— А від чого гарна ружа росте, або не мож з кушки з-під коси водички напитися!
— Сама знала чарувати, яєчницю варити і парубків до себе примащувати, та й гадає, що кожда така! — відгризалася Катруся. — Ніби люди не знають, як до ворожки ходила, щоби свому татові вік скоротити… Овва! що ми за така широка газдиня зробилася, що дівок судить: най іде псам писки лизати, а не дівок судити! Гоноруєся, що багачка. І багаті не раз старців водять; та й вона ще буде палицею дороги шукати, вузли на собі зв'язувати та дрантєм трясти…
Хтось казав, що Іваниха раз довго стояла з Яриною та й говорила щось про Катрусю. Катруся як усе учула, то так, як стояла, побігла до Ярини. Вона буде з Іванихою зноситись та й брехні зводити: най мовчить, коли хоче, аби за ню мовчали!
— Виклич мені Ярину! — сказала Катруся із-за воріт до молодшої сестри Ярини, бо не хотіла побачитись у хаті з мамою Ярини.
— Ярина не вийде, у нас суть старости, — відповіла дівчина.
Катруся здумилась.
— Які? — запитала дівчини.
— Ади, Ілаш Гаврилюк сватає єї.
— Ілаш Гаврилюк? А Петро що каже?
Дівчина здвигнула плечима.
— Ей, та що там Петро?
— Таже він за нею ходив?
— Та що з того, що ходив, коли він нічо не має. Ілаш записує їй половину поля та й хату.
— Але старий, удовець, має четверо дітей!
— Овва! Неня каже, що "який був, такий був, аби хліба роздобув".
— А вона хоче за него іти?
— А ти би не пішла? — запитала лукаво дівчина.
Катруся розсердилась.
— Я не прийшла того, щоби ти мене питала, а Ярині скажи, що як буде на мене брехні зводити, то їй голову зірву…
"Чекай, дівонько, не мовчиш, то учуєш таке, що аж ти в п'ятах постигне! — відгрожувалась далі у думках Катруся. — Та тепер ще згонориться, що віддаєся, та ще більше стане з Іванихою зноситись та дівок оббріхувати. Що ми за газдиня, уже як віддаєся, то гадає, що бог знає, що за велике свято?! Як ми ся схоче, то ще борше від неї віддамся. "Хто шукає, той найде". І Катруся зачала у голові переходити тих усіх парубків, що могли би єї сватати, бо усі тоті парубки, що за дівками ходять, не з^всігди женяться з ними. Далі зачала переходити усіх в селі удівців, та учула, що хтось єї кличе.
— Катрусю, куди?
Катруся озирнулась і побачила Максима.
— Куди ти ходиш? — запитав Максим вдруге, ближче підходячи.
Катрусю знов розібрала велика злість на Ярину та й на Іваниху, але на Ярину ще більше тому, що вона оббиралась їй заєдно за таку дуже ніби щиру.
— Ади, ходила-м до Ярини; дівка брехні зводить, оббирався така ніби щира, а з Іванихою сходиться, та й обі брешуть укупі; кажуть, що я ружу копаю, з кушки воду п'ю; най дивиться на себе одна з другою! Не видить своє під носом, а чуже під лісом.
Катруся говорила се скоро, одним душком; єї брови заєдно стягались, губи віддулись, а очі міцно блищали. Максимові так вона вподобалась у своїм гніві, що він більше дивився на ню, ніж слухав. То, що говорила на ню Іваниха і Ярина, єго не сердило; най собі і так буде, як вони кажуть, проте він би єї собі більше злюбив, як Іваниху, Ярину, та й усіх інших дівок у селі. І відколи кинувся за ню на шафара, вона єму як би ближче стала, і думка, що, може би, він з нею оженився, раз по раз лізла єму в голову. Хоть і сердився за те на себе, а сердився найбільше тому, що Катруся собі єго гейби за "байбардзо" мала, гейби єї все одно будо, що він собі про ню думає, та все ж таки зауважив, що від пригоди з шафаром Катруся як би прихильнійша до него зробилася. Бувало, скаже до неї слово, то вона так опирскнеся, що нема вже більше з ким говорити, а тепер преці стане та й скаже, що так а так, що тота й тота говорила або той вповів.
Всі ті думки переходили Максимові через голову, коли дивився на хорошу дівчину. Що єго завсігди найбільше відстрашувало від Катрусі, то се, що вона нічо не мала, а він також був не багач, а бідні як поберуться, то вже ціле своє житє будуть бідувати, але тепер єму і того не таке страшне стало.
— Катрусю, — сказав він врешті, — от знаєш, що я тобі скажу; я би-м тебе сватав, коби-м знав, що ти за мене підеш?
Хмурне лице дівчини якраз роз'яснилось, брови розтягнулись, а очі весело забігали.
— Но, що ж? — запитав знов Максим, коли Катруся не відповідала.
Аж нараз Катруся голосно засміялась, відвернулась і лишила самого Максима на вулиці, як тоді, коли від'їздила до Грабинців. Вона пішла скоро до вуйкової хати, бо відколи вернула з Грабинців, то була у вуйка до якогось часу, доки собі знов не найде якого примістя. Їй так було смішно з Максима, що ідучи все ще сміялася сама до себе; бо як було не сміятись! "За вовка помовка, а вовк тут". Нагадувала парубків, за котрих віддала би ся, а він їй дорогу зайшов. От, зараз показало б, чи то правда, що вона з "кушки" воду пила. Най би знали люди, що брехачки брехали, а що вони гонорили би ся, що багачки, — овва! І бідні люди жиють на світі, та й суть і газдинями.
Ярина не знала, що люди між нею а Катрусею поробили, хоч і чула, що Катруся відгрожуєсь на ню за якісь брехні. Їй не конче весело було йти за старого Ілаша, та ще хотіла побути з товаришками, і пішла скликати дівок на вечерниці. Коли прийшла до Катрусі, Катруся накинулася на ню з кулаками.
— Ігі! Щезай в трістє та й в болото, що хочеш від мене? — говорила, угойкуючи єї, Ярина, а коли дізналася, о що ходить, то аж перехрестилась. — Бодай так світа божого не виділа, до вінця не дійшла, по світі не ходила, як вона бачила Іваниху; аби так дзвонів не чула, як чула єї голос, та бодай їй язик усох, з того місця не рушилась, лижку страви до рота не знесла, як вона що про Катрусю говорила!..
Нарешті Катруся якось втихомирилась та й пообіцяла прийти на вечерниці.
На вечерниці якось не багато зійшлося дівок, а вже було пізненько, коли надійшло кілька парубків. Заким прийшли парубки, дівки усякої співали, але коли парубки надійшли, вони ніби стали соромитись, перестали співати, хоч усі в оден голос розговорились і сміялись. Але Ярині були тепер милійші сумні співи дівоцькі, як веселі жарти і сміхи з парубками; тож раз у раз запрошувала дівок, щоби співали.
Ой співайте, дівчатоньки, та й співайте чергов[11],
Щоби вас не гонила газдиня кочергов, —
заспівала сама Катруся, сміючись. По чім усі ще більше "розфрантувались" і сміялись. Парубки при повідали, як то буде, коли газдиня розженеся з кочергою і котра за котрою буде борше утікати.
— Або котрий за котрим, — відповідали дівчата.
— Кочерга — бабське діло, вона не має на хлопа ніякої моці! — сказав Матій.
— Ого! Хлопи нічого так не бояться, як кочерги, — цокотіла Катруся. — Ану-ко, запитайся Томи Гринишиного, чи він не боїться кочерги!
Про Тому усі знали, що не він жінку, а єго жінка б'є, а й усі зареготались в оден голос.
— Як оден дурний, то уже не всі, — докинув з повагою Матій, щоби на єго стало.
У тій хвилі дався чути під вікном голосний топіт.
— О, то не дівоцький хід! — сказала якась дівка і виглянула вікном.
У хату увійшов Петро та й Максим. Ярина, як побачила Петра, так дивно якось засуєтилась. І Петрові стало якось ніяково, хоть він того по собі не показував.
— Слава Ісусу Христу! Боже помагай! Що робите, дівчата? — здоровилися парубки.
— А що, не видите, що робимо?! — відповіли дівки. — Прядемо.
— Напряла кітка півтора мітка; кіт ся розіграв та й тото пірвав, — відізвався оден з парубків, що був у хаті.
— Та ще співати не хочуть, — доповів Матій.
— Тобі не хотіли-сьмо, а їм будемо.
Тут дівки розглянулись, щось пошептали між собою, та й по хвилі заспівали:
Котилися вози з гори, поломили шпиці,
Питалися два парубки, де суть вечерни ці?
А у тої удовиці славні вечерниці,
Штири коні на припоні, чари на полиці.
Дівки зиркали на Петра і тихо посміхувались.
— Коні як коні, — сказав, як завсігди, спроквола Матій, — але чари то десь будуть. — Він став на лавицю і зачав шукати руками по полиці.
На полиці у кутку стояли зав'язані в платниці Яринині цітки і згарда. Він узяв той узлик за кінчик, та й показував усім Яринині чари. Ярина розсердилась, ухопила від него платину та й кинула у скриню. Петро робив, що то все ніби не до него, а Ярина і в той бік не дивилась, де він сидів.
Максим, відколи прийшов, то й тілько було єму роботи, що дивився на Катрусю, як вона пряде, як крутить веретеном і навиває рівно нитку. Катруся це завважала, та й стала на него дивитися такими палючими та сміючими очима, що він їй не міг дотримати пляцу та відвертав очі у вікно. Се ще більше смішило веселу дівчину. Вона закрутила міцно веретеном та й заспівала:
Ой горою барвіночок, горою, горою,
Мило ми ся подивити, любко, за тобою,
Мило ми ся подивити…
— Ні, не тої, — перебили їй дівки, — заспіваймо, що "У Буковині зелений листслк розвиваєсь", най Ярина знає, що вже недовго їй дівувати, та й дівоцьку мати волю.
Дівки зачали співати:
Ой співайте дівчатоньки, котра голос має,
Та й най же ся в Буковині листок розвиває,
Та й най же ся розвиває разом із травицев,
Ліпше красше дівчиною, та як молодицев.
Молодиця, невільниця, куда йде — плаче,
А дівчина сам свій козак, куда йде — скаче.
Молодиця, невільниця, куда йде — думає,
А дівчина сам свій козак, куда йде — співає…
Ярина слухала сеі пісні, зітхаючи.
— Та се якась дуже сумна, — сказав Максим, — Ярина ще плакати буде.
— А ти хочеш веселої? — питали деякі дівки.
— То я тобі заспіваю, — сказала Катруся, і зачала знов коломийку:
Не піду я за дворака, не хоче робити,
Лише з стайні до пекарні люльку закурити.
— Но-но! не приспівуйте нам так дуже, — відізвався Матій, — і дивіться, щоби ми вам не заспівали.
— Ану-ко, заспівайте, най чуємо, — дрочились дівки.
Ярина поналивала у миски борщу, понакладала голубців і запрошувала до вечері.
По вечері уже не довго побули, та й стали розходитись. З хати вийшли усі разом, але за воротами поділились на дві компанії, одна пішла в оден бік села, а друга в другий. Дівки, що йшли в той бік, що Катруся, зауважали, що Петро облишився.
— Лишився, бігме, дівоньки, лишився у неї, — шептали між собою дівчата.