І ти собі таке дозволиш?
Павза. ГРУША підходить до ДМИТРА і бере його лице у долоні.
ГРУША: — Ти ж не хочеш усе зіпсувати... усе, що вже межи нами.
ДМИТРО (мружачи від бажання очі): — Мабуть, що ні... (Виривається із її рук.) Добре, я піду! Тільки ти мусиш, повинна, зобов'язана прочитати мені вірша про любов. Того, якого так іще і не прочитала...
ГРУША: — Якого саме?.. Я тобі стільки прочитала різних віршів, і ти мені так само, а хочеш іще якогось особливого.
ДМИТРО: — Я хочу, щоб ти прочитала свого вірша. Я знаю, ти пишеш вірші!.. Ти говориш майже віршами!.. Ти проникаєш у мою душу, як ніхто інший. Ти торкаєшся таких струн, що вони тремтять у мені і перевертають світ! Я хочу твого голосу і твоєї тиші, і твого погляду мені у спину! Я чекаю своє майбутнє, марячи про минуле із тобою!
ГРУША: — Господи, Дмитре, невже це ти?! Той, якого я зустріла десять днів тому!
ДМИТРО: — Я. Бо в мені змінилось усе. Я став інший, Лялю. Я відрізав пуповину, що єднала мене із дитинством. І я не втрапив у казку. А віднайшов самотність і саму любов. І те й інше, я ще мушу заслужити. Щоб стати дужим і потрібним цьому світові...
І ДМИТРО раптом відвернувся і, стискаючи руки у кулаки, затремтів й тихо заплакав. ГРУША підступила до нього, взяла за плечі, підвела до ліжка і легким порухом примусила сісти. Потім сіла поряд сама, знову обійняла за плечі і прихилила його собі на коліна. Вона гладила йому голову і тихо говорила.
ГРУША: — Ти правий, Дмитре, щоб полюбити треба спочатку навчитись бути самотнім. Бо любов — це сила, яка не має вороття і ніколи не закінчується, бо йде від твого єства... Якщо вона зникає в тобі, то змінюєшся ти сам. Любов подарована тобі від народження. І відчути її силу ти здатен тільки тоді, коли сам-самітній... І я можу проказати про це тобі вірша...
ДМИТРО: — Я давно став вухом... І тільки слухаю...
ГРУША: — Але це вірш не зовсім мій...
ДМИТРО: — А чий?
ГРУША: — Це поклик молодої єгиптянки у безмежній пустелі три тисячі років тому... Вона пішла прохолодним світанням ловити птахів і через свою любов до воїна, що подався у похід з фараоном, не змогла уймити жодного птаха... А тих, що зловила у сільця, відпустила у висхле пустельне небо... Я почула її поклик і написала вірша...
ДМИТРО: — Для чого ти мені усе це втовкмачуєш? Я більше зрозумію з твого дихання, або ж з павз поміж твоїх слів.
ГРУША (нахиляючись над вухом Дмитра і зовсім тихо, немов заколисуючи):
— Очі у птаха твої...
Він дзьобом ріже кору,
Кігтем скородить краї
Шкіри голих дерев...
І я його не корю...
Розчахнутий ладан живе
Із ран витікає сік
У хвилю духмяну пливе,
Юши?ть із нагих дерев
До марив пустельних рік.
Я списа і сільце візьму,
Сітки напну між гілок
Й над ранок зловлю імлу,
Що мерхне поміж дерев
Вологістю паморок.
І навіть якщо у сільце
Втрапить птаха душа,
Я його відпущу... Це
Воля безлистих дерев,
Без птаха пустеля чужа.
У кігтях його фіміам,
У пісні шалена жага,
Її він співає нам
На ранах голих дерев...
Снага, як рана, нага.
І хоч тебе поруч нема,
Учуй шамотіння пустинь
То кличе любов німа..
Й порізані губи дерев,
До тебе вона простяга,
Бо ти сам-один, сам-один...
ДМИТРО: — Це сон...
Гасне світло...
Дія четверта: СЕРПЕНЬ.
Ява перша.
Світло спалахує відразу у всій декорації, створюючи ефект освітленої вечірньої вулиці. На затильній стороні сцени спалахують вогниками вікна далеких будинків. Промені ліхтарів коливаються у хвилюванні каштанових крон. Потім цілком зненацька настає світанок і приходить день. По вулиці і через перехрестя рухаються тролейбуси і маршрутки, поспішають тітка і дядько з кравчучкою, прошмигує ДІВЧИНА У МІНІ, пробігають "гопники", котяться на скейтах і роликах підлітки, юнки і юнаки. Міліціонер то з'являється, то знову десь зникає за будинками. У підземний перехід і з підземного переходу входять і виходять бабці, ГРІША і ДЯДЯ ВАНЯ. Тут на початку четвертої дії повинні бути задіяні усі дійові особи, окрім ПЛИТОЧКИ...
День змінюється ніччю за якусь хвилину під музику і шум міста з використанням пантомімічних етюдів, а ніч іще швидше переходить у день. І нарешті у якийсь із днів до зупинки тролейбуса підходить БЕЗМИЛЬСЬКА.
БЕЗМИЛЬСЬКА (потягуючись): — Хароший день та нема на кого гавкнуть!
І в цю ж мить з "тролейбуса", що "під'їхав", вивалюється ДМИТРО і летить на зупинку не в змозі спинити свій рух. Чіпляючись за брівку, він падає просто в обійми до БЕЗМИЛЬСЬКОЇ, яка тільки но усілася на лавку і розкрила рота, щоб із'їсти чергового пухтика. Але замість неї цього пухтика хапає ротом ДМИТРО, який і не сподівався його їсти, а лишень голосно кликав БЕЗМИЛЬСЬКУ ще з самого тролейбусу. Заскочена і сконцентрована на пухтикові БЕЗМИЛЬСЬКА підхоплюється і відкидає ДМИТРА. Проте його щелепи усе ще міцно тримають пухтика і він висить на ньому, як зловлена риба на гачку.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Ай-я-яй! Діма! Ти ж уже студєнт! Кибенеме...! Кибернеметік!.. Чи як тебе там! І тобі не стидно бросаться на импозантових женщін та ще й об'їдать їх!
БЕЗМИЛЬСЬКА висмикує пухтика і ДМИТРО, який переніс центр ваги свого тіла на зуби, не чекаючи такого повороту, падає під ноги БЕЗМИЛЬСЬКІЙ.
ДМИТРО (схоплюючись і важко дихаючи): — Ви її не бачили?.. Ви не знаєте, де вона?.. Я вже місяць її виглядаю! Вдома її немає!.. Де вона?!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Хто?!
ДМИТРО: — Ляля!!!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Мені з тобою на цю тему заприщено розговарювать.
ДМИТРО: — Скажіть — де? Прошу вас!.. Хочете, я вам заплачу!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Не скажу ні за які гроші!
ДМИТРО: — Неправда, скажете і за малі, бо у вас пелька без дна, пані Іріадо.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Як ти сказав?!.. Ах ти ж щеня!
БЕЗМИЛЬСЬКА хочете вдарити ДМИТРА рукою. Той угинається і простягає їй десять гривень.
БЕЗМИЛЬСЬКА (міняє тон на поблажливий): — Умнєєш, вишкребку, на глазах!
ДМИТРО витягає іще десять гривень.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Видно, Лялька таки не дурна, шо так бистро навчила тебе не тіки красіво говорити, но і правильно думати.
ДМИТРО: — Думати навчили мене важкі кліматичні умови.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Ну, єслі по-научному, то той, хто владєє інхвормацієй — владєє базаром.
ДМИТРО: — Я дам іще десятку, коли почую те, що мені треба.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Так і бить — скажу: у підземном переході знайдеш дорогу до свого щастя.
ДМИТРО: — Дорогу?..
БЕЗМИЛЬСЬКА: — У підземном переході є три прицуцуваті і підсліпуваті старі вішалки. Я їм веліла за Лялею слідить. І єслі вони наслідили, то дорога твоя почнеться іменно там...
ДМИТРО: — Дякую!..
Простягає БЕЗМИЛЬСЬКІЙ тридцять гривень. Та бере і знову підносить до рота, уже надкушеного пухтика. Але в цей момент з'являється циганча, котре миттю підскакує до БЕЗМИЛЬСЬКОЇ і вихоплює у неї просто з під носа пухтика. Циганча сміється.Усміхається і ДМИТРО, потім махає рукою отетерілій БЕЗМИЛЬСЬКІЙ, розбігається і плигає просто у підземний перехід (оркестрову яму). Звідти лунають зойки і крики обурення. БЕЗМИЛЬСЬКА отямлюється і біжить за циганчам. Дуже швидко ДМИТРА, з голови якого ллється білок і жовток розбитих яєць, виносять на руках три БАБЦІ і ДІВЧИНА У МІНІ. Одна БАБА при цьому накульгує, друга тримається рукою за голову.
1-а БАБА: — Нелюдь!
2-а БАБА: (одночасно) — Вилупок!
3-а БАБА: — Шоб тобою так кидало, як ти на нас наскочив!
ДІВЧИНА У МІНІ: — Опять, додик, спасти меня захотел?!
ДМИТРО: — Цього разу я рятую себе і лечу за своїм щастям на одчай душі!
ДІВЧИНА У МІНІ: — Ты ошибся! Я — твоё горе!
Витягає мобільного телефона і дзвонить своєму чоловікові-гопнику. Три БАБЦІ не можуть втримати ДМИТРА і ними носить по сцені у різні боки.
ДМИТРО: — Відпустіть мене, я перед вами нічим не завинив!
3-а БАБА: — Тіки в'їхав у мої яйця та своїм носом!
1-а БАБА: — Упав на голову ще й сердиться!..
2-а БАБА: — Ну да, ну да, прийшов увечері, пішов ізранку і каже, шо не його діти!
ДМИТРО: — Я перед вами не в боргу! Я винен лишень перед цією дівчиною!
3-а БАБА: — Ви чули, шо він сказав?!
1-а БАБА: — І де він бачив тут дівчину?
ДІВЧИНА У МІНІ тим часом ніяк не може додзвонитись до свого чоловіка-гопника. Чути, як у телефоні жіночий голос відповідає: "Ваш абонент поза зоною досягнення."
ДІВЧИНА У МІНІ (з прикрістю): — Вот так всегда! В нужный момент моего гопника нет!
ДМИТРО: — Пустіть мене!
Виривається з рук БАБЦІВ і падає перед ДІВЧИНОЮ У МІНІ на коліна.
3-а БАБА (сміється): — А я думала, дураки тіки в казках молодці!
ДІВЧИНА У МІНІ: — Ты, додик, совсем сдурел?!
ДМИТРО: — Вибачте мені за той нерозумний вчинок! Я не хотів образити вашої честі!
ДІВЧИНА У МІНІ: — Что ты такое несешь?! (Усе ще намагається додзвонитись по мобільному телефону.)
2-а БАБА: — До кривої діри підходить тіки кривий кілок!
ДМИТРО: — Я, як чоловік віри гідний, шукаю вашої ласки і перепрошую вас!
ДІВЧИНА У МІНІ: — Да у тебя еще желток на губах не обсох!
ДМИТРО: — Щоб ви не думали про мене, я віддячу вам милістю… Бо ви гідні кращого… Ви гідні любові!
ДІВЧИНА У МІНІ: — Что он такое говорит? У него, наверное, не все дома?
ДМИТРО: — Дома якраз усі. А в серці — пустка.
ДІВЧИНА У МІНІ знову натискає на ґудзик телефону і не помічає, як ДМИТРО несподівано цілує її у руку. ДІВЧИНА У МІНІ скрикує, вихоплює руку і біжить геть.
ДІВЧИНА У МІНІ: — Держите его! Он сумасшедший! (Зникає за рогом вулиці.)
1-а БАБА: — От не ожидала у білий день такий концерт увідєть!
3-а БАБА: — Який там концерт! Хто мені за яйця заплатить?!
2-а БАБА (тримаючись за голову): — І хто спасе мене од сотрясєнія мозгов?!
ДМИТРО: — Я відшкодую вам усе! Тільки скажіть, ви мою Лялю не бачили?
1-а БАБА (бабам): — Він таки дівствітєльно не здоровий, бо тіки шо ж одна ляля од нього втекла...
ДМИТРО: — То не Ляля... Я шукаю Лялю вчительку... Знаєте, вродливу таку і чисту душею... Лялю Грушу...
2-а БАБА: — А-а! Грушу, шо не можеш скушать!
1-а БАБА: — Жени базаринку — тоді скажемо!
3-а БАБА: — І за яйця мої в двойном размєрє!
2-а БАБА: — А за трясіння мозгов — сто гривньов!
ДМИТРО (нишпорячись у кишенях): — А чого так багато?
2-а БАБА: — Бо тіки шина з рєзіни з воздуху живе!
ДМИТРО: — У мене залишилось лише 52 гривні і чотири копійки...
1-а БАБА: — Пайдьот і це!
1-а БАБА видирає у ДМИТРА з руки гроші і ховає собі у пазуху. Дві інші кидаються до неї, намагаючись відібрати.
2-а БАБА: — Я не пойняла! У кого мозгове сотрясєніє?!
3-а БАБА: — І яйця розбиті — мої!
1-а БАБА: — А тіки я знаю, де його Груша! Бо я її услідила!
ДМИТРО: — Поверніть мені гроші негайно!..