Можливо Гаруна й не вбивають, а лише залякують і десь ховають, а от непідконтрольна невідомому (читай – убивці) дівчина становить для останнього пряму загрозу, надто якщо правдивість її свідчень підтвердить авторитетний Мгамба. З погляду права й офіційної науки свідчення правдовидця, звісно, ваги не матимуть, але в країні, де слово чаклуна часто переважує слово вченого, а звичаєве право домінує над юридичним…
Власне, цими трьома крапками статтю можна було б і закінчити, але запалившись від власної прозорливості, Ландіґо вирішив додати під кінець оповіді дещицю патетики й повторивши, що висувати на адресу достойного Мгамби якісь звинувачення було б смішно, все ж заявив: певні питання, не так юридичного як морального штибу, таки виникають, але нехай читач доходить висновків сам. І демонструючи гарний журналістський вишкіл та, певно, прагнучи спрямувати хід читацьких розмислів у вірному напрямку, закінчив статтю ефектним зворотом: невже правда вбиває?
Мине час і Дантея Ландіґо розшукають, нагородять Пулітцерівською премією, статтю препарують, змінять акценти, змістять погляд, зсунуть хід думок, а два ефектних слова, якими закінчується текст, золотом вигаптують на прапорах. Вже без знаку питання.
Це випадковість, та того таки жовтневого дня напередодні хелловіна, коли шанувальники МГТВ переглянули мій перший репортаж з Кенії, але чотирма роками раніше на муніципальному сайті невеличкого містечка Дельфі, штат Айова, США, серед інших офіційних новин громади з'явився коротенький допис про те, що відомий містянам фермер Хоррі Додян зареєстрував у мерії добровільну спілку під назвою "Товариство сприяння кремації." Жодного відгуку в серцях і в умах мешканців сонного Дельфі згадана новина не викликала, чому свідчення – тривалий і переконливий нуль у графі "коментарі" внизу повідомлення.
Нині під нагромадженнями чуток, журналістських фантазій, монументальних міфів і банальних побрехеньок розшукати істинні витоки явища під назвою Домнул неможливо, принаймні неможливо стверджувати, що віднайдені витоки таки істинні. Власне, моя книга не про нього й штовхатися ліктями, розсовуючи щільні лави претендентів на роль офіційного біографа "месії" я не збираюсь. То пак, як на мене природа Домнула доволі рельєфно й вичерпно змальована на сторінках відомої Книги, взяти хоча б Луки 10.18[46]., або Матвія 7. 15[47]., але оскільки в контексті оповіді з зазначеною персоною нам таки доведеться перетинатися, мушу сказати про неї бодай пунктирно.
Відомо, що тато й мама "рятівника", Тиберій і Йоана Додяни ще дітьми приїхали до Америки з батьками – повоєнними емігрантами десь чи то з Румунії чи з Болгарії. Сам Хор'я, чиє ім'я поступово трансформувалося в Хоррі, народився, орієнтовно, в середині шістдесятих років минулого століття, достеменна дата цієї непересічної події ретельно приховується.
Оселившись поміж неозорих ланів Айови працьовиті Тиберій і Йоана з небаченим завзяттям заходилися скородити вищезазначені лани, сподіваючись видобути з них якомога більший зиск, аби в їхнього безцінного одинчика відбулася американська мрія. Їхні успіхи в вирощуванні високославної айовської кукурудзи були такими значущими, що батьки штату кілька разів навіть запрошували Тиберія на якісь офіційні заходи. Після переселення (сподіваюсь — безпроблемного) обох Додянів на ще неозоріші небесні прерії Хор'я-Хоррі щасливо успадкував розкішні кукурудзяні ниви батьків, успадкувавши при цьому, як видавалося, і їхню благополучну долю.
Втім щось таки гризло роз'ятрену душу нашого Хоррі, таки не відпускало в спокійний фермерський сон, хай навіть і під боком у вірної дружини Тобін, про саме існування якої сьогоднішній Домнул так не любить згадувати. Можливо його дратувала неприродно-досконала геометрія власних, а також усіх решти, полів навколо Дельфі, можливо непокоїли торнадо, які на Середньому Заході робилися все лютішими, можливо бентежили посухи. Але одного незатишного жовтневого дня дві тисячі дванадцятого року бездоганний як з погляду родинних засад, так і в дотриманні ділових принципів Хоррі Додян прийшов до мерії свого містечка й у цілковитій відповідності з законодавством штату зареєстрував Товариство сприяння кремації.
На стороннє око це виглядало доволі дивно, оскільки за обширами вигідної, рівненької, ідеально придатної для цвинтаря землі Айова поступається хіба що Техасу, і якщо й засновувати Товариство сприяння кремації, то де завгодно, лише не в цьому кукурудзяному раю. Але ми вже знаємо, що жодного мешканця Дельфі такий крок одного з поважних членів своєї громади не лише не збентежив, а й взагалі не зацікавив. Можливо дельфійцям просто непритаманна допитливість.
Зате вона з надлишком притаманна журналістам. Отож корячись саме їй, славнозвісній журналістській допитливості, я відкопав у нетрях Мережі статут вищезгаданого Товариства, де крім суто формальних речей викладено, сказати б ідеологію руху. Мене вразила залізобетонна простота й непробивна досконалість документу, завдяки чому він, без сумніву здатний витримати не те що гострі аргументи критика, а й пряму ядерну атаку. Я впізнав почерк Домнула.
Християнська традиція велить ховати покійника в землю, оскільки після Другого Пришестя безсмертні душі мають вселитися в свої воскреслі тіла й зажити з ними, відповідно, безсмертним і, зрозуміло, безклопітним життям. На підтвердження тут наводиться цитата з Книги Йова (19, 25-26): "і останнього дня Він підніме із пороху мою шкіру, яка розпадається і у плоті своїй я побачу Бога." А що буде коли в поросі не знайдеться й залишків нашої тлінної плоті, навіть клаптя шкіри? Душа не заживе безсмертним життям? Ні, про "безпритульні", так би мовити, душі в Біблії не згадується! Отже душа таки вселиться в якесь тіло. Де вона його знайде? Відповідь очевидна – нове тіло створить для неї Той, для кого творення є буденною справою, хто здатний створити будь що! А тепер поміркуймо, що для нашої безсмертної душі, тобто для нас самих, привабливіше: никати по цвинтарях у пошуках переточених червами кістяків із залишками волосся, шкіри та з пряжками від зотлілих пасків, чи вселитися в нову, свіжу, рожевеньку наче вигодуваний неперевершеною айовською кукурудзою підсвинок, плоть? Питання риторичне!
Як же досягти бажаного? Як примусити, даруйте – вблагати Творця забезпечити нашу душу новенькою оболонкою? Шляхом кремації! Тільки ніяких моторошних колумбаріїв і кострубатих урн, які не знаєш куди втулити й губиш при переїздах – ні, ні і ще раз ні! Тільки розвіювання. Щоб жодних слідів. Найкраще – над неозорими кукурудзяними та соєвими ланами рідного штату! До того ж сільськогосподарська авіація завжди напоготові. Власне, розвіювання можна навіть сумістити з черговою обробкою полів отрутохімікатами, заощадивши на церемонії немалі кошти!
Зізнаюсь, переповідаючи тут базисні домінанти заснованого Хоррі Додяном Товариства, я дозволив собі дещо відступити від оригіналу й творчо розвинути сухі параграфи канцелярського документу, але запевняю читачів — суть статуту збережено!
Далі почався злет.
Лука. Роїння бджіл і розширення пасіки
Вранці сонце сходило з-за Канівських гір вимите, вичепурене й сліпуче наче сто сонць, бджоли пригорщами кидалися до того пасма по солодкий ужинок, а гори тим часом стрімко сивіли, вкриваючись молочним шумовинням акацієвого цвіту, і не суцільним, а плішинами. Де молочного шумовиння нема – то липа, вона цвістиме пізніше. Поташську долину густо заповнював солодкувато-прохолодний запах ваговитих білих кім'яхів. Нічого! – тішився Лука. – Гроза біди не наробила!
Поки земелька м'яка, пішов на город – прорвав часник, підпушив кілька рядків ранньої картоплі, перевірив сходи бурячків. Зголоднілий повернувся до хати, зварганив снідання – сковороду яєшні з цибулею (яйця в баби Тосі – сусідки, що за садком, купував, або вимінював), запив горням чаю з вишневих гілочок і меліси – магазинного не визнавав, сито відхилився на спинку стільця.
Воно, нічна гроза таки вимітила зянь – у куті повітки змокріло, видно шиферина тріснула. Або зсунулась. Треба глянути, краще з помічником, щоб драбину потримав – раптом макітра відключиться. Покличу Мишка, – вирішив. – Набивався ж учора то хай помагає. Кроля йому дам, того що з рябим вухом – нема росту в тварюки. Авансом дам, із прицілом…
Мишко звісно пляшку проситиме, і в Луки є, але Лука гріха на душу не брав, ніколи оковитою з помічниками не розраховувався – як не кроля бува дасть, то грошима. Так краще, і підсобники зайве не затримуються – поробили роботу й гайда, і Милана на Луку не гнівається. Благенька в Мишка родина, а таки він і вона. Родину цінувати треба. Тим, у кого вона є, бо є такі, яким родина не належиться за визначенням. Як от Лука, наприклад… Чи він у Бога теля вкрав, чи… а от не належиться й край!
– Вигідно відкатаємо сезон, — ділився намірами Вартан, — куплю аквазорби й пневмобатут. Нині таке є навіть у найостаннішому й найнікчемнішому луна-парку, а у Вартана немає! А чому немає! Бо працюємо погано, спимо довго! Юрчик туди-сюди й звалив у місто – пригод шукати! Македон, щойно Вартан від'їхав – пляшку з-під сидіння дістає! Лука, брат: у тебе дуже гарне ім'я, але я найняв енергетика не на те, щоб він на лавці біля каруселі куняв, а для роботи! Монтаж виконав – чухрай он до Цвітани в намет, вона з малечею, а ти доросліших на бичка підсаджуй!
Час від часу Вартан влаштовував для підлеглих профілактику, хоча на загал злостивості в ньому не було й на голові не сидів – багато мотався, вимудровуючи для свого "зоопарку" найвигідніший маршрут, домовляючись із мерами й власниками супермаркетів за майданчики, закуповуючи продукти для кухні й пальне для генератора.
Складалися за півдня, вечір відводився на переїзд, наступний день – на монтаж. Якщо Вартанові щастило домовитися з місцевими – Лука під'єднувався до наявного трансформатора й не мав особливих клопотів. Якщо ні – доводилося запускати генератор, тоді мусив слідкувати за установкою, доливав пальне, перевіряв мастило й натяжку ременя.
Кочовий сезон Вартан починав з Рокитного, де мешкав його рідний брат, далі "зоопарк" поволі рухався на південь.