– Збісився зовсім... Опісля того, як ви хату його спалили. Він тоді втік. Поки ви добивалися, він стріху продрав і втік... А мати... Умом тронулась. Ходить тепер по селу, і кого не стріне, того й просить, щоб хату потушив... А як до лавки дійде – сідає на сніг і розувається. Поставить чоботи і йде боса. Степан їй уже пар двадцять привіз — всі покидала. І не простудиться ! Що то, як не при собі...
Карпо так само раптово умовк. Глибоко й сумно зітхнув.
— Пропаще життя, Володю... Убиваєм один одного – за що, про що? А що робить?.. Прийшов з плєну, малеча... З ними в ліс не втечеш... Мусив от... – Махнув рукавом чорної шинелі з білою пов'язкою.
Присунувся ближче:
— Тепер я б уже й до вас пішов... Од цієї каторги. Так повісите ж. Як ти думаєш?
Почекав, мо' Володя щось скаже.
Не дочекався.
— Мовчиш... Всі мовчать. А кінець один буде...
Затягнувся, аж цигарка затріщала, стріляючи іскрами.
— От ночами я, буває думаю, як не пʼяний прийду. Лежу і думаю: якийсь ми не такий народ, як другі. Не скажу, щоб поганий, а якийсь... нещасний, чи дурний. Скільки й світ стоїть, або хтось нас товче, або самі себе... Може місце наше на землі таке прокляте, чи ми такі...
Володя раптово закашлявся.
Карпо стенувся:
— Може принести? Сьорбнеш, поки суть да діло. Легше на муку йти...
Володя, намагаючись заглушити кашель, одвернувся.
— Сердишся, — без злоби промовив Карпо. – Здря... я по-людськи...
Загриміло на горі.
— Карпо!
— Тут я. Єсть!
— Виводь!
Карпо хутко встав:
— Чамрюга! Ну, ходім. Може помогти?
Але Володя сам підвівся і ковзаючись подряпався сходами вгору.
Німці приїхали двома машинами, попереду легко шелестів шинами по накоченій, як скло, дорозі невеличний охайний "Опель", а за ним густо димів величезний, критий чорним брезентом дизель. Біля сільради машини зупинились. З "Опеля" важко виліз комендант району майор Бібрах, літній уже і добре стомлений війною. Без правого вуха.
Тілько дірочка ватою заткнута, та лилуватий великий шрам. Потім виплигнув молоденький білобровий підтягнутий лейтенант /навіть вії білі/ — племінник Бібраха. Він днями отримав відпустку з фронту і заскочив на два дні до дядька, не так з родинних почуттів, як за дорученням – забрати й відвезти рідним численні подарунки.
Всі Чамрові розрахунки сплуталися. Він, доповідаючи про спійманого, нарешті, живого партизана, сподівався, що комендант накаже доставити його, та й по тому. Далі вже не його, Чамрове, діло. Але цього разу в Бірбаха були інші плани. Власне, інші плани були в білобрового племінника, з яким вони щойно весь вечір сперечалися: про війну, про німецьку військову машину, яка надто часто почала вже щось буксувати й давати перебої.
Але головне, на чому вони полярно розійшлися – був характер росіян /німці так називали всіх/. Абсолютно незрозумілий і алогічний, з точки зору навіть елементарного глузду. Досвідчений, багато чому вже навчений війною, і тому відверто-цинічний Бібрах, скептично побренькав пальцями по залізному хресту на нешироких грудях племінника.
— Ти рожевощокий йолоп, хлопчику. Я вже позбувся вуха й кількох фунтів зайвого м'яса в цій війні. Боюсь, що це не остання моя журба. Ти навіть уяви не маєш про цей народ.
І закінчив уже зовсім докірливо й сумно:
— На жаль, не тільки ти не маєш уяви...
Отто гарячкував, бігав по кімнаті, кобцем налітав на "заскорузлого й розжирілого в тилу" дядька. Вони багато випили цього вечора і ще наговорили один-одному чимало прикрих речей.
Десь уже далеко за північ розлючений Бібрах пообіцяв племінникові при першій ліпшій нагоді довести, що Отто таки сліпе кошеня, незважаючи на всі свої хрести. В запалі вони навіть побилися об заклад.
Така нагода сьогодні й трапилась.
...Машини виїхали далеко за село.
Зупинились серед білого поля.
Повискакували німці, горланячи й підплигуючи на морозі.
Виштовхнули з фургона і Володю. Юнак не втримався на ногах, упав. Але підвівся сам, намагаючись запихнути здоровою рукою перебиту за борт полушубка. Його оточили й погнали по глибокому снігу. Прямо в поле. Чамро – найвищий серед усіх – ішов позаду, чорний, як ніч. Поліцаїв не було – їм наказано було залишитись у селі.
Нарешті Бібрах, важко дихаючи, зупинився. Підійшов до Володі, довго й пильно дивився на нього. Сказав, майже правильною мовою :
— Ти залишишся тут, — копирснув носком чобота злежаний сніг. – Один. Охорони не буде. Завтра ми... /забув слово/ приїдемо. Не знаходимо тебе тут /знову сніг копирснув/ — палимо село.
Повернувся й важко пішов до машин, намагаючись потрапляти чобітьми в глибокі сліди.
Білобровий племінник жваво наздогнав його, ляснув по плечу :
— Ставлю ще пляшку! Не встигнемо ми в село в'їхати, як цей патріот буде в лісі! Ви звернули увагу на його очі?
— Звернув, — буркнув комендант, незграбно залазячи в машину.
*
Антін застогнав, неначе у сні. Відхилився головою на одвірок, двері веранди знову прочинилися. Але він не помітив, приголомшений спогадами...
Зненацька серед нічної тиші вдарив крильми на сідалі півень і загорланив на все село. Антін аж дрогнув. Здавалося, ніколи так близько й безпосередньо не чув півнячого співу. А півень перечекав трохи, дослухаючись, чи підхопили його спів інші півні – та й знову вдарив крильми.
Антін підвівся /затріщало в колінах і тисячами голок закололо – відсидів ногу/. Нервово пройшов по двору. Підійшов і зупинився проти навскіс завішеного вікна. Втупився в нього і не міг ні відійти, ні думати нічого. Глухо билося серце в намучених за ніч грудях. І горіли, крутилися в голові, крутилися в цьому завішеному навскіс вікні одні й ті ж слова якісь.
Мов пекучий зойк.
"Спить Чамро...
А я в нього на сходах..."
Півень таки догорланився.
Пішло село кукурікати.
Покотило з вулиці у вулицю.
Через березневу ніч.
Таку свіжу в червоному співі півнів!..
*
Володя стояв один серед поля.
Зайшло сонце.
Догорав сніг останнім пожаром.
Брели полем скирти, навмання, мов великі червоні слони. І довгі їхні тіні повільно хиталися.
Повернувся учорнілим лицем до села. Простоволосий. Востаннє дивився на сивочервоні, упокорені й замислені на ніч дерева. На хати дивився, що вже несміливо блимали маленькими вікнами з-під темних стріх, покірно чекаючи зі степу і вітрів, і тепла, і хуги, і всякої напасті. Милі небораки, наші хати. Теплі прадідівські гнізда. Виколисують нас, гріють і ховають у лиху годину. А самі тремтять. Століттями...
Володя на повні груди вдихнув пекуче повітря, натягнув рукою на голову комір полушубка, сяк-так закутався полами і ліг у прогребену ногами яму в снігу.
*
... Антоня блудила полем без надії і майже без сил. Вже не кликала, не бігла до кожного горбка чи жмутка соломи з-під снігу. Теплу картату шалю десь загубила, блукаючи, білу збрижену тягла в руці. Брела розхристана, розтерзана, раз по раз глибоко провалюючись у сніг.
Не маючи більше снаги, сіла на сніг, затулила обличчя долонями і не заплакала, а завила дико і сумно серед безлюдної срібносиньої холодної пустелі:
— Аа-у-у!.. А-ау-у!..
Володі в напівзабутті ніби вчувалися якісь голоси. А може то марилось? І виборсуватись зі своєї ями не хотілося.
Наче вже й не холодно. Ніг не чути і рук не чути. Тілько в грудях ще трохи пече.
Ворухнувся.
Осипався сніг на обличчя – зовсім не холодно.
Сухий, як пісок.
Та коли вдруге почув моторошне Антоніне виття – рвонувся!
Забув про перебиту руку, обіперся – і впав, глухо застогнавши.
Кілька хвилин лежав, миготіли в очах яскраво-червоні кола.
Потім заходився вставати: вперся головою в сніг, плечем, ліктями. Майже звівся на коліна. Але знову, вовтузячись, зачепив руку – пекучий біль пронизав до самого серця. Повалився непритомний.
Десь далеко і тяжко ухнула земля.
Затремтіла суха щавлина, іній з неї осипався.
Тінь від щавлини, мов глибока синя акварель.
В холодному місячному сяйві танцювали іскри на снігу.
Танцювали зайці на левадах.
Німці приїхали десь аж під обіди. Приїхали, як і вчора, двома машинами. За ними, нещадно шмагаючи змилених коней і на весь степ гикаючи, мчали поліцаї на величезних гринджолах, намагаючись не відстати од машин.
Одновухий Бібрах сьогодні одягнувся тепліше, хоч день був і сонячний, але мороз палив нещадно. На ньому був чудовий, критий темним сукном кожух, оторочений сивими смушками. І шапка смушкова, яку комендант не заломив назад по-козацькому, а
поставив на голову, як трубу, ледь похиливши її набік, щоб прикрити єдине вухо од морозу. Білобровий Отто теж щось піддягнув під шинель, бо вона аж тріщала на ньому, від чого молоденький лейтенант видавався значно кремезнішим, ніж учора, і це ніяк не гармонувало з невеличким жвавим обличчям, що червоніло з піднятого коміра, дрібне, як кулачок.
Підлетіли сани з поліцаями. Загнані коні парували, нервово здригалися, рвали віжки і ніяк не могли встояти на місці.
Сьогодні поліцаї приїхали всією групою. Виплигували з саней, розмахуючи руками й танцюючи – засиділись, задубеніли. Був серед них і Нестер. Ще вищий за Чамра, він одійшов убік і мовчазний височив над всіма, як дзвіниця над убогими хатами, тримаючи в руках іграшкового, як для нього, карабінчика.
Отто, ледве дочекавшись, поки комендант крекчучи вилізе з машини, плигнув услід і, зіп'явшись навшпиньки, щоб далі бачити, пильно вдивлявся в сліпучобіле поле – туди, де вони вчора залишили партизана. Довго вдивлявся, аж доки темні кола не закружились в очах. Повернувся до екіпірованого під гайдамаку кремезного свого дядька і хвилини дві блимав почервонілими очима, ніяк не міг вловити його обличчя – після білого сонячного поля все округ потемніло і втратило чіткість.
Майже не приховуючи злої іронії, тихо сказав:
— Здається, герр комендант, цей юний азіат не задумуючись перекреслив ваш блискучий філософський трактат про незбагненність російського характеру. Він виявився глибшим філософом, коли спіткнувся об найгостріший камінь всіх філософських систем – життя чи ешафот. І як на доказ правильності моїх слів – він втік. Його – нема! Хоча це й протирічить вашим поглядам...
— Перестань кривлятись! – тихо, але люто цикнув Бібрах. І коротко наказав сержанту:
— Перевірити!
Німці, а за ними й поліцаї побрели по глибокому снігу.
Попереду всіх борсався, то провалюючись, то високо підстрибуючи, нестримний Отто.