Проникнення (Гіпертекстуальний роман)

Олександр Денисенко

Сторінка 11 з 12

Воно поверне йому ослаблені втомою здібності блукати снами. І Я-та-Gun довго і з присвистом, тренованим ахком втягнув у себе пахіття зел сну. Його зіниці розширилися і він миттю перелетів через подвійну браму сну, поминаючи дрімоту вороття.

Останнє, що він пам'ятав з продуманого ним у Сущому, було безсиле питання: "Чому я? Чому обрано мене, Нескінченосте?"

…penetration/…/nagaduvannia_sebe…

…Деякі ранки, відразу після пробудження, починались у нього з нагадування самому собі, а хто ж він такий і що йому треба у цьому світі. А треба було йому у цьому світі, як з часом виявилось, лише одного — грошей, дзвінких, шершавих, електронних, лихварських чи гендлярських і більше нічого. І усвідомлення цієї банальної істини роздвоювало його і тіпало душу.

Після хвилинних міркувань він досить швидко звинувачував у всьому обставини, країну, зміну соціального устрою і духовних орієнтирів, які приневолили його покинути роботу у історичному інституті і примусили шукати іншого хліба. І він таки його у прямому розумінні знайшов. Валух став торгувати збіжжям. Тобто, купував у селян задурно борошно чи пшеницю, а продавав хлібокомбінатам або приватним крупорушкам і борошномельним фабрикам з надлишком, і великим, щоб можна було розплатитись з усіма тими, хто його контролює, допомагаючи, допомагає, контролюючи, і дозволяє платити податки, втричі менші, залишаючи основний капітал у тіні. Валух жив з цього і ненавидів себе. Бо робота примусила його забути усе те, що він колись любив і чого прагнув досягти. Раніше у юності його найбільше вабила історія стародавнього світу, історія цивілізацій. І він ще у дитинстві уявляв себе серед румовищ та пусток загиблих древніх міст, йому ввижалися печери і саркофаги. Його тягло розкривати давні загадки. І коли він вперше поклав руку на ефес козацької шаблі, обтягнутої шкірою акули, і відчув, як та шкіра своїми маленькими шорсткими порами не дає руків'ю вислизнути з його парубочої руки, йому неначе відкрились картини минулого і він немов осягнув усе, що було перед ним у одну яскраву мить. Це почуття назавжди закарбувалося в його тактильній пам'яті, стало частиною його натури і частенько уранці, коли він тільки-но прокидався, нагадувало йому про шаблю у руці, і лише потім проймало гірке усвідомлення, ким він став насправді.

І коли приходили такі ранки, які перевертали усю його свідомість, він особливо нервував і по кілька разів бувало повертався додому, аби перевірити чи усе у нього вдома вимкнене, чи не горить газ і чи не палає забута праска у його шикарній двоповерховій квартирі з електронікою і співаючим каміном. І йому від тих повернень ще більше ставало погано. А потім — і соромно. Вертаючись, він не дивився на вахтера з ґумовим кийком й блискучими металічними путами на руки, і з легким прискоком, вдаючи ділового і задуманого, проходив швидко повз. Пощо треба було вибрикувати перед тим дядьком, з путами і глухим інтересом нудьгуючого вартового, йому – крутому, меткому і таланистому?

Тому Валух не любив виходити останнім, пізніше за свою дружину, яка, щоправда, весь час стирчала вдома, але зранку інколи вибігала поспортувати на якусь там годину. Інокентій завжди поспішав вискочити першим. На роботу. І потім вже на роботі він сидів і думав — чи вимкнула Кіра газ? Чи не горить залишена нею праска?.. Він думав так. Бідний. Думав іноді погано. Про неї. А може, ні… Він же любив її колись… Наче… Як і матір… І Валух у такі миті згадував, що вже два місяці не дзвонив мамі. І тоді його рука несамохіть тяглася до телефону. "Дзень-бень…"— дзвеніло у слухавці. "Дуґі-даґі…"— ніби навмисне белемкав у цю мить комп'ютер. Електронна пошта. І відразу спалахували на екрані нові числа. І голова сама собою за звиклим алгоритмом починала рахувати і накидати одну попри одну перші і найновіші ціни на купівлю пшениці. Тонна третьосортної – 600 гривень. Треба брати за п'ятсот у фермерського хазяйства "Світанок". Негайно. І виставляти за сімсот. Бо в мене ж блимнуло першим. А не у Файнциммера чи Яшки Іванова. Бо у нього у Валуха є кінці (хоч і через Папана). Та й він платить. Їм. Падлючим операторам. На біржі. Він ділиться з ними. Цілими десятьма відсотками. (Скільки це з двох тисяч тонн першосортної?.. Може з вісім тисяч баксів… Якщо пройде ціна у сімсот!.. Хай!) Щоб бути першим – треба крутитися і брехати. Така його робота. Брати — брехати. І віддавати — брехати. І брехати ще більше. Щоб ще більше брати, брати знов. Тоді брехня грошовитішає і стає схожою на правду. І тоді можна буде брати, але вже за менше. І ще більше… Бо багата брехня – це дужча за правду. І він бере…

Беру! Хто там сьогодні оператор! Ксеня? Ксеню, агов! БЕРУ!!! Надсилаю смс! Поштою неможна!

Пі-па-пу-пе-пи-пя-пє-по… і-і-і-і…

Мовчить. Іще одна смс: "Усі папери оформлюю сам!"

Пі-па-пу-пе-пи-пя-пє-по… і-і-і-і… Повідомлення доставлене!

Чекаючи на відповідь, Валух витягнув воду_що_не_розливається із внутрішньої кишені. Ледве відірвав її собі від пальців і поклав на чистий аркуш паперу. Потім обвів олівцем її мінливий обрис.

Для чого? – Я-та-Gun був поряд. Його сонн висів одним із галогенових світильників під гіпсокартоновою стелею. Він бачив зараз Валухів сон із Валухового минулого і ледве стримувався, щоб не перескочити у сон свій з минулого. Коли він обводив на промокашці свою маленьку руку… Ще малим… У першому класі… Поряд дівчинка з фломастером і заквецяною червоним щокою… У неї такі ж червоні-червоні губи… Наче у юшечці крові… Вона сміється з Я-та-Gun-ової руки… І називає його "Васею"… Невже він "Вася"?... Я-та-Gun тільки уві сні згадав своє ім'я. Невже це його ім'я? Чи він забагато нанюхався блекоти?!

Ось до класу заходить його мама і забирає його з групи продовженого дня. Чого він виривається у неї із рук? Чому хоче повернутися у клас, до своєї парти?.. Він хоче забрати промокашку із контуром долоні! Він відчуває, що долоня – це він. І частину самого себе не слід залишати будь де, навіть у своєму минулому, під партою! Вона – це він. І хтось на неї (на нього) обов'язково подивиться! Хтось розірве цей папірець! Хтось втопче його у обдертий паркет. Наступить носаком. А цього йому не треба! Бо ж як він повернеться до себе самого?!

І поки він б'ється і пручається у обіймах матері, Настя підводиться із промокальним папірцем. Показує йому його. Дражниться його сіро-блакитною суттю. І раптом роздирає на шматки, на клоччя. Роздирає і кидає у повітря. І промокашка висить у світлі шкільних ламп, зависає усіма своїми розірваними клаптиками. Як його сонн. Як він сам. Зараз. Перетворений самим собою на мжу і мево! На щось напівпрозоре! Таке, що тільки бринить. Його немає! І він є! Він бачить свою маму згори. Її густе світле волосся. Його багато. Воно як сон. І воно молоде. Пахуче. Як поле наприкінці червня. Як мак. У житі. Поле маку у житі. Жита у макові! Горизонт! Обрій! Червоний! Як кров!..

А на маминім обличчі немає зморшок. Вона світла і натхненна. Вона лань зі сторожкими очима. Повними любові. Що не відає майбутнього. Господи, яка вона спокійна! Бо не знає, що на неї чекає...

Не знає… Чи знає… Мами знають… І стають через те швидко бабами… Як мама Валуха…

Пііііі!.. Це не мама! Це прийшла смс у відповідь. Ксеня каже – лади! За п'ятсот у Світанку! Дуґі-даґі!.. Молодець. Встиг. Купив. "Дуґі-даґі!.." — бренькає комп'ютер. Рахунок сплачено. Електроніка! Вже слово чи факс ніщо. Електроніка – все! Слава богу, е-mail не блокували на біржі… Ксеня – молодець! Цікаво, це та, що з довгими ногами! Як старий китайський ієрогліф, що означає "Людина" !.. Через двадцять хвилин, як запрацює біржа він цю пшеницю продасть за сімсот гривень. Він знає прогнози. Буде зростання. Усі дві тисячі продасть відразу. Як по маслу! А це зиск аж цілих п'ятдесят тисяч доларів! За двадцять хвилин!.. Ха-ха! Дуґі-даґі!.. Правда, звідси треба відстібнуть 8000 комісійних Ксені. Яка вона – та Ксеня? Чорна? Біла? І чи в неї чиста шкіра?.. Шкіра?.. Йому потрібні гроші! Після розмови із Папаном, котрий і не думає його виручати, йому потрібні гроші. Багато грошей! Півмільйона! Інакше!..

Власне, а чому він думає про інакше, якщо йому ще ніхто не виставляв ніяких претензій. Ну подумаєш, вдарив задком і передком якийсь там "майбах" і "ролс". Ну і що. У них же є страховка!.. Хоча тут факт не в страховці, а в тому, що Інокентій був п'яний і його страхова компанія відсудить сплату ремонту за його, Валухів рахунок. А ще – може бути ганьба у пресі. А чи йому потрібна ганьба? Ні… Тим більше, що у нього, її і так вже повно.

…Дзень-бень!!! Задзвонив телефон. Нарешті. Може мати?.. Ні. Яшка Іванов. Конкурент. Мордатий. Вітає. Весело. З добрим ранком. Дивно. Аж спазм у горлі. Як щось глевке. Такого не було… Знає? Ні… Вряд чи… Звідки?!.. Здалося… Треба берегти нерви… Знущається. Пропонує позичити гроші на торги. Каже, що про побиті машини говорить увесь жирний Київ.

Гнида! Мерзо?! Збуй біржовий!

Хай тобі гач!

Сказав по-мужицьки! Вимкнув мобільного. Жбурнув в урну для сміття. Потім згадав, що новий. Витягнув. Цілий. Пфу ти! Іги на тебе!.. ("Іги!" — так каже моя мама.)

Треба подумати про хороше. І вимкнутися самому. Відсапнутися. Відпочити.

І Валух поклав собі воду_що_не_розливається на чоло.

Я-та-Gun був здивований. Він вдруге бачив воду_що_не_розливається у сонні Валуха і ніяк не міг її роздивитися. Таке не траплялося йому навіть у найглухіших закутках Нески. Він висів у своєму сонні під гіпсокартоновою стелею і чекав, не наважуючись починати буріння сонну Інокентія.

А той задер голову назад, відкинувся у кріслі, вмостив потилицю у підголів'я і подивився просто на сонн Я-та-Gun-а. Він дивився болісно, із стражданням. Погляд його просив допомоги. А вода_що_не_розливається здригнулася і почала всотуватися йому у чоло.

Він відчув… Почув присутність Я-та-Gun-а… От Вася! От Sean O'Kovelok! Але ж це неможливо – дрімлера у сні чує тільки дрімлер! Усі решта людей, тварин й рослин бачать його у своїх снах – як якийсь персонаж! Приміром, як лампу, чи слину, чи як хорта, що біжить! Чи як пелену пилу чи снігу, чи дощу!

Валух подивився на нього і ствердно заплющив очі. Він таки бачив Я-та-Gun-а. Вода_що_не_розливається, зарухалася і потекла цівками на темно-русе волосся.

6 7 8 9 10 11 12