П. Затиркевич-Карпинська, М. К. Заньковецька, П. К. Саксаганський, М. К. Садовський!
І ніколи, за мало не сорок років, ні разу не спізнювалося не те що на виставу, а й на репетицію!
Завжди — вчасно, завжди — приклад!
І хоч які б бурі, хоч які б шторми та грози не налітали на театр, — Романицький, Яременко, Дударєв, Любарт, біля них молодші,— розбиваються об це кріпке ядро бурі, шторми, грози, і театр ім. Заньковецької пливе по мистецькому морю певний, спокійний, серйозний, завжди на доброму мистецькому рівні, оточений любов'ю й повагою радянського глядача.
Звання: і заслуженого, і народного республіки, і народного Радянського Союзу.
Все у свій час. За видатні заслуги в галузі театрального мистецтва.
І завжди відповідальна партійна й громадська робота.
Ну, розуміється, чуб уже не русявий, голова вже біла, та ще як гукне прив'язаний до стовпа Тарас Бульба у Львові: "Хлопці!" — то чути Тарасів голос не тільки у Львові, аж на Дніпрі понад Хортицею луна йде!
Є ще порох у порохівницях!
Тьху, тьху! Щоб не наврочити!
…Довгого віку та журавлиного крику вам, дорогий Василю Сергійовичу!
МОЇ "ДРУЗІ", БУДЬ ВОНИ ТРИЖДИ ПРОКЛЯТІ!
Бюрократи
Вельможі
Перестраховщики
Окозамилювачі
Хапуги
Зажимщики критики
Підлабузники
Хабарники
Спекулянти
Круглодобові патякали
Дрімучі дурні
Чваньки
Замасковані паразити
Одверті мерзотники
Сутяги й склочники
Халтурщики
Пошляки
Хами
Здирщики
Ханжі
Браконьєри
Грубіяни
Задаваки
Аліментщикилітуни
та інші сукини сини й прохвости ПРО ЩО Я, НЕЩАСНИЙ, МУШУ ДУМАТИ Й ПИСАТИ:
Про хуліганство, грубість і невихованість
Про виховання лоботрясів і шалопаїв
Про легковажне ставлення до кохання, до шлюбу, до сім'ї
Про широкі натури за державний кошт Про начотчиків і талмудистів у науці Про консерваторів у сільському господарстві й промисловості
Про винищувачів природи Про всяке, одне слово, дермо! Господи, боже мій! Поможи мені!
ГАННА ПЕТРІВНА ЗАТИРКЕВИЧ-КАРПИНСЬКА
(Сто літ з дня народження)
Тисяча дев'ятсоті роки…
Перше десятиліття двадцятого століття…
Спогади… Он воно як!
А колись, — я вам говорю це цілком серйозно, — і ми були молоді!
І було це саме тоді, як минало перше десятиліття двадцятого століття.
Я придивляюсь пильніше тепер до нашої радянської молоді та й іноді думаю собі:
— Що наша молодь робить, як їй їсти хочеться?
— Як що? — говорять мені.— Візьме та й попоїсть! І все!
— А ми, як були молоді, що робили, як нам їсти хотілося? — сам себе запитую.
І відповідаю:
— Ішли до театру!
— Голодні?
— Голодні!
— Ну, це вже ви, пробачте… — говорять мені. А я їм на це кажу:
— Повірте мені, що у нас, у мене і в моїх тодішніх товаришів, частенько траплялося так, що нам увечері не було чого їсти. І от коли нам потрапляло до рук двадцять копійок, одразу дилема: чи ковбаси купити, чи квиток у театр Садовського? Перевагу завжди мав театр. У театрі завжди голод ущухав, так зате після театру, ідучи Хрещатиком, дивився на лихачі під сіткою і думав: "Із'їв би?" — "Із'їв!" — "З сіткою?" — "Так би з сіткою й ковтнув!"
Що ж ми робили, прийшовши голодні додому? Нас п'ятеро двадцятилітніх жило в одній великій кімнаті, і ми, прийшовши додому з театру, декламували вірші, грали сцени, а то й цілі п'єси ті, що того вечора бачили в театрі. Коли ми приходили з цирку, ми до ранку боролися (у цирку, значить, був чемпіон французької боротьби). Так і жили. А головне, вижили!
Боролися ми не дуже класно, а репертуар театрів Садовського і Саксаганського ми знали, мабуть, чи не напам'ять увесь! І чоловічі й жіночі ролі! Ми бували і в російському театрі, але не так часто, бо там квитки були дорожчі. Ми навіть квіти артистам носили: Заньковецькій, ЗатиркевичКарпинській, Борисоглєбській, Діброві, ЛитвиненкоВольгемут, Юреневій, Пасхаловій, Яновій, Полевицькій, Токаревій…
Прибіжиш до куліс, ткнеш букета і тікать.
Де ми квіти брали?
Ви хочете точну адресу? Будь ласка: у квітникарстві Мейєра! Як? Своїм онукам я тепер не рекомендую так діставати квіти!
Але все це було від чистого юнацького серця!
Ми собі одбивали долоні, зривали голоси, стоячи біля рампи. І, заплющивши очі, надривалися:
— Зааанькооовецька!
— ЗатиркееевичКаарпинська!
— Саадовський! Сааксаганський! Мар'яааненкооо!
Ми любили всіх артистів, але серед них були найбільші наші улюбленці. І коли хтось, не дай бог, не так щось скаже про твого кумира, — ми билися! Посправжньому!
Ми колись з вірним другом три дні билися, доводячи, хто краще грає Мартина Борулю — Садовський чи Саксаганський!
Отакенні синяки позакривали нам очі, у мене з носа цебеніла кров, дружок сидів на мені верхи й давив мене за горло, а я хрипів:
— Саксаганський! Саксаганський! Саксаганський!
— Садовський! — хряснув мене кулаком по тім'ю приятель, і я знепритомнів.
Але коли я отямився, першим моїм словом було:
— Саксаганський! Дайте води!
…Ми любили театр посправжньому! Ми любили, ні, ми боготворили його акторів!
* * *
У ті часи я вперше побачив на сцені літнього театру Купецького зібрання в Києві Ганну Петрівну ЗатиркевичКарпинську.
Грала тоді в тому театрі українська трупа Панаса Карповича Саксаганського.
Ішло "По ревізії" Кропивницького.
Описати, як грала Г. П. ЗатиркевичКарпинська роль Риндички, не можна. Не можна, мабуть, знайти такі слова, щоб визначити ними ті найтонші фарби, — та де фарби? — невеличкі риски, рухи, натяки й напівнатяки, тони й напівтони, барви і барвенята, якими пронизувала, якими мережила й вишивала Затиркевичка (так ми її, люблячи, прозивали) роль баби Риндички.
Вона, кажуть, для Риндички не гримувалася, вона тільки одягала сіру свитину, очіпка, пов'язувала хусткою підборіддя, зав'язувала ту хустку великим хвостатим вузлом на голові й примружувала ліве око. І все!
Боже мій! Як Затиркевич — Риндичка наливала з пляшки горілку в чарку! Вона брала чарку й держала її у простягнутій лівій руці. Пляшку держала у правій руці, і, схиливши трохи набік голову (ліве око сліпе), вона вдивлялась, — ні, не вдивлялась, а прицілювалася! — в чарку і, потихеньку підносячи пляшку до чарки, наливала. Не наливала, а накапувала, тремтячи, щоб, не дай бог, не пролити ані краплиночки.
— Призволяйтеся!
Глядач буквально вибухав оплесками і криком, коли Затиркевичка — Риндичка вступала до співу в пісні "Во саду лі, в огороді…". Починав писар, підхоплювала Пріськамосковка, гудів старшина, завивав, виводячи, Гарасько:
Во саду лі, в огороді Пташечки поють…
І от коли повторювалася друга фраза "Пташечки поють", Затиркевичка повним голосом не вступала, а врізалася в хор на словах "Ой там наші родителі, ой там наші приятелі горілочку п'ють".
Різке, однотонне бабське "меццо" своїм металом і розрізало, і якось перекривало пісню… Пісня кінчалася, а Затиркевиччине меццо ще лунало в театрі, носилося за лаштунками, виривалося в садок і гуляло деякий час між деревами…
Яка шкода, що тоді не було змоги зафільмувати гру Ганни Петрівни чи хоч записати на плівку! Та хіба тільки її самої?!
Неперевершена була Г. П. Затиркевич-Карпинська в ролях бабів та молодиць.
Секлета в "За двома зайцями", Лимериха, Ганна в "Безталанній", Одарка в "Сватанні на Гончарівці", Гапка в "Зайдиголові" та ін. — це були коронні ролі великої артистки.
Хто б міг подумати, що з тендітної поміщицької панночки, вихованки Київського інституту благородних дівиць, виросте така незрівнянна Риндичка?
Ганна Петрівна народилася в січні 1856 року в родині поміщика з Полтавщини Петра Ковтуненка. Батьки й на гадці не мали, що їхня "благородна" донька зганьбить себе званням артистки, та ще й українського театру.
Але любов до театру, любов до народу перемогла.
Не злякав молодої жінки ні розрив з батьками, ні сварки з чоловіком.
Перевіривши себе в аматорській виставі в Ромнах в ролі Одарки у "Сватанні на Гончарівці", яка відбулася 9 грудня 1882 року, де Ганна Петрівна мала величезний успіх, вона 20 травня 1883 року дебютувала в Полтаві в трупі М. Л. Кропивницького у водевілі М. Старицького "Як ковбаса та чарка…" під прибраним ім'ям Прилуцької.
Зимовий сезон 1883 року Ганна Петрівна грає в Одесі як професіоналка-артистка, відразу завоювавши симпатії глядача.
Трохи не повні сорок літ свого життя й праці віддала Ганна Петрівна українському театрові.
Померла вона 12 вересня 1921 року в Ромнах на 66му році свого чудесного життя, незадовго перед тим, ніби жартуючи, сказавши:
— Тут, у Ромнах, я почала своє театральне життя, тут я й помру!
Український народ, відзначаючи сто літ з дня народження великої артистки Ганни Петрівни ЗатиркевичКарпинської, низько схиляє голову перед її могилою, перед її світлою пам'яттю!
СЕРГІЙ ЄСЕНІН (Вечір артиста Бориса Чернова)
Велика концертна зала, повнісінька слухачів. І тихо в залі, тихо… Ні скрипу крісла, ні притриманого навіть кашлю… Тільки колинеколи підноситься у глядача біла носова хустка до очей… Тихо…
Слухають вірші Сергія Єсеніна…
Читає артист Російського драматичного театру ім. Лесі Українки Борис Чернов.
Одягнений у фрак і циліндр, у білих рукавичках, артист так нагадав мені постать поета, коли він, повернувшись ізза кордону 1923 року, виступив в оточенні групи поетівімажиністів (Рюрик Івнєв, Шершеневич та інші), як тоді влаштували Сергієві Єсеніну урочисту "королівську" зустріч у Москві в залі Політехнічного музею. Відчувалося, що вся ця імажиністська урочистість, інсценізоване "королівство" дратували поета: сумовиті були поетові чудесні великі очі і нерадісне прекрасне його обличчя, снопом кучерявого золотого волосся увінчане. З великою щирістю хриплуватим, тихим голосом читав Сергій Єсенін свої душевні ліричні вірші.
Літературний монтаж із творів Сергія Єсеніна, який (монтаж) виконує артист Борис Чернов, зроблений, на наш погляд, дуже вдало. Додержуючись хронологічного порядку творів, переплетених з біографічними відомостями про поета та з літературними спогадами і висловлюваннями про нього (М. Горького та інших), Борис Чернов (він і автор монтажу) включив до монтажу єсенінську лірику, і переважно про любов до батьківщини. Це — правильно. Ніщо так не характерне для Сергія Єсеніна, як глибока любов до рідного краю. Всі оті "кабацькі" та "хуліганські" вірші — всі вони наслідок "мятущейся" поетової душі, і не вони характеризують його творчість.
От у чім Сергій Єсенін:
Я буду воспевать
Всем существом в позте
Шестую часть земли
С названьем кратким Русь.
Щоб висловити свою безмежну й ніжну любов до батьківщини, поет знайшов чудесні, самому тільки йому притаманні слова, сповнені якнайглибшого почуття і найтоншого, неповторного аромату.