Пан Парасольцьо взявся за роботу. Він у майстерні, де ремонтують парасолі, уважно придивлявся, як діяв механізм, що відкриває і закриває парасольку. І він придумав, що зробити у тому механізмі, аби розкрита парасолька уже ніколи не закривалася.
Тоді зібрав усіх своїх дорогих родичів на таємну вечерю. Ось хто прийшов: прадід Парасоляр (без прабабки Парасолярки), дідусь Парасольський (без бабусі Парасольської), татко Парасолець (без мамці Парасольцевої та сестрички Парасольцівни), брат Парасоляк (але без братової Парасолячки та їх дочки Парасоляківни), зять Парасольман (але без дружини Парасольманової та їх дочки Парасольманівни), стрийко Парасолевич (але без стриянки Парасолевички та їх дочки Парасолевівни), вуйко Парасолів (але без вуйни Парасолевої та їх дочки Парасолівни), дядько Парасольник (але без тети Парасольнички і їх дочки Парасольниківни), небіж Парасольченко (він не одружений), кузин Парасольчук (але без кузини Парасольчучки та їх дочки Парасольчуківни), швагро Парасоленко (без швагрової Парасоленкової та їх дочки Парасоленківни), далекий родич Парасолюх (без тітки Парасолюхової та їх дочки Парасолюхівни), кум Парасолян (без куми Парасолянової та їх дочки Парасолянівни), сусід Парасольозмок (без сусідки Парасольозмочки та їх дочки Парасольозмоківни).
Настала довгождана ніч, коли родичі Парасольця мали проникнути у помешкання прихильників закритих парасольок. Здійснити це не було важко для Парасольця і його родичів, які можуть заховатися у складках закритої парасольки і разом із нею увійти до чужого помешкання. Вони можуть влізти у будь-який отвір: через шпарину у дверях, через відчинену кватирку у вікні, в крайньому випадку — в отвір для ключа.
Ось така це спритна родина.
За одну ніч вони обійшли усі помешкання прихильників закритих парасольок, попсували механізми, аби парасольки вже не закривалися.
Вранці мешканці мусили вийти з домів із розкритими парасолями, хоч була чудова погода. Бо, як не взяти їх, відразу почнеться негода. А ті, що були за розкриті парасольки, зраділи, що сталося по— їхньому, вони самі охоче прогулювалися з розкритими парасолями. Як гарно виглядали вулиці з натовпом людей, які над головами несли різнобарвні, мов квіти, парасолі! Дуже з цього раділи Діти.
Та найбільше тішилися члени родини пана Парасольця. Вони винесли крісла і круглі столики на тротуар, прилаштували над ними великі, замовлені на цей випадок парасолі і смакували пиво, їхні дружини пили каву, а діточки лизали морозиво. На їх вулиці було свято.
* * *
СОЛЯНИК ТА ІНШІ
Остапові Манулякові — авторові ідеї
Соляни завжди невдоволені. Адже сільничка на столі дуже маленька. І їм затісно сидіти, звісивши ноги, довкруги на вінчику сільнички і радити раду. Нарікають соляни і на господиню, і на цілий світ.
Сьогодні вони також обсіли сільничку, і Соляник Перший виголошував своє мудре слово:
— Дорогі соляни! Брати і сестри! Що з того, що кажуть, ніби ми сіль землі. Що без солі не обходяться ні люди, ні тварини. Ви гляньте, дорогі соляни, скільки лише на цій кухні готується різних страв. Без солі вони абсолютно несмачні. Страва без солі — як трава. Сіль займає величезні простори: у воді, під землею і навіть поверх землі. Кажуть, що цілі моря і океани солоні. А як багато кам'яної солі є під землею! А тут, на столі, така мініатюрна сільничка, що нам важко вміститися. Чи це не ганьба?
— Ганьба! Ганьба! — згоджувалися соляни. Вони гомоніли, кожний щось пропонував або виливав уголос свій жаль, що така мізерна їхня сільничка. Як трохи соляни вгомонювалися і притихали, Соляник Перший промовляв:
— Дорогі соляни, брати і сестри! Є дві ради. Або забратися геть із цієї кухні — і пошукати іншу. А без нас сіль перестане бути солоною, і господиня зрозуміє, що ставилась до нас несправедливо. Або піти війною на цукрян і відібрати силою їхню цукерничку. Цукор не є такий потрібний, як сіль. Його вживають хіба до чаю і кави, та й то не кожен. Або до чогось солодкого на десерт. А дивіться, яка велика і розкішна цукерничка! Ще й кришталева. Скільки б то нас могло розміститися на ній!
Соляни задумувалися, а тоді один поперед іншого вигукували. Одні, що треба забиратися з цієї кухні від невдячної господині. А інші, що треба відвойовувати цукерницю. Словом, ділилися на два табори, і було не зрозуміло, на боці якого табору була перевага. Тоді Соляник Перший просив утихомиритися і продовжував промовляти:
— Дорогі соляни, брати і сестри! Розглянемо першу пропозицію. Тобто покинути цей стіл, оцю кухню і помандрувати до іншого столу, до іншої кухні в нашому домі. Але ми не впевнені, що там сільничка більша. І що тамтешні соляни радо приймуть нас до себе. Вони можуть сказати, що нас разом із ними буде забагато. А як скажуть: "Забирайтеся геть"? Тоді доведеться воювати з ними, тобто — зі своїми кровними братами і сестрами із сусідньої сільнички. Зі Соляником Другим або Соляником Третім. Може, усі загинуть у цій війні — і тоді сіль буде і тут, і там несолоною. Вона опрісніє. А це ганьба для усіх солян світу.
"Ганьба! Ганьба!" — знову згоджувалися соляни. Ганьбитися ми не повинні. Ліпше терпіти у тісноті. Лиш би сіль не опрісніла.
Тоді поміркуємо над другою пропозицією, дорогі соляни, брати і сестри! — продовжував Соляник Перший. — Чи вигнати цукрян із цукернички? Звичайно, цукерничка чудова, кришталева. Та основне, що велика, її вінчик не гострий, яку сільнички, і на ньому значно вигідніше сидіти, звісивши ноги, і радити раду. То ж як вигнати цукрян звідти? Вони також люблять сидіти довкруж цукернички на її бережку і щось радити. Правда, ми не знаємо, про що їхня рада. Але добровільно звідти вони не вступляться. Бо без них цукор перестане бути солодким. А це ганьба для цукрян усього світу.
— Ганьба! Ганьба! — ще раз згоджувалися соляни. А Соляник Перший провадив своє:
— Дорогі соляни, брати і сестри! Ми можемо попросити їх покинути цукерничку. Але це нічого не дасть. Перейти до сільнички їм невигідно: і цукор тут не поміститься, і цукрянам буде ще тісніше, аніж нам, бо їх значно більше. Піти на них війною: де впевненість, що ми переможемо? А якщо ми загинемо, то сіль перестане бути солоною. А це ганьба для усіх солян світу.
— Ганьба! Ганьба!... — ще раз і ще раз згоджувалися соляни. А Соляник Перший продовжував:
— Дорогі соляни, брати і сестри! Якщо загинуть тільки цукря— ни, то цукор перестане бути солодким. І це ганьба для цукрян усього світу.
— Ганьба! Ганьба! — і далі погоджувалися соляни. А як затихали, то Соляник Перший вів далі:
— А якщо поляжемо і ми, і вони, то сіль буде несолоною, і Цукор несолодким. І буде ганьба для усіх солян і цукрян світу.
— Ганьба! Ганьба!.. — повторювали соляни. — Буде ганьба і нам, і їм. То що ж тоді робити? Який вихід? І так зле, і так недобре.
Вони ще довго радили раду: сперечалися, погоджувалися, чухали потилиці, розмахували ногами. Інколи від різкого чеберяння ногами той чи інший соляний звалювався з краєчка сільнички і падав на стіл.
Сільничка була дуже невигідною: і краї загострі, і місця мало на ній.
Але знову видряпувалися на сільничку і продовжували раду. Бо що робити солянам день у день, як не раду радити? Отож радяться, чи забратися звідси, чи на цукрян стати?
Цукрянам, напевно, краще жити — вони мають доволі місця на бережку цукернички. Вона у них велика і ще до того кришталева, їм не треба ні покидати цукерничку, ні йти війною на солян. У них справді солодке життя. Про що ж тоді вони радяться, всівшись довкола і звісивши ноги?
Напевно, розповідають веселі історії й анекдоти і регочуть.
Отакий несправедливий світ. І нема на то ради.
* * *
ФОН ТЕ ТА ІНШІ
Фон Те має незвичне ім'я. Можливо, він з Німеччини або з Франції. Але він дуже добре розуміє українську мову. Він її навіть любить і настільки любить, що сидить у телефонній слухавці день і ніч, аби послухати розмови і насолоджуватися ними. Сидить там тихо, але іноді починає ворушитися. А це заважає при розмові, бо появляються шум, тріск або й пищання у слухавці.
— Щось негаразд із телефоном, — каже тоді господиня, що телефонує до приятельки. — Відтоді, як голландська фірма підключає телефони у нашому місті, не можна нормально порозмовляти. Раніше так не було. Дарма що іноземна фірма!
Тоді фон Те перестає вовтузитися — у телефоні стає тихо, і кожне слово чути виразно.
— О, вже краще, — відповідає приятелька, — це напевно магнітні бурі.
— Які там бурі, — обурюється господиня. — Це такі погані телефонні станції.
Фон Те вміє також щось маніпулювати у телефоні. Тоді можна вчути чужу розмову. Або поєднає телефон з іншим, якого ніхто і не набирав. Фон Те — великий фахівець. Можливо, він дійсно прибув до нашого міста разом із голландською фірмою. Приятелька господині каже, що з телефонами коїлося щось дивне ще задовго до приїзду голландців. Але фон Те думає, що і до нього хтось сидів у телефоні і підслуховував розмови.
Фон Те не зовсім самітний.