Вихопив клунок з материних рук і жбурнув до ганку.
Бородай підскочив до купи гною. Вирвав вила з Йосипових рук.
– Посмій лишень зсадити стару з воза, – рішу обох тут на місці!
– Не вий вовком, Гордію. Ми договір уклали за матір'ю доглядати, – тихше сказав Роман.
– Як Маркіянчик був малим, то ти тоді не пустив її, щоб няньчила. Тепер вона стала підсліпуватою, і ти притарабанив свекруху. Мовляв, бери, небоже, що мені негоже, – виказувала Мотря.
Вона закинула клунок на плечі, хотіла назад на віз ткнути, але Роман так стусонув її, що вона аж упала.
Бородай вилами вперіщив брата по крижах. Роман застогнав. Але, як тільки Гордій нагнувсь над Мотрею, стягнув матір з воза і вдарив по конях.
Рвонувся Бородай. Схопив коней за вуздечки. Роман замахнувся батогом:
– Пусти!
Опік брата по руках. Гордій засунув пальці від болю в рот.
Роман втікав не оглядаючись.
– Запрягай коней, Йосипе! – лютував Бородай. – Відвези стару!
– Коней же немає,– сказав Йосип. – Микола гній повіз. Чи виїзні запрягати?
– Виїзні? Для кого? Чекай Миколу. Тоді відправиш, щоб не смерділа тут.
Викидаючи гній, Йосип схлипував, дивлячись на бабусю. Закутана у вовняну хустку, в старому кожушку, вона сиділа не ворушачись. Збоку, туго зв'язаний, валявся клунок. До бабусі підходили кури. Вона підставляла їм свої кострубаті руки. Кури клювали грубі пальці і зашкарублі долоні.
Йдучи в хату, Бородай і Мотря обминали матір.
Повернувся Микола. Під'їхав під купу гною.
– Йосипе, чи забув, що я наказував! – спустився з ганку Бородай. – Відвезіть стару.
Хлопці збили коней. Йосип наваживсь кинути на віз трохи соломи.
– На весілля чи в церкву лаштуєшся? – забрала солому Мотря, – Хай протрясеться трохи!
– Полудрабки мокрі! Замаститься бабуся, – мовив Йосип.
– Не велика пані.
Дорогою бабуся просила хлопців не везти її додому. Роман все одно не прийме.
– Лучче в Ялинці чи в яру глибокому скиньте мене, – шепотіли її губи. – До ночі я перемучусь, а там холод прийде. Може, дасть бог, і заколію.
Хлопцям стало страшно. Погнали коней швидше.
Роман перестрів їх, як вже під'їжджали до його воріт. Завернув коней:
– Махайте додому і передайте Гордієві, най з мене дурня не строїть. Три роки я матір глядів. Тепер – його черга.
Привезли бабусю назад. Але брама була зачинена, так що на подвір'я не в'їхали.
Вилаявши хлопців, Бородай сам помчав матір. Непомітно скинув її в Романовому садку.
Тужно шуміли смереки.
Спускався холодний вечір.
8
Осінь довгі ночі пряде – дні вкорочує. Не жевріє каганець у хаті Таранчуків. І в отому мороці вечірньому не спиться ні Антону, ні Ганні. Ще як потріскує сухий хмиз у печі, Ганна, приставивши коловорот до припічка, пряде кужіль для Бородаїхи з тих конопель, що Йосип витягав з річки. Коли ж звариться пісний куліш чи картопля в мундирах, гасне ватра. Навмисне довго не затуляють піч дерев'яним півкругом, щоб хоч вуглинки тліли. З ними таки веселіше. Та світяться вони недовго. Згасають, наче сірники на вітрі. У комині вітер гуде, сумну пісню співає.Чого тільки не передумаєш в осінню ніч! І Антін думає вперто, боячись ворухнутись, щоб не злякати своїх дум.
Мріє і Ганна, лежачи на печі. Коли б хто спитав її і Антона, що тривожить їх, відповіли б на це однаково.
Кінчилось літо. Осінь настала. А вони все думку плекають телицю придбати. Тим-то і гасу не купують, рано спати лягають.
Є у Таранчуків троє овець. На ярмарку за вгодовану кітну вівцю можна вторгувати п'ятнадцять злотих. А телиця не менше сімдесяти коштує.
Антін і Ганна чекають, щоб ціна піднялась. Тоді продадуть, докладуть ще, зіб'ються якось на телицю.
Після Михайла вирішив Антін вести овець на продаж. Сходив до Бородая. Тридцять злотих узяв на вексель. Заодно попросив, щоб Йосипа відпустили на один день.
Підморозило трохи. Малі калюжі затягнуло, ніби шибки хто повставляв. З-за голих дерев бовваніли сільські хати. Над Іквою сірів, кутався у тумані ліс.
Антін, одягнений в руду гуньку, ступав спереду. З-під рукавів виднілася полотняна сорочка. Він тягнув на мотузці зв'язаних докупи трьох овець. На голові похитувалась гостроверха бараняча шапка.
Йосип підганяв овець. Материн сачок обвисав на ньому, як на жердці. Рукава закочені. Озутий, хоч і в порвані, але чоботи.
– Підганяй овець, Йосипе, а то ми через тиждень на ярмарок попадем, – оглянувся батько.
Йосип шморгнув носом. Легенько торкнув білу вівцю. Бо лише вона впиралася. Сірий баран і чорна ягниця не відставали. Хлопцеві було шкода, що вівцю продадуть. Він пам'ятає, як три роки тому купили її. Тієї зими Іванко ще був живий. Як веселилися з братиком, коли біла вівця (її так і назвали Біла), принесла двійню.
Перейшли перехресну дорогу. Дали вівцям скубнути зеленого жита і знову рушили.
Йосип вперше у місті. На вузькій забрукованій вулиці влились у людський потік.
Щоб не загубитися, Йосип не відставав від овець. Поміж возами пробиралися на горбок. Стали в ряд до дядьків і тіток, які стояли з вівцями і козами.
Продавши овець, Таранчук купив телицю рудої масті з білою зіркою на лобі за сімдесят чотири злотих. Тітка віддала в придачу мотузку, на щастя.
Поки батько ходив купувати гасу і сірників. Йосип доглядав телицю. Милувався нею, тут же і охрестив Зіркою.
– Телицю продаєш? – запитав хтось.
– Самі купили, – відказав, не піднімаючи голови.
– Неначе ти, Йосипе?
Хлопець ледве не випустив мотузку з рук. Перед ним стояла Єва Станіславівна.
– Чому ж ти сам?
– Я з татом. Вони дещо купити пішли.
– Мені про тебе Грицько розповідав.
– В Почаєві? – спитав Йосип. – А мені не вірилось. Я так виглядав вас на пасовиську. "Кобзаря" всього напам'ять вивчив.
Єва Станіславівна нахилилась до Йосипа:
– Тихіше говори. Ти ще в Бородая служиш?
– Служу. А дядька Трохима в тюрму запакували. І за вами поліція нишпорить. Грицько, певне, казав вам.
Єва Станіславівна посміхнулась.
– А дядька Трохима не скоро випустять?
– Випустять! – і відразу заметушилась. – Заговорилась я з тобою. Поліцейський он ходить. Іти мені треба.
Йосип мало второпав з того, що розповіла Єва Станіславівна. Обміркувати також не встиг. Надійшов батько. Рушили додому.
Ганна чекала за ворітьми. Побігла назустріч. Обняла телицю за шию і ввела її на подвір'я.
– Первісточко наша, – приказувала, цілуючи телицю в лоб.
Йосип приніс жмут сіна.
– Зіркою я назвав її, мамо.
– Гарно! – похвалила мати.
Втрьох завели телицю в чистенький хлівець. Мати напоїла Зірку теплим пійлом, батько покропив святою водою з пляшечки.
При місяці стояли на порозі.
– Вона вже вим'ячко, сливе, відпускає,– раділа мати. – На великий дзвін своє молоко буде.
– Якби-то, – мовив батько.
9
Настали перші дні зими. Випав глибокий сніг, а Мотря все не пускала Йосипа на ніч у хату. На горищі стало холодно. Хлопець промерзав до кісток.Одного разу, вирядивши Маркіяна в школу, Мотря схаменулася: де ж Йосип?
У хлівах ревла худоба.
– Ніде на обійсті хлопчиська нема, – казала Мотря чоловікові.
– Йосипе! – гукали вдвох.
Не обізвався.
Роздратованому хазяїнові довелося лізти на горище. Довго не міг відчинити дверцята. Рвонув їх щосили.
– Спить? – задерла голову Мотря.
Бородай нахилився над Йосипом.
– Задубів, чи що? – шарпав його.
Хлопець лежав під гунькою калачиком. Від холоду звечора він довго не міг заснути, перекидався з боку на бік, розтирав ноги. Над ранок задрімав.
Бородай зірвав гуньку з сонного. Відкинувся, побачивши, що в Йосипа посиніли ноги.
Налякані хазяї роздягли його, поклали в кухні на лаві під грубою. Бородай розтирав Йосипа спиртом. Сине тіло не скоро порожевіло. Не скоро й хлопець очуняв. Його окутали кожухом.
– Щастя, що не заколів, – причісувався Бородай перед дзеркалом у світлиці.– Давно казав тобі, пусти на кухню, а ти вередувала. По селу, чого доброго, таке піде, що нікого не наймеш. З свиньми пацькатися ти не дуже любиш!
Мотря хотіла огризнутися, але зайшов дід Архип. Стихла і шмигнула у ванькир.[7]
– Помагайбі,– переступив поріг дід.
– Мітли приніс? – виглянув, із світлиці Бородай.
– У сінях кинув.
– Значить, завтра Микола до машини хай виходить. І ти теж.
– Не забудемо, – буркнув дід Архип. – Тільки хотілося б знати, що заробимо.
– Не торгуйся. Якось зійдемося, – переконував Бородай.
Проте дід не відступав.
– Воно, звісно, погодитися можна. Тим паче, що зараз холода вдарили і податися нікуди, – почав він. – Але все-таки, якщо знаєш, за що робиш, то й рукам легше.
– Заспівав, мов дяк над мерцем. Воля твоя, – не силую. Не хочеш приходити – не приходь. Робітник з тебе, як з пальця молоток. Ціну набиваєш, а ледве дихаєш.
– Не гнівайтеся, Гордію. Вибачте старому.
– Та що там вибачатися. Виходьте з онуком до машини. Для свого ж благополуччя.
Дід довго клацав клямкою, поки відчинив двері.
Бородай, згадавши, що мітли уже принесено, голосно гукнув:
– Очуняв? Вставай, Йосипе! День не чекає,– і почав шарити крючком під столом, дістаючи бланкового паса до молотарки.
Бородай позичав його попові. Пас порвався. Наймит отця Анатолія приніс паса скрученим, перевеслом зв'язаним, так, ніби він був цілий-цілісінький.
Шкода, що Мотря не чула Гордієвої лайки, яку він посилав на адресу помазаника божого. Вона неодмінно в неділю просила б попа хоч в умі помолитися за чоловіка, щоб Всевишній простив прогрішіння його.
Стягуючи яловим вшивачем порваного паса, Бородай покректував. Його злість подвоїлась, коли з сіней почулося Мотрине:
– Чом не розбудив наймита?
З швайкою в руці хазяїн піднявся з стільця. Ткнув носком чобота в кухонні двері.
Поклавши голову на кулачок, Йосип спав глибоким сном. Його бліді губи час від часу ворушилися. На них пробігала тінь невиразної усмішки.
Бородай тихцем наблизився і провів швайкою під носом. Йосип промимрив щось і, не розплющивши очей, повернув голову до стіни.
Хазяїн сунув швайку в кишеню і покравсь до мисника. Зачерпнув холодної води і до сонного. Відкотив кожуха з плечей. Линув Йосипові за комір.
– Йой! – зірвався з лави хлопець, протираючи обома руками очі.
Бородай сміявся. Смоктав невилиту за комір воду.
– Чом злякався? Я тебе добром будив, а ти, як камінь, лежав.
Йосип, не зашнурувавши батьківські черевики (чоботи залатали, і вони були про свято), подався у сіни.