Ні, він, розуміється, не може спинитись на сумній констатації, що рак усе ще лишається тяжким захворюванням, проти якого, крім раннього оперування, ще нема радикального лікування. Воно буде. Безперечно, буде!.. Людство вступило вже в новий, щойно розпочатий атомний вік, і хтозна, чи не йде за ним далі і доба подолання раку? Може, не за горами, може, через яких кілька літ ми будемо лікувати рак так само успішно, як лікуємо тепер, наприклад, сифіліс, що його ще так недавно вважали за невиліковну хворобу... Радянська епоха відкрила й нову блискучу еру в медицині. І медицина на шостій частині нашої планети вступила в свій золотий вік. Праці академіка Павлова, справжні чудеса, що показав у своїй клініці з пересаджуванням тканини Філатов, наша найкраща в світі апаратура, вся система радянської охорони здоров'я — хіба це не свідчить, що й цього ворога людини буде остаточно викрито, переможено й знищено.
Невпинно працює творча думка радянських учених. У онкологічних інститутах глибоко, всебічно досліджують рак. Там на підставі нагромадженого досвіду виробляють засоби боротьби з раком. Онкологічні відділи обласних і міських лікарень, протиракові пункти амбулаторій єдиним фронтом наступають на рак, і в цьому бою рак, кінець кінцем, не витримає. Ні!
Скрізь перемагає радянська людина, — переможе вона, без сумніву, й тут!
А тим часом, якщо для раннього оперування раку треба, щоб хворі раніше звертались до медичних закладів, а там — раніше розпізнавали рак, треба набагато посилити санітарно-просвітню роботу серед людності, треба самому прочитати низку лекцій про рак, раз у раз проводити з людьми бесіди про нього, щоб привернути людську увагу до цієї хвороби, змусити людину насторожитись, перевіряти саму себе. Треба провести кілька профілактичних оглядів, бодай серед організованого колективу; навчити Таскіру, а надто фельдшерів на медпунктах дільниці правильно діагностувати рак...
О як багато ще треба зробити і як мало ще в цій царині я зробив! Власне кажучи — майже нічого...
IX
Занурений у ці думки, Олександр Іванович уже підходив до лікарняної садиби, коли це раптом, немов прокинувшись, побачив на одному боці вулиці узбецьких дітлахів з ломаками й каменюками в руках, а на другому, недалеко від лікарняної брами, свою матір у довгій чорній сукні.
"Така спека надворі, а вона все в чорному ходить!.. Треба буде щось набрати їй, якогось полотна абощо..." — подумав він і звернув з середини вулиці, де йшов, замислившись, до матері. Мати щось казала до дітей і сварилась на них пальцем.
— У чому річ? Що це ти з ними воюєш? — лагідно спитав він, пильно вдивляючись в обличчя матері, й подумав: "Як вона змарніла тут! Така худа стала... Зовсім не зносить спеки стара. Ні, таки конче треба їй якусь світлу суконьку, а то вся в чорному, як черниця колись..."
Мати перевела на Олександра Івановича сумні, стомлені очі.
— Та ось напали на Жучку... І гляди ж, які погані діти — ломаками, каменюками на неї!..
Тільки тепер Олександр Іванович помітив за материними ногами чорну суку. Перемагаючи страх перед новою людиною, вона тятлась мордою до материної долоні, не спускаючи в той же час свого єдиного бентежного ока з рук і ніг Олександра Івановича.
— Ти знову з нею? Навіть ім'я вже їй вигадала! —усміхаючись, похитав головою Олександр Іванович. Йому пригадалось, як давно колись, ще за життя батька, запеклого мисливця, мати ненавиділа рушницю й усі ті ягдташі, барклаї і капсулі, що полонили її чоловіка кожного ловецького сезону, коли неборака-батько за полюванням забував про все на світі. Спокійна й лагідна в усьому іншому, вона не терпіла полювання і всього, що стосувалось до нього, а надто тої осоружної мисливської собачні, тих усяких лавераків, пойнтерів і хортів, що їх цілу зграю, як якийсь поміщик, розвів був не про свою кишеню дивак батько, бувши тільки земським діловодом... Мати не могла погодитись — ну як ото можна стріляти бідних пташок і нещасних полохливих зайчиків? Проте вона сама скубла й смажила забитих качок і бекасів, шпигувала салом зайців, а своїми заячими паштетами здобула собі славу між знайомими й сусідами. Та сама вона ніколи не їла дичини, запевняючи, що від дичини завжди тхне собакою...
І ось тепер — ця прив'язаність, ба навіть якась зворушлива любов до бридкої одноокої суки! З чого це?..
— Ці погані хлопчиська просто їй життя не дають, — і мати погладила собаку по голові. — Не бійся, Жучко, тебе тепер не займуть.
Сука перевела на неї з Олександра Івановича вдячне око й ніжно лизнула довгим язиком її суху, зморщену руку.
— Жу-учко, Жу-учко! Кудлата!.. — тихо пестила собаку мати, журною усмішкою відповідаючи на її собачу щирість.
— Жучка йок! Узбек іт! * — крикнув через вулицю, виступаючи наперед, якийсь зухвалий хлопчисько, і Олександр Іванович одразу впізнав його. Цей замурзаний халамидник із злодійкуватими метушливими оченятами не раз забігав на лікарняний двір, пропонуючи купити в нього яйця. "Бир сум! Бир сум!" ** — показував він пальця й витягав з брудної пазухи біле тепле яйце. Олександр Іванович звичайно гаав його з двору; мати теж махала на нього рукою: "Іди собі, чортеня мале, прости, Господи!" Вона підозрівала, що малий шибеник не інакше як краде у своєї матері ці яйця; а Ніна Олександрівна, перемагаючи огиду до його брудного вигляду, часто купувала в нього, виторговуючи за карбованця два яйця, і потім за обідом хвалилась, як вона вміє дешево купувати.
*'Жучка йок! Узбек і т! (узб.) — Не Жучка! Узбецький собака!
— Б и р сум! (узб.) — Один карбованець!
— Ану, котрий це там? — підніс голову Олександр Іванович, удаючи, ніби він наміряється рушити на бешкетників. Зухвалий хлопчисько нахабно засміявся широким ротом, та все ж позадкував і сховався за чужими спинами.
— Всі її б'ють, усі цькують, а якби ти жав, Сашку, яка вона розумна! — замислено сказала мати й подивилась на собаку, що несміливо терлась брудною мордою об її стегно. — Вона, бач, навіть ділиться з кимось — з дитиною своєю чи, може, з матір'ю. Односигь свою їжу комусь. А сама ж така голодна!
— Ну, це вже занадто! Це твоя фантазія, мамо, — не повірив Олександр Іванович.
— Не віриш? Ось я покажу зараз, ходім, — сказала мати й, ідучи в двір, покликала собаку: — Жучко! Жучко! Йди сюди.
Олександр Іванович знизав плечима, усміхнувся й пішов за матір'ю. І тільки-но він зник за брамою, як позаду, на вулиці, знову знявся дитячий регіт і крики:
— Жуч-и-ка! Жуч-и-ка! Ха-ха-ха!..
Мати принесла з кухні стару миску з спеціально звареними для собаки курячими потрухами й поставила перед Жучкою. (Ніни Олександрівни ще й досі не було з Ташкента, і мати, видимо, почувала себе повною господинею). Коли миска опинилась на землі, ошелешена Жучка жадібно потягла носом повітря й, не рухаючись з місця, здивовано дивилась то на миску, то на матір. Вона ніяк не могла повірити, щоб таке добро могло бути призначене їй.
— їж, дурненька! Чого ти?.. — заохотила мати, підсуваючи до неї миску. Жучка нервово замахала розтріпаним хвостом, лизнула з вдячності повітря й ще раз недовірливо подивилась на Олександра Івановича. Переконавшись, що й той не виявляє до неї ніяких ворожих намірів, вона обережно підступила до миски, ретельно обнюхала її звідусіль, потім завмерла, наче обмірковувала щось, і раптом потягла зубами з миски переплутані петлі варених курячих кишок. Вона спритно підкинула їх угору, щоб не бруднити об землю, і вдало закинула собі на шию й спину. Далі знову глянула на Олександра Івановича і його матір і яку хвилину не зводила з них ока, немов подякувала, повернулася вбік і, піднісши весело вгору хвоста, бадьоро побігла через кущі на город.
— Тепер, мабуть, десь зариє їх, щоб згодом поласувати, — сказав не зовсім переконано Олександр Іванович, але мати заперечливо похитала головою.
— Ні, Сашку, вона понесла комусь... І дивись, — сказала мати, трохи помовчавши, видимо, думаючи про щось своє: — Найкращий шматок понесла, що його і сама охоче з'їла б!..
Олександр Іванович зацікавився. Справді, куди й чого понесла сука те, що звичайно собаки хапають з льоту й миттю пожирають, не думаючи ні про що, окрім задоволення свого шлунка? А надто в такому, завжди голодному стані, як у цієї суки!
Олександр Іванович пішов, а далі побіг за собакою, не роздивляючись цього разу собі під ноги, де йому випинались на путі паростки помідорів і часом лежала на стежці гудина кандаляків. На хвилину Жучка зникла йому з очей, та ось її чорна спина мелькнула між листям гарбузів і знову поринула серед зела, немов собака пливла й пірнала якоюсь зеленою рікою.
Перед дувалом вона спинилась, трохи присіла на задні лапи й напрочуд легко перестрибнула через вилом. Далі побігла стежкою між грядками до сусідської кибитки.
Олександр Іванович поспішав, намагаючись не спустити собаки з очей. Він перебіг сусідським городом і наближався до кибитки, що причаїлась за густими деревами урюків і персиків, підійшов уже до виноградника неподалеку кибитки і тут крізь листя побачив у кутку Двору чорну суку. Турботно оглядаючись на гладенького песика, що з насолодою шматував зубами й лапами смачні курячі потрухи, вона бігла вже назад, на лікарняний Двір, доїдати в мисці помиї. Та, мабуть, і не слід було їй довго затримуватись на подвір'ї тих людей, що без жалю прогнали стару суку, скоро підросли її щенята...
Вражений Олександр Іванович, затаївши дух, стежив за собакою, і в думці йому — вже не мати, а хтось інший — знову проказав:
"Дивись: найкращий шматок понесла, що його і сама охоче з'їла б!.."
Проказав і важко зітхнув.
X
Тепер собака вільно днювала й ночувала на лікарняному дворі. її ніхто вже не проганяв, і всі за матір'ю Олександра Івановича стали звати її Жучкою. Тільки дивувалися: невже лікар не міг собі придбати кращого собаки, а не тримати коло себе таке страховисько? Таскіра навіть запропонувала Олександрові Івановичу принести від бухгалтера МТС хороше, пухнасте щеня, бо одноока Жучка занадто, мовляв, непоказна для лікарняного двору, та Олександр Іванович, на диво їй, відмовився.
Тим часом Жучка, діставши собі такого доброго ласкавого господаря, як мати Олександра Івановича, й вважаючи тепер усю лікарняну садибу за свій "дім", стала почувати себе певніше.