Опинившись високо на карусельному коні перед натовпом, Данько на мить відчув, що він і босий, і нестрижений, і капловухий, і що крашені бузиновим соком штаненята на ньому куці, бо полотно позбігалося від дощів, і що домоткана сорочка повитлівала йому на плечиках, там, де пролягали поворозки від клунка. Звичайно, для такого урочистого випадку і вбрання личило б якесь інше, коштовне, незвичайне, як у запорожців абощо. Одначе ніхто на Данька та на його вигляд уваги не звертав, інші заробітчани, що товпилися тут, теж були не в шовках, та й сам він, зрештою, скоро забув про свою зовнішність. Бо музика вже грала, баский карусельний кінь уже летів, і Данько, забуваючи про всіх і все, в захваті пришпорив його кісточками своїх босих худючих ніг.
Дух перехопило Данькові від незнаного повного щастя... Мелькало перед очима рухливе море людських голів, зблискувало десь далеко внизу сяюче крило Дніпра, а назустріч полотняним перетлілим плечикам, з музикою і вітерцем, з ніжним чарівним шелестом, летіло небо святковими блакитними шовками.
VIII
Ночувати Данько потяг Валерика на берег, до своїх. Хіба там місця забракне? Хіба постелити нічого? Кручу в голови, Дніпро в ноги, а небом укриваються!
По норову прийшлися хлопці один одному, вирішили не розлучатися — ставати і в строк разом.
В цей день весь ярмарок стежив, як заходило сонце. Може, "за стіну"? Може, таки навіщує дощу оцій спраглій, забутій богом землі?..
Але сонце, як і вчора, і позавчора, знову сідало на сушу, спускаючись десь за плавнями, за голими задніпровськими горбами в своє імлисто-криваве гніздо.
Зітхали люди, стоячи по каховських кручах, овіяні сухим багрянцем ярмаркової пилюки. Було до моторошності дивно: цілими днями висвистують з-за обрію вітри, але жодної хмарки не можуть вигнати звідти в таврійське небо. Освітлене заходом, воно було й зараз від краю до краю пустельно-чистим.
По дорозі до своїх Данько купив білу франзолю та кілька в'язанок бубликів, оперезавшись ними навперехрест. Хотів пригостити сестру, обдарувати дівчат,— хай знають, що козак сьогодні гуляє!
До криничан Данько з'явився героєм дня. Сердюки аж затряслися обидва, коли хлопець забряжчав перед ними своїм капіталом.
— Де ти? Даниле... звідки?
— Вгадайте,— дратував їх Данько.
— Казну пограбував чи дідькові душу запродав?
— Ні казни не грабував, ні душі не запродував. На рулетку виграв!
Це зовсім доконало Сердюків:
— Отакий дурняк!
— Щасливий ти в нас, Даньку,— щебетали дівчата, хрумаючи бублики.— В сорочці вродився!
При підрахункові Данькових мідяків виявилось, що їх таки чимало: понад чотири карбованці. Порадившись з сестрою, хлопець тут же вирішив, що завтра відішле свій виграш матері у Кринички.
— Порадуємо маму: хай знають, що не вмирало в Каховці наше щастя.
Що ж до формальностей, які треба буде виконати на пошті, то Валерик брав це на себе. Валерик сподобався криничанам.
— Який гарненький хлопчик,— сказала Ганна Лав-ренко при зустрічі.— Жаль тільки, що загорів дуже, засмаглявів, як циганчук. Чи ти, може, циганчук і є?
Валерик скраснів, як іскра.
— Він агрономчук,— пояснив Данько, вважаючи, що в такий спосіб звеличує друга.— Бачите, кокарда? Це він в агрономічній школі вчився... Пів-"Кобзаря" напам'ять знає!..
— Дівчата, гляньте! — вигукнула раптом менша Лі-совська.— Когось б'ють!
Бійка зчинилася неподалік, за орловськими куренями, і люди з усіх кінців уже збігались туди. Кинулись на шум і криничани.
На березі, біля самої води, ватага розлючених за-робітчан-київців жорстоко товкла літнього сутуловатого селянина, свого отамана, який буцімто продав їх сьогодні за могорич, пропив з наймачами в шинку. Ніхто не заступався за зрадника-отамана. Навпаки, декотрі з натовпу, в тім числі й Сердюки, вигуками під'юджували парубків, щоб чинили розправу. Данько теж вважав, що односельці карають отамана по заслузі, але сама сцена розправи викликала у нього жах і огиду.
Тяжко було дивитись, як топтали вони його в піску, як відповзав він потім до води навкарачкй, зім'ятий, закривавлений, ще мовби не вірячи, що його пустили живим, озираючись на своїх переслідувачів зацькованим, здичавіло-винуватим поглядом. Дотягнувшись до води, він упав над нею, став пожадливо, по-собачому хлебтати.
— Ото дивіться, дядьку Несторе, не пропийте нас,— звернулась Ганна Лавренко до Цим бала, коли криничани повертались до своїх куренів. Нестір, несподівано образившись, відповів лайкою на її недоречний важкий жарт, в якому отаманові, видно, чулася більше пересторога.
Сонце зайшло, але ще було видно. По всьому берегу снував люд, розтривожено гули заробітчанські гурти. Ще з полудня між заробітчанами то в одному, то в іншому місці стали з'являтися дніпровські матроси, вантажники та якісь енергійні юнаки в засмальцьованих кепках, закликаючи заробітчан триматися дружніше, протиставити наймачам свою силу. їхні заклики ще більше підігрівали загальне збудження, що панувало в заробітчанських натовпах. Було з чого баламутитись людям: зовсім нікчемні ціни виставили наймачі в цей перший день ярмарку.
— Кругова змова між ними! — лунали обурені голоси.— Користуються тим, що багато найшло нас, задарма хочуть набрати!..
— Провчити їх треба, людожерів! Вони проти нас змовляються, а ми хіба не можемо проти них?!
Грізний подих заробітчанського берега поступово докочувався й на гору, до наймацьких контор. В берег все частіше стали заникувати мобілізовані на час ярмарку соцькі з бляхами на грудях. їм наказано було виявляти й по змозі виловлювати підбурювачів, але вони повертались на гору ні з чим, насуплені, запевняючи при цьому, що підбурювачів виявити неможливо, бо їх покриває весь берег.
По заході сонця з уст в уста пішла поміж куренями звістка про те, що на лісній пристані збирається рада отаманів Каховки. Хто її скликає, було невідомо, але всім заробітчанським ватажкам пропонувалось негайно явитись туди, на збір, де вони зможуть спільно порадитись і вирішити, як їм триматись на ярмарку завтра.
Це вже було щось нове, нечуване для каховського ярмарку.
Нестір Цимбал спочатку навіть дещо розгубився, вислухавши звістку про раду. Іти чи не йти? Ніколи йому ще не доводилось брати участь у таких важливих (і треба думати — небезпечних) сходках. Що з цього вийде і хто все це затіяв? Фабричні та вантажники з пристані подейкували, що сходка матиме для заробітчан неабияке значення, що там нібито має виступити з промовою навіть якась учителька з Херсона, правдистка, як вони кажуть. Що то за правдисти і яка у них віра? Стояти за правду? Невже десь є ще на світі люди, які можуть справді уболівати за простих людей, за якихось сірякуватих криничан? Невже справді комусь не байдуже, за яку ціну Цимбал стане із своїми в строкове ярмо?
Сумніви обступили Нестора. Коли захищають маєтних, це зрозуміло — це вигідно, а кому яка вигода з криничан, щоб раптом вступатися за них, ні з сього ні з того брати їх під захист?
Мокеїч уже зібрався йти і чекав тільки Нестора, а Нестір усе ще м'явся, застрявши в своєму курені, шукаючи між торбами вчорашнього дня. Дівчата схвильовано підганяли його, заставляли, щоб ішов, коли кличуть.
— Мокеїч іде, інші отамани йдуть, і хлопці наші десь там, на пристані... Чого ж вам боятися? — запально під'юджувала ватажка Вустя.— Чи ви в нас гірший за інших? Годі вам стояти там раком, світити латками на все Дніпро!
— Чекай, Вусте, дай подумати...
— Дорогою подумаєте, а не в курені! Вилазьте, бо витягнемо!
Виліз Цимбал, почухався за вухом.
— Давай, давай, земляче,— весело підгонив його Мокеїч.— Без тебе ради не почнемо.
Дівчата, переморгнувшись, підхопили свого отамана під руки, жартівливо штовхнули його вперед:
— Ідіть!.. Не огинайтесь!.. Та стійте там за нас твердо!
Кілька молодих матросів, що проходили в цей час мимо криничанського куреня, зупинились поблизу, спостерігаючи з веселою цікавістю, як воюють дівчата із своїм отаманом, випихаючи його на раду.
— Так його, дівчата, так, піддайте старому парів! — сміючись, бадьорив дівочу компанію присадкуватий лобатий матросик в безкозирці.— Хай іде та постоїть за свій інтерес! Не дрейф, отамане, лягай на курс, коли що — ми підтримаєм! — І, обернувшись до товариша, білявого рослого матроса, що стояв поруч з гармошкою через плече, присадкуватий додав: — Вдар, Льоня, марш отаманам, щоб з пританцем пішли!
Вустя, не зводячи очей, дивилась на матроса, якого було названо Льонею. Який гарний та ставний! Стоїть між товаришів, мов красень дуб поміж меншими дубками... Вже десь ніби бачила його, вже з деякого часу наче ждала цієї дружньої усмішки, цього юнацького задумливого погляду, дивно близького її серцю... Може, він коли-небудь наснився їй?
— Та заграйте ж бо,— не втримавшись, попросила матроса Олена Персиста і весело, нетерпляче повела плечем.
Льоня злегка розгорнув свою нову-новісіньку гармонь, і вона озвалася до Вусті живим, проникливо-чарівним голосом.
А Цимбал прийняв музику цілком на свою честь.
— Іду вже, йду,— заметушився він і, вище підсунувши шапку, звернувся до Мокеїча: — Так тому й буть, Мокеїч, не відстану від тебе... Куди одна нога, туди й друга!
Пішли отамани, рушили розвалькувато й матроси понад берегом, понісши свою музику якимось іншим дівчатам...
Щось схоже на ревнощі ворухнулось у серці Вутаньки. Ось-ось зникнуть за куренями матроси, більше ніколи, мабуть, уже й не зустріне їх. Стало чомусь тоскно на душі.
Немов відчувши Вустин настрій, гармоніст озирнувся на ходу, посміхнувсь. Кому він посміхнувся? Дівчата радісно перезирнулись: кому?
— Вутанько, ой накинув уже на тебе оком матрос!
Вустя стояла задумавшись. Певне, ніколи вже більше не зустрінуться, так і розминуться назавжди в оцій гамірливій, велелюдній Каховці, але за цей прощальний його усміх вона була вдячна йому. Хоч це зостанеться з нею, хоч оця усмішка, схожа на летючу весняну ластівку, що, мовби заблудившись, з розгону влетіла дівчині просто в груди...
Десь за Дніпром, нижче Берислава, несподівано розсипалась в небі ціла віхола вогнів. Ганна Лавренко, що першою побачила їх, зачудовано ахнула на таке диво.
— Ой, гляньте, скільки світляків у небі! Дівчата, ви бачите? Білі, зелені, червоні... Що то воно таке?
— В Козацькому бенгальські вогні пускають,— спокійно пояснив Валерик.— Мабуть, іменини в князя або в княгині...
— А на мої іменини ніхто й іскри не викресав,— кинула Ганна, жадібно стежачи за розсипом холодних далеких вогнів, що безсило танули на тлі ще світлого Дніпра і незгаслого неба.
— У них там управителем німець Шмідт, то він усе вигадує...