Реготуни

Вишня Остап

Вступ

Дуже хочеться романа написати. Давай спробуємо.

І

Чудового червневого ранку на одній із затишних улиць тихого приморського міста, улиць, залитих п'янкими пахощами квітучої білої акації, біля брами невеличкого білого будинку, стояв у задумливій позі середніх літ мужчина і пильно дивився вдалечінь.

Чоловіче лице його мало правильні риси і не палахкотіло ніякою енергією, рудувате волосся його не могло спадати на його високе, круте чоло, бо волосся його було і рудувате і рідкувате. Прямий, нещодавно висяканий, його ніс нікого не вражав своїми ніздрями, бо ніздрів було тільки дві, і то були звичайні собі ніздрі, що і не роздувались, і не западали.

Тільки губи його, не зовсім товсті, і не так щоб уже дуже й тонкі, вражали кожного, хто кидав погляд на нашого героя, бо одна губа була верхня, а друга губа була нижня.

Біля нього стояла чарівна дівчинка, років семивосьми, чудесне білокучеряве дитя, голубооке й ніжне. Такими бувають ангели, доки вони не злітають на землю в район атлантичної хартії.

Дівчинка повними любові очима дивилася на мужчину й ніби запитливо чогось чекала.

Нарешті вона сказала:

— Тат! Чи скоро вже? Мем так хвилюється! Мужчина погладив чарівну дівчинку по білокучерявій її голівці, і відповів з такою глибокою ніжністю, що зразу було видно, що за цю чарівну дівчинку він ні одного пенса аліментів не платив.

— Дитя моє! — промовив він. — Скажи нашій любій Мем, що як тільки кеб під'їде, ми зараз же виїдемо! Проси нашу дорогу Мем не хвилюватися й не крутити мені шариків!

Дівчинка з глибокою відданістю подивилася на Тат'а:

— Єс, Тат! Я скажу Мем, щоб не крутила вам шариків!

— Іди, дитя моє! — сказав мужчина, продовжуючи дивитись в далечінь вулиці, напоєну п'янкими пахощами квітучої білої акації.

— Гмгм! — прогумкав Тат.

І не встиг він прогумкати, як ізза рогу вискочив кеб, запряжений парою непаристих і нерисистих коней.

Коні мчали малокровним галопом, а на козлах стояв немолодий уже тубілець, держачи в лівій руці віжки, а правою "поливаючи" вільним кінцем віжок пару непаристих і нерисистих коней, які, як потім виявилося, були обидва жіночої статі, і, коли вірити енергійним вигукам немолодого вже тубільця, одну з них звали Душа, а другу Мать.

Проти будинку, де стояв у задумливій позі середніх літ мужчина, після енергійного наказу тубільця на козлах:

— ТррррІ Душа й Мать! Трррр! Кеб став.

З двору вийшла Мем, ведучи за руку ніжноголубооке й білокучеряве чарівне дитя, а за ними гарновида покоївка, прописана як племінниця, міс Пріська, з кошиком, повним тарані, свіжих огірків, паляниці, варених яєць, пшеничної віскі, полуниць і тому подібних пудингів.

Тат, Мем і чарівне дитя поїхали в гідроорнітологічну подоріж на Обіточенську косу, що врізається в Азовське море біля міста Ногайського.

Світило сонце… Плескалось море…

Минали години й дні 1926 року нашої ери…

ІІ

В цім розділі Таткові слід би було помріяти про Ногайські степи, про ногайців, про місто Ногайське, взагалі вдатися в старовинну історію, або в історичну старовину, але Тат'ові якраз схотілося їсти, через те він попрохав зупинити кеба, виліз із нього із своїми супутниками, — разіслав на травиці над морем пледрядно.

А після трапези почали купатися, так що екскурси в далеку старовину довелось облишити…

Поїхали далі.

Так ото, купаючись та закусюючи, чи закусюючи та купаючись, і доїхали наші подорожники аж до міста Ногайського, звідки, як уже було сказано, врізається Обіточенська коса в Азовське море.

Тут Тат'ові слід би було помріяти про те, що таке Обіточенська коса, звідки вона взялася, її географічне і всякі інші положення, її економічне і всякі інші значення.

Але Тат'а з Мем і з донькою покликали вечеряти хазяї, де вони зупинилися, і мріяти було йому ніколи. Після вечері полягали спати…

III

На ранок Тат, Мем і чарівна дівчинка поїхали на Обіточенську косу.

Там вони прибилися до рибальського куреня, познайомилися з симпатичними рибалками, з їхнім життям і роботою.

Про рибальське життя на Обіточенській косі чимало можна б було цікавого занотувати, та Тат'ові не було коли це робити, бо він або юшку їв, або купався в нечисленних лагунах і затоках, рибалив з рибалками помагаючи їм витягати сіті, вечорами стріляв бакланів, розшукував чайчині гнізда і т. ін.

Мем увесь час пляжилася й купалася, а чарівне дитя купалося, пляжилося й ловило метелики.

І Мем, і чарівне дитя у вільний од пляжу час, їли юшку, їли рибу, їли яєчню і інші подібні пудинги, та так їли, що викликали у рибалок неабияке здивовання:

— Дивись! Вроді як дома, а їсть, як за себе кидає! І дитьонок теж!

Після вечері завжди довго точилися дискусії на тему: "Що краще, чи Обіточенська коса, чи обіточенська юшка?"

Перевага була завжди на боці обіточенської юшки.

Після юшки лягали спати: Мем і чарівна дівчинка в курені, а Тат з рибалками біля куреня, на запашному сіні.

І кожної ночі над ногайським степом, над Обіточенською косою, над Азовським морем аж до ранкової зорі не гасли зорі.

IV

Одної ночі, коли все населення рибальського куреня, перетравлюючи юшку, дихало спокійно й рівномірно, — над Обіточенською косою, над її лагунами й затоками залунав дзвінко — страшний, заливчастий регіт:

— Хахахаха! Хахахаха!

Мем і чарізна дівчинка вискочили з куреня, припали, тремтячи до Тат'а:

— Чув?

— Що? — спросоння промимрив Тат.

— Дикий регіт чув?

— Ніякого реготу я не чув! То вам з юшки! — одказав Тат.

Аж тут знову заливчастодике:

— Хахахаха! Хахахаха!

Тат, бувши людиною антирелігійною і абсолютно без ніяких забобонів, перехрестився:

— Свят! Свят! Свят! А воно знову:

— Хахахаха!

Мем і чарівна дівчинка тремтіли.

Тат не тремтів, бо з дитинства був людиною небоязкою й хороброю, чому доказом в надзвичайних випадках були його зуби: вони мужньо цокотіли…

Тат миттю перекотився до найближчого рибалки, сіпнув його за смокінг і спокійно процокотів:

— Сер Данило! Сатана! Регоче!

Сер Данило лупнув очима й промовив:

— Га?!

— Регоче! Отак: "Хахахаха!" Сатана!

Сер Данило почухав те місце, що свербіло, ліг на другий бік, натяг дужче капелюху, засунув ліву ногу глибше в сіно і позіхнув:

— Чачачайка! Чайкареготун! І заснув.

Тат пояснив Мем і чарівній дівчинці, в чім справа, і всі заснули тихим сном, не вважаючи на те, що колинеколи над лагунами й затоками лунало дзвінкотаємниче:

— Хахахаха!

V

Так і жили Тат, Мем і чарівна дівчинка в рибальському курені над затоками й лагунами Обіточенської коси. Одного чудового ранку…

Треба вам знати, що там усе чудове: і небо, і вода, і лагуни, і затоки, і ранки, і вечори, і сонце, і риба, і юшка.

Отже, хай вас не ірітує те, що часто в нашім романі траплятимуться слова: чудовий, чудова, чудове…

Так от, значить:

Одного чудового ранку, коли на чудовому синьому небі з'явилося чудове золоте сонце, Тат, Мем і чарівна дівчинка сіли на чудового човна і попливли чудовими затоками вздовж чудової Обіточенської коси.

Повітря було чудовоп'янке, вода була чудовопрозора, а бризки з весел, падаючи в чудову воду, нагадували чудовосліпучі діаманти.

Тат орудував веслами, чарівна дівчинка, схилившись із човна, опускала в воду ручку і, заливаючись срібномалиновим сміхом, хлюпалася водичкою, а Мем, вдивляючись примруженими очима у блакитну далечінь, наспівувала чудовим голосом чудової пісеньки з якоїсь чудової італійської опери:

Ти ж мене, я ж тебе підманула, Ти ж мене, я ж тебе підвела, Ти ж мені, я ж тобі, молодому Прочуханки дала…

І в оцей саме момент чарівна дівчинка скрикнула:

— Тат! Мем! Гусятка! Аж двоє!

Справді, ліворуч од човна, в лагуні плавала пара буруватосіруватих пухнатих пташок, дуже подібних на малих гусенят, тільки дзьобики в них були не лопаточкою, а гостренькі.

— Упіймать! — лягла в лівому кутку лагуни Тат'ова резолюція.

Човен миттю завернув у лагуну. Тат, кинувши весла, махонули через борт і, не розрахувавши ні глибини, ні своїх можливостів щодо плавби, зразу ж пішли сокирою на дно.

Виприснувши на сонце, вони тільки встигли вимовити:

— Фррр! Рят!

І знову пішли вглиб.

Удруге вони викинули на поверхню вже тільки праву руку, але здогадлива Мем сунула їм у руку весло, вони вхопилися, вистромили з води голову й підтяглися до човна, видерлися за допомогою Мем у човен і сказали:

— Фррр!

І почали вдавати з себе факіра, що випиває в цирку одинадцять цеберок води, а потім фонтани пускає. Вифонтанившись, Тат промовили:

— Треба обережніше! Утоплена людина навряд чи зможе впіймати оті гусенята! Давай нагонити їх на мілину!

Коли Тат, Мем і чарівна дівчинка і веслами, і колективною кишою (а, кишакиша!) нагнали ті гусенятка на мілину, Тат знову вискочив із човна і почав їх ловити, вистрибуючи з ковбань, як Сірко з дерті.

Нарешті одно гусеня викинуло з себе щось біле й крикнуло:

— Киги!

— Здаюсь! — мовляв. За ним і друге…

Гусенята урочисто, під буряні аплодисменти чарівної дівчинки, було посаджено в човна, і Тат, витираючи піт і тяжко дихаючи, скомандував:

— Підганяй до берега! Полежимо!

Полежали, одсапались і повезли гусята до куреня. З ранкової тоні вже повернулись й рибалки і варили чудову юшку.

— Що воно за пташенята? — запитав Тат у сера Давида. Сер Давид довго дивився на пташенят, довго думав і нарешті пояснив:

— Це не йначе, як якасьто птиця! Я їх тут усіх знаю!

— А що вони їдять?

Сер Давид дивився на пташенят ще довше, ще довше думав і нарешті пояснив:

— Годуються! Я їхні звички всі тут знаю!

Чарівна дівчинка, граючись із пташенятами, взяла бичкарибку за хвостика й дратує ним гусятко. А воно як підстрибне та:

— Хоп!

І проковтнуло бичка.

Так і було виявлено, що саме їдять ці любі, пухнатенькі пташеняточка.

Виявлено заразом і друге, а саме: ці любі, пухнатенькі пташеняточка можуть проковтнути кожне штук по п'ятнадцять бичків на снідання, а, приміром, за годину ще п'ятнадцять і т. д., тоді як Тат'ові досить було десятка бичків, щоб бути не голодному аж до обіду.

А воно знаєте: "Як гукнеш, так і одгукується".

Пташенятка "гукали" неймовірною кількістю бичків, а одгукувались ще більшою кількістю, але вже не бичків.

У всякому разі, доки гусенят було довезено з обіточенської коси до приморського міста, — вони поїли дві величезних банки бичків, а від одгукування на тачанці не було де всім, — і Тат'ові, і Мем, і чарівній дівчинці, і тубільцеві сидіти…

Тубілець, цьвохкаючи батогом, скептично кидав:

— Ну, пташки!? З парою телиць було б легше! І не поздихають!

Усі мовчали, знаючи, що не кому іншому, а тубільцеві доведеться мити тачанку.

— І куди ви їх везете? — суворо запитував тубілець.

— В Зоопарк! Дуже дорогі й дуже рідкісні пташки!

— Видатьвидать! — рипів тубілець. — Рідкостні! Ріденьким тачанку зничтожили!

А чудове сонце привітно світить, а чудове море в березі хлюпочеться і співає пісні колискової… Дрімається.

VI

Тат, Мем і чарівна дівчинка повернулись з гідроорнітологічної подорожі, що так щасливо закінчилася надбанням двох невідомого гатунку пташок, які в родинному оточенні звалися гусятками.

Гусятка призвичаїлися, були дуже милі, сильно дуже кигикали, якщо Тат запізнювався з моря з бичками, а Тат тільки те й робив, що сидів з вудкою на морі, тягав бички й носив для милих гусяток, у яких апетит збільшувався разом із їхнім зростом у геометричній прогресії.

У хлів, де жили милі гусятка, можна було ввійти тільки в противогазі, бо чудесні пташки пахкотіли і не резедою, і не жасміном, і не фіялкою, — а якимись такими пахощами слонячого кладовища в Індії, помноженими на запахи буряного смерчу, що промчався по полях зрошення якогось величезного міста.

Герць пташиних пахощів із запахом білої акації кінчився ганебним і поспішним відступом акації аж за чотири квартали, — а в котеджі Тат'а, Мем, чарівної дівчинки й місцевих пожильців пташина еманація панувала безроздільно й міцно.

— Що робити? — гвіздком сиділо в Тат'овій голові, бо все населення, що оточувало його котедж, не говорило, а сичало.

Тат ударив телеграму в столицю професоровіорнітологові А., відомому вченому, що завідував науковою частиною зоологічного саду:

— "Упіймав двох невідомих птахів Обіточеській косі тчк Що робити тчк Задихаємось тчк".

Через три дні надійшла відповідь:

— "Всяку ціну збережи зпт привези столичний зоосад тчк Зарані імені наукової частини Зоосаду сердечно дякую тчк Вважай задихаєтесь користь орнітології тчк Професорорнітолог А".

— Бачиш, — сказав Тат похмурій Мем, — задихаємось, виходить, ми не задарма, а на користь орнітології.

1 2