Завернули до церкви на цвинтар і сіли на якусь стару, оброслу зеленим мохом плиту, що лежала на могилі.
Чу, як вам живеться? — спитався Данило Марусі.
— Як бачите ! Збіралася на зіму до Київа їхати, а тепер не знаю...
— Чого-ж так?
— Не знаю... Батько хоче, щоб я йшла заміж...
— За кого?
— Сватається тут один.
— Хто саме ?
— Новий земський лікар. Ви все одно не знаєте його
— Гм... цікаво...
— Молодий ще... Веселий, але зовсім нецікавий... Микола Коненко називається...
— Білявий такий і з окулярами? — жваво спитався Данило .
Маруся здивовано подивилася на нього і в свою чергу спиталася :
— Ви звідки його знаєте?...
Не охоче, уривчатими фразами росповів їй про свою першу зустріч з ним, згадав за його непевне поводження в партії, відношення до товаришів і нарешті випадок у Голосіївському лісі, після якого він цілком зник з партійного поля і про нього переказували багато сумних річей. Де хто упевнено казав про його звязки з охранкою, але це ще не було як слід з'ясовано, а тому й Данило про останнє промовчав Маруся уважно слухала його, а коди він скінчив, вона промовила:
— Я ніколи не піду заміж!
— Ви-ж, Марусю, мене кохали ! — сказав Данило.
— Кохала?! — здивовано звела на нього очі. — Я ще й досі кохаю!...
— Правда?! — скрикнув радісно.
— Правда, любий! — сказала тихо.
Взялися за руки і так замерли. Одне в одного чули, як б'ється серце. Небо на заході пурпурилося крівавими промінями сонця і в самому повітрі вчувалося щось грізне. — "На заході війна горить"... — промовила Маруся. Він глянув на неї. Її лице було звернене до заходу і на ньому відбивалися червоні проміні, які робили її невимовно гарною, святою наче. Чорні коси глибокими тінями сунулися на плечі, а в її блакитних очах спалахували й згасали якісь дивні огники.
Раптом скрунула головою.
— Данильцю! Чому-б тобі не тримати іспиту народнього вчителя?...
— Для чого? — спитався Данило.
— Тоді ми могли-б разом учителювати і жити ! — сказала.
— Гм... якось неприходило в голову... — промовив він, думаючи щось.
— А ти подумай! Тобі-ж це зовсім не так важко зробити, а тоді і батько не буде так кривитися...
— А як-же з лікарем?
— Не хочу я його!..
Подумала хвилинку і сказала:
— Я буду тільки з вами !...
— Кохана!...
Осіннім хмурим днем посунулись знову вози. На цей раз їхали вже не запасні й не мобілізовані, а молоді, як цвіт, рекрути... На цей раз вже не було такого лементу, як тоді, тільки плач болючий сонні верби гнув до долу.
Тихо і придушено, як тяжко окривджена дитина, плакала Оксана, дивлячись у слід воза, на якому поїхав Данило. З німим роспачем в голосі, зойкала за клунею Маруся, тільки-що попрощавшись з ним. Сумний і мовчазний, як темна ніч осіння, сидів поруч Данила на возі Олекса, який в своїм мовчазнім болю ніяк не міг роспрош,атись із ним і їхав за ним аж до тієї станції, де він мав сісти разом з иншими в приготовлений для них ешелон і виїхати на місце призначення... їхали, а над возами лунав безмежно тужний мотив пісні прощальної. —
"Ой, гай мати! Ой, гай мати!
Ой, гай зелененький ! —
Помандрував із Трипілля
Хлопець молоденький..."
Співали й плакали за покинутою родиною. Співали й сміялися з несподіванки такої. Співали й марили блискучими медалями й хрестами. Були тут ріжні люде і ріжно розуміли своє становище. Один тільки Данило не плакав, не сміявся і не марив, бо він аж надто вже розумів сумну дійсність і його безмежне горе заніміло в душі в однім лише, слові : "Війна!" Чого більше всього боявся і що більше всього ненавидів, те само прийшло до нього, як сувора неминучість, захопила його в свої обійми і повела туди, де нема волі, нема чину, нема нічого і все зливається в одну сіру руйнуючу масу.
І тільки вже на станції, коли запакували всіх до ваґонів, Данило наче зі сну пробудився. Схопив Олексу за руки і горячково став цілувати його в чоло, лице, уста й очі.
— Я йду, брате ! Йду і прошу тебе берегти матір і не забувати того, що на нас чекав ще инша мати!...
Олекса безмовно притискався до нього і так вони стояли, плакали й клялися служити тому, що ще від колиски покликало їх до себе.
— По ваґонах ! — почулася команда провідника ешалона, такого жвавого риясобородого москаля.
Данило ще раз поцілував Олексу і ще раз скззав :
— Не забувай за матір !...
Потім швидко відвернувся і кинувся до першого ваґону. Олекса побіг слідом за ним. Потяг уже рушив. Тоді Олекса в останнє схопив його за руку і крикнув :
— Брате! Як тебе там мають убити, то нехай краще мене в'бють!...
Сказав і зайшовся плачем...
Данило, як приголомшений, стояв у дверях ваґона і дивився на пригноблену горем і тяжкою присягою знайому постать брата, заким вона не з'єдналася з такою-ж пригнобленою юрбою і не зникла з очей.
Ці прості слова такої, здавалось би, наївної присяги глибоко запали в його мізок і зворушили душу і щось фатальне відчував у цьому. Відчував тільки, бо ще не міг знати, яке велике значіння мали ці слова брата для його майбутнього.
Він і сам не знав, як сталося, що перестав бути собою ?... Змішався з усіми, з'єднався з їх горем, влився в їх рух і, як у сні, проходив зелені Карпатські полонини, ліз на баґнети під Чорногорою, камінем лежав на вигоні в м. Олеську і крізь сон тяжкої знемоги бачив на Підліських горах високий хребет-памятник "галицькому Кобзареві" Маркіянові Шашкевичові, як його для чогось намагалися знипщти ті, що йшли з ним...
Рухався, як автомат бездушний. Переходив десятки й сотні верств, не помічаючи на ногах натертих ран. Кидався на певну згубу під Ломжою й Дінабурґом, але виходило так, що його відзначували знаками хоробрости. І ті, що були разом з ним на однім становищу, вже починали заздрити йому, дивлячись на його дужі груди, на яких пишалися майже всі, які тільки істнують у війську ознаки. Не любив він їх і був до них цілком байдужим, але начальство вимагало, щоб вивішував...
Через півтора року він командував сотнею, яка була зразком для всього N-ського полку 41-ої дівізії, на долю якої випало ряд найбільших боїв, з яких вона нераз виходила майже знищеною. Гинули одні ~ приходили другі, гинули другі, — приходили треті, а Данило Терпило незмінно стояв на свому місті і навіть ні разу не був хорий.
В кінці 1916 року дівізію було перекинуто аж на північний фронт, так що в перший-же день свого пробування на фронті, він мав нагоду налюбуватися мистецьким виглядом стародавньої ґаріки Петро-Павловського собору, який вважається найкращим на всю Остаею. Блукаючи в лісах та болотах старої Латвії, він ніяк не міг зрозуміти того гострого передчуття, що так нагло опанувало вим... Вженавіть инші звертали на це увагу і говорили між собою : — "Щось з нашим сотником Терпилом злецьке діється..." І в той час він несподівано одержав від брата листа, в якому той писав аж з Ростова, сповіщаючи, що він уже другий місяць знаходиться в Запасовому баталіоні і що зараз уже зачислений у "маршову сотню", яка скоро піде на фронт. Разом з тим скаржився на довгу мовчанку; казав, що за два місяці свого пробування в Ростові послав не менше десяти листів. І тут щось дивне почало діятися з Данилом. Скрізь і всюди, де лиш міг мати вільну хвилину, він сідав і зараз-же писав листи. Писав їх по два-три на один день і часами, як днів два-три не могли відправити почти, він складав їх в один конверт і посилав разом. В кождому листі до брата він благав його всіма силами затриматися в тилу, передчуваючи, що сказане колись ним слово, мусить здійснитися. І сталося так, як відчувала його душа. Не дивлячись на всі свої листи, які він посилав до брата, брат уперто мовчав і про нього не було ніякої звістки... Також чомусь не писала й мати, хоча він писав до неї не менше, як і до брата.
І, от, одної ночі він усе зрозумів. Зрозумів настільки ясно, що коли через дві неділі після того прийшов від матері лист з тяжкою звісткою про траґічну загибель брата, то він, не розриваючи навіть коперти, як тільки взяв того листа в руки, думкою незвиклою в одну мить прочитав весь страшний зміст його.
Була опівнічна година. Мело снігами і віяли гострі вітри. На фронті було тихо і в дівізійній резерві було цілком спокійно. Данило, разом зі своїми трьома підвладними, спочивав у землянці і в той час, як вони спали, йому не спалося чогось. Він лежав і дивився на темне віконце, на яке сипався білий сніг і майже нічого не думав. Якась незвикла утома обгорнула його мізок і тільки душа змагалася і ждала чогось. І так, несподівано цілком, він побачив дивне з'явище. Воно було одну лише коротку мить, але порушило його істоту до останнього, найменшого нерву. Перед його очами, за вікном, в сніговій хвилі промайнуло четверо людей в сірому, які несли на санітарних носилках трупа, в якому він узнав свого рідного брата Олексу. Він лежав у сірій шинелі, зі згорнутими на грудях руками, а на лівім виску чорніла страшна рана. З божевільним криком схопивсь з постелі і побіг на двір, але там нікого і нігде нічого... Стогнали одні північні вітри, котилися снігові хвилі і шуміли пелехаті сосни...
Його підвладні також повставали, розбуджені криком. Стрівожено питалися:
— Що сталося?...
— Немає брата мого, немає!... — стонав він.
Коли заспокоївся трохи, то взяв свою "польову книжку" й записав час і годину того дивного з'явища. Записав і нетерпляче став чогось ждати... Ждав і діждався! Через днів десять прийшов від матері лист, який зачинався: "Бідні ми! Вже нема нашого Олекси!..." Цього листа йому дав "денщик" по дорозі до штабу полка, який стояв у трьох кільометрах від його землянки. І коли він тільки прочитав перші слова, як з невимовним роспачем заломив руки і побіг просто снігами. Не плакав, не ридав, а як ранений звір кидався зі стоном в найбільші кучугури снігу і хрипів: — "А ти дивилось і не осліпло!... А ти дивилось, прокляте око!... і не осліпло, га!... Прокляте!..."
Коли вже не ставало сили бігти далі, він упав у сніг і лише тоді заплакав. Виплакавшись, піднявся і відчув себе зовсім иншим. "Маю помститися за дві смерти!" — шептав сам до себе. — "Онуфрієнко і Олекса!... Товариш любий і рідний брат! Так, так!... Звичайно, що помщуся!"...
Змінився Данило і не той став. Прокинулась давня чуйність, озвалася давня біль і якось по новому засвітилися його очі.