на ті точки, нас учити не треба — досвід у наших генах. До речі, це заняття — така ж повсякденна потреба, як їсти й пити. Ми-бо не зможемо довго існувати без їхніх страждань... Часами нас з’являється надто багато. На перший погляд це добре. Адже нам тоді легше долати щаблі їхньої ієрархічної драбини. Бували навіть випадки, коли наші опинялися на самій горі. Та це завжди вело до неминучих потрясінь роду людського... Не знаючи причини страждань, люди починали вбивати один одного. Ми при цьому теж втрачаємо: скільком-бо нашим могли б дати життя загиблі! Зрештою, до певного часу ми не зацікавлені в повному занепаді роду людського, бо це неминуче потягло б за собою і наш занепад..."
Михайлюк вимкнув магнітофон і подивився на мене запитально, мовляв: "що ви на те скажете?"
— Виходить, вони не просто садисти, а споживачі нашої психічної енергії, — озвався я, раптом усвідомивши бездонність прірви, на краю якої балансує рід людський. Несподівано у мене вихопилося: — Як ви гадаєте, вони знають про нас із вами? Ну, про те, що ми їх засікли?
— Ні, — впевнено відказав Михайлюк.
Він сховав у шухляду маг і взявся за кавоварку.
— Я сьогодні вип’ю тільки символічну, за компанію з вами. Серце щось знову розкалаталось.
— Ви не схожі на людину, в якої хворе серце, — зауважив я.
— Воно в мене й справді не хворе. Тільки надто чутливе... А нове повідомлення мене схвилювало. Погодьтеся, остання фраза — то вже натяк на якусь мету істот, що спілкуються на гіперзвуковій частоті.
— Точніше — натяк на те, що вони таки мають програму і що людині в тій програмі відведено не найсвітлішу роль.
— Атож, — погодився Михайлюк.
Він заправив кавоварку, налив з графина води і, загвинтивши кришку, встромив штепсель у розетку. На підвіконні, де стояв графин, лишився мокрий кружечок, з чого я зрозумів, що господар недавно приніс воду і, отже, очікував на мій прихід. Він сів у крісло навпроти мене, обличчям до дверей.
— А що це за місця космічного зв’язку на тілі людини, про які вони говорять? — запитав я.
— Мені доводилося чути про такі центри, — сказав Михайлюк, — від Джан Юн Шана... Думаю, що здатність генерувати волю, якої він мене навчив, і є вміння користуватися одним із тих центрів. А коли без містики, то йдеться про точки енергетичного біовипромінювання чи поглинання енергії з навколишнього середовища. Адже людина обмінюється з природою не лише грубою матерією, а й полем — магнітним, електричним і, напевне ж, біологічним.
Чмихнула кавоварка і в конусну колбу побіг тоненький чорний струмок, від якого повіяло пахощами "Арабіки". Михайлюк замовк і, діждавшись поки паром витисло останні краплини, смикнув за штепсель.
— ...Але то вже таке діло... — сказав він, розливаючи каву в дві чашечки і ставлячи переді мною повнішу. — Головне, якщо вірити репортажу, істоти ті наділені певним гіпнотичним даром.
— Це дуже погано! — вихопилося в мене. — При потребі вони можуть розправитися будь з ким. Скажімо, навіяти людині, щоб вона кинулася під машину.
— Погано для психічно слабких, — сказав Михайлюк, підносячи до губ чашку і насолоджуючись духом кави. — Бо якби вони були такими вже всемогутніми, то мораль людська давно б занепала. А вона ж-бо ще тримається. Існують і носії цієї моралі — Білокінь, Ткач та й інші...
Раптом він змінився на обличчі і став розповідати принцип дії прозвучувача порід. У голосі з’явилася звична сухість, навіть зарозумілість.