Лише трудно сказати, знов-таки, чи те презирство зв'язане з читаним папером, а чи, може, й з тими думами, які блукають незалежно від паперу й ворушать юнаковими бровами. Він перечитує секретний обіжник знову й знову, обіжник з самої Москви, з ЦК ВЛКСМ, а думи двояться, більшість із них ідуть собі десь зовсім стороною — обертаються біля ясного дівочого профілю, за яким він так уперто й так безнадійно упадає, та біля туманної постаті того божевільного... Юнакові брови нахмурюються все дужче й дужче, прямовисні зморшки все глибше перетинають чоло від перенісся вгору. Голова йому робиться все тяжчою, тріщить, розсідається. Відірвавшись від паперу, юнак спирається спиною в спинку фотеля й так сидить, стомлений, задуманий, печальний... Він думає й про те, чого ж це цей обіжник прибув до нього просто з Москви, а не заглянув на хвилину по дорозі до Києва, адже ж вони мають свій власний ЦК! Що це за оголена зневага; тим більше, що обіжник цей секретний написаний на тему боротьби з націонал-ухильниками і особливо якраз в українському комсомолі! Невже та заповіджена "боротьба" починається з ігнорації Центральних Комітетів національних спілок молоді?!. Гм... Зрештою, логічно... Цілком логічно... Гримаса презирлива розтягає кутики уст... Він думає й про те, чого ж це дівчина, прекрасна й свавільна дівчина Ата, так над ним потішається й чим той божевільний так її приворожив, невже ж він справді стоїть йому на заваді...
Він думає й над тим, що Ата безпартійна й тому не визнає (зовсім не визнає!) його авторитету, й як той авторитет в її очах здобути? І, нарешті, він думає над тим, чи вдасться йому втягти ту надзвичайну дівчину до комсомолу. Чи вдасться? Бо ж він не мас до її душі ключа...
А за вікном сліпучий сонячний день. За вікном в сонячному сяйві купається буйно-зелений сад, "сад Баронрадінші" так його називають всі в місті. Цей дім і цей сад були колись власністю барона Радіна, що як генерал у відставці доживав тут колись свого віку. Генерал барон Радін дожив віку ще до революції, лишилася сама баронеса, яку населення називало одним словом Баронрадінша. В революцію Баронрадінша вмерла чи втекла за кордон, лишився сад і прекрасний дім-вілла власністю міста. Було в нім, в цім домі, й ЧК, були й різні комісаріати, була й школа один час, були й клуби. Все тут перебуло. Все за порядком. Було — і зникло десь. Але дім вцілів, і сад вцілів. Тепер в домі-віллі Обком комсомолу, а в саду волейбольні й тенісні майданчики, спеціальний плац для дітей з гойдалками та іншим устаткуванням для забав, і в нім же, в цім саду, ротонда для оркестри й спеціальний поміст для танців. Все це бережуть буйні, столітні дуби й липи, вишикувавшись рядами, утворивши прекрасні широкі алеї навколо й навхрест.
Столітні дуби й липи стоять за вікном, дістаючи вершинами вібруюче-синього неба, а в віллі кипить робота — шалено цокотять "ундервуди", бігають діловоди, техсекретарі, заворгінстри, проформоли, піонерватажки, завполіти, кур'єри, делегати з місць, члени бюро, різні босоногі й замурзані "посланці" з заводів, далеких містечок, сіл і колгоспів. Багато відділів і підвідділів розташовано в кімнатах і залях "вілли Баронрадінші". А до всього того прибита табличка на фасаді — на чорному тлі дзеркальні літери:
"Н-ський ОБКОМ ЛЕНІНСЬКОЇ КОМУНІСТИЧНОЇ СПІЛКИ МОЛОДІ УКРАЇНИ".
Начальник цієї всієї метушні й стукотняви, "четвертий вождь" области, зажурений юнак Павло Гук зітхає й цідить крізь зціплені зуби:
— Сволочі!..
Потім встає й ходить по кабінету. Ходить довго по м'якій, хоч і рядняній, доріжці уповздовж. Нарешті зупиняється біля столика з телефоном і стоїть, дивиться на телефон, думає. Він думає над тим, чи не подзвонити б оце йому... скажемо, до театру... Хоч почути голос... Зрештою, він може й подзвонити... Чого ж?.. Він може подзвонити куди захоче... Атож... Так розважаючи, Павло знімає рурку й слухає, дме в неї, крутить ручку телефонного апарата — й знову задумано слухає... А коли в рурці озивається дівочий голос: "Центральна!", Павло раптом міняє намір і каже:
— Комутатор НКВД!
Коли озвався дівочим голоском "Комутатор", Павло каже:
— Кабінет начальника Облвідділу... Дякую... Це ти, Сазонов? Здоров... Ох-х!.. Я хворий... Ти вчора, кажуть,
мене викликав?.. От бач... А я зовсім, зовсім хворий... Та, мабуть, грип... Може би, ти приїхав сюди?.. Ні, я не мо-о-жу... Крім того, є тут одна справа, що потребує твоєї мудрості... Так, жду. Салют!
Почепивши рурку, Павло стоїть і посміхається. Той хитрий лис Сазонов хотів би бути старше всіх, і він фактично й є старше всіх. Але він не є розумніший всіх. Він за всім нюшить і все знає, лише не знає одного, що він дурень; хвалькуватий, зазнайкуватий дурень, провінційний Пінкертон... А десь глибоко засіла досада від свідомості, що цей зайда все-таки — господар в його місті. Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а цей зайда всіх тримає в кулаці. Та в якому кулаці! Проте він його виманив зараз з барлоги, і це добре. Він хотів бачити й говорити з ним не на його, а на своїй території. А головне — він хотів його бачити для справи, про яку Сазонову навіть і в голову не стрелить. Піймавшись на гачок як вічний інтриган і мисливець за новинами Сазонов зараз буде тут відогравати досить дурну ролю.
По якомусь часі приїхав Сазонов. Він приїхав "емочкою", якою сам керував, в супроводі двох цивільних (він так завжди їздив, з охороною). Один цивільний лишився в машині, а з другим Сазонов увійшов до Павла в кабінет. Цивільний, що увійшов з Сазоновим, — це знаменитий лотиш Зайдешнер, дебелий, щелепатий мужчина років сорока, з бугаячою шиєю й з тупим, бугаячим обличчям, одягнутий в шикарну "тройку" англійського імпортного сукна, зроблену найкращим кравцем Індпошиву. В такий же шикарний цивільний костюм був одягнений і сам Сазонов. Всі знали, що Зайдешнер, це особистий охоронець Сазонова й "заплічних діл майстер" при облвідділі. Як завжди, Зайдешнер сів оддалік збоку з абсолютно індиферентним виразом обличчя, як індійський факір, ніби людина непричетна зовсім ні до кого й ні до чого, глуха, німа й сліпа зовсім. Нудьга й апатія, написані на його щелепатому обличчі, були безмежні й ідеальні. Одначе розповідають, що при такому своєму вигляді він надзвичайно пильний і уважний і бачить навіть муху, як вона летить мимо його начальника.
Сазонов, у відміну від свого компаньйона, був досить жвавий, хоч теж кремезний, випасений і в рухах тяжкуватий. Але та тяжкуватість у рухах скорше від почуття власної "великості" й бажання бути імпозантним. Це людина років 38, присадкувата, широкоплеча, міцно склепана, чорноволоса, з підборіддям, виголеним до синяви, костюм добре допасований; при фотоапараті в жовтому чохлі через одне плече й з шкіряною цигарничкою на ремінці через друге плече. І з хлистиком у руці, як дореволюційний дворянський синок чи англійський денді. Такий претензійний суб'єкт! Такий совбарин з замашками на аристократа. Хоч з обличчя він дуже (надзвичайно!) подібний до Собакевича, як він намальований на ілюстраціях в академічному виданні "Мертвих душ" Гоголя.
— Ну-с (він говорив "ну-с", цей елегантний Собакевич), де твоя справа? Ану лиш показуй! І що з тобою?
Він говорить по-російськи, милуючись і розтягуючи слова так, ніби робить це демонстративно, на зло Павлові, що говорить по-українськи, теж милуючись і теж розтягуючи слова в розмові з ним, ніби зумисне. А ще Сазонов часто любить говорити "під Сталіна", розгвинчуючи слова на грузинський штиб, а чи так виходило через його конячу щелепу, коли її зводив гнів, презирство, напади пихи чи сарказму: "Г-гэта", "сваэво", "читто эта такоэ!" Цей сталінський колорит тяжкий для відтворення, й тому не будемо його скрізь наподоблювати.
— Ану лиш показуй, — повторив Сазонов нетерпляче, поляпуючи хлистиком по нозі. З того поляпування видно, що ця людина не звикла так собі одвідувати хворих, хоч і приятелів, — їй діло насамперед. А ще з того поляпування видно, що ця людина звикла все життя ходити в галіфе і в чоботях з довгими халявами, по яких так гарно ляскати хлистиком, а до такого шикарного костюма це поляскування і не пасує.
— Сідай, — спокійно запросив Павло. — Як шкода, що ти не лікар, власне, лікар, та не той, — ломить мене всього... Але чорт з ним. Сідай, сідай! Справа моя довга, і так, на одній нозі, нічого не вийде. Сядь... Закурюй, товаришу начальнику!
Злегка панібратський, фамільярний тон, це був стиль взаємин між всіма партійцями й комсомольцями, незважаючи на вік і на рангу. Цим стилем послуговувався завжди й Павло. Але тут панібратський стиль не був такий уже й кричущий на некористь Павлові, скорше навпаки, бо, коли зрівняти обох, то виходило би, що Павло має більше підстав на зверхницький тон, бо хоч він і молодший, але виглядає куди вигідніше й солідніше, як справжній начальник, а Сазонов виглядає проти нього, як примітивний, неотесаний різник, лише вдягнений в шикарний костюм. І коли би Сазонов був не такий зарозумілий і сліпий від зарозумілості, він міг би й образитися, бо вичув би не без підстав скептичні нотки в отих словах: "сідай, сідай, товаришу начальнику!" Але Сазонов занадто грубий, щоб мати аж таку інтуїцію, і занадто закоханий у свою могутність, до нестями, щоб припускати, що хтось посміє з нього іронізувати. А Павло таки зіронізував. Якийсь чортик підштрикував його покепкувати трохи, може, щоби спаралізувати той жаский холодок, яким віє від самого імени цієї людини на кожного смертного в цьому місті і на нього теж.
А коли Сазонов умостився в фотелі насупроти, підтягнувши холоші штанів і пильнуючи, щоб їх не пом'яти ("скажи, який чепурун!") і, закуривши, наставився на Павла заінтригованим поглядом, Павло оглянув його пильно, подумав оте "скажи, який чепурун!" і ні з того ні з сього запитав крізь посмішку, з тією самою панібратською фамільярністю:
— Кажуть, Людочка Богомазова вмирає по тобі... Звів з розуму дівчину... Чи правда?
Сазонов самозадоволено посміхнувся. А тоді вже збуряковів:
— Це ти для того мене покликав!?
— Ні... Але ж звів з розуму... Ти такий!
— Слухай!.. Не мели дурниць! Хіба ти не знаєш, як називається Людочка Богомазова?!
— А як?
— Вона називається "Генеральна лінія".