Це був фактично секс по телефону, бо відродивсь, як чоловік. Данило почав не лише читати, а й вести щоденник. Став обережним, бо усвідомлював, що має мусить донести до людей своє розуміння війни і миру, життя і смерті, любові і ненависті. Шкодував, що раніше не почав робити записи: скільки втрачено епізодів, вражень! Нічого, вони ще свіжі, відтворить. Щоправда, вбивати стало важче. Але ж це війна, тут усі когось мусять убивати і самі помирати. Адже люди воюють споконвіку. І не лише політики їх підштовхують до війни, їм самим хочеться кинутися на чужі списи і проткнути своїми якомога більше ворогів. Їх спонукає до битви жага вбивства. Данило спостерігав за своїми хлопцями. Вони воювали не з примусу, а з інтересом, вогником, натхненням. Нація потребувала випробування, пригод, драйву. У батальйоні переважали колишні пересічні люди, які тут перетворилися і іа... справжніх Богів. Он Сашко Македон, про таких у цивільному житті кажуть — "кінчені". Дружина від нього пішла, пиячив, жебракував, лазив по льохах та чужих городах, аби розжитися якоюсь провізією. Його ловили, били, принижували. Коли прийшов у батальйон, то постава, голос, погляд колишнього алкаша були пронизані рабством. А після місяця боїв він став царем, ну справжнім тобі Олександром Македонським — хитрим, як лис, спритним і жорстоким, як барс. Його плечі вирівнялися, голос став, як труба Ієрихонська, орлиного погляду не витримували навіть генерали. Ці хлопці не реалізувались як учителі, теслі, зварники, трактористи, водії, натомість війна стала їхнім справжнім покликанням, рідною стихією. Вони у ній були, як риба у воді, для неї народилися, на ній виросли і стали Антеями. Чи знайдуть себе потім у мирному житті? Чи зможуть притлумити свій гонор перед хазяїном, стерпіти приниження, змовчати, коли ображають слабшого? Може, їм усім краще вмерти отут, щоб не порушувати звичного плину життя? Бо вони ж стали справжніми монстрами, непідвладними людським законам, страху, сумнівам, докорам совісті. Данило і себе не бачив поза війною. Коли уявляв тупу і ситу пику голови райдержадміністрації Віктора Сліпченка, нахабні й ласі очі керуючого відділенням агрохолдингу "Зоря" Віктора Котенка, рука мимохіть тягнулася до автомата. Принаймні мордачів він їм надає — це точно.
Данило відкрив ще одну роль війни — вона інструмент долі. Щось на кшталт рулетки, яка крутить подіями і ситуаціями. Зараз живий і цілий, за мить — поранений, контужений, покалічений, оточений, узятий у полон чи вбитий. Тобто майбутнє, навіть найближче, від тебе сховане за сімома замками. Ти не можеш планувати своє життя бодай на годину наперед. Хоча, звичайно, можеш, але Бог війни з цього лише посміється і зробить навпаки...
...Борщ був класний, його зварив їхній снайпер Костя Кілер. Давно у їхні шлунки нічого подібного не потрапляло, а тому вони мурчали, як коти, і молотили так, що аж за вухами лящало, заїдаючи страву дрібно накришеним старим салом. Раптом неподалік кілька разів глухо бахнуло, ніби лопнули повітряні кульки. Хлопці відкинули металеві миски і швидко один за одним зайняли свої позиції. Починався мінометний обстріл. Сашко Македон випустив у той бік, звідки прилетіли міни, чергу з АГСа, Андрій Криворучко вискочив на башту БТРа і смалив із "Утьоса". Але це, схоже, був не просто обстріл, а наступ. Із 11-го блокпоста передали, що їх теж атакують. Повідомили "нагору" і почали відбиватись. Плече Данила здригалося від ритмічних поштовхів кулемета, він посилав у темряву чергу за чергою, у кожну, ніби бухгалтер, відміряв по три кулі: та-та-та, та-та-та...Якраз стільки вистачало, щоб погасити один вогник у полі. То гасли чиїсь життя. Смерть проти життя заради виживання. Сумління на загибель ворогів не реагувало. Воно збунтувалося лише одного разу, коли Данило взяв у полон і тут же розстріляв ворожого снайпера, хоча зробив це правилами війни: снайперів у полон не беруть. Із штабу повідомили: "Тримайтеся, до вас іде на підмогу батальйон "Поділля".
.Вранці його витягнули із-під уламків укриття, яке потрапило під залп "Граду". "Ще дише", — почув, ніби крізь сон. Він розплющив очі. Був чудовий серпневий ранок, прохолодний, росяний, рожевий і неймовірно прозорий. Таких в його житті ще не траплялося. Над ним схилилося чиєсь небрите, але дуже знайоме обличчя. "Де я його бачив?" — став напружувати пам'ять Данило. "Де я бачив цього героя?" — повторив його слова знайомий незнайомець. "Стоп! Поїзд Київ — Москва. Оце так зустріч!" — раптом вигукнув бородань. Це був Сергій Кутовий — легендарний командир батальйону "Поділля". "В машину його, швидко, я поїду з ним!" — скомандував комбат.
Прийшов до тями під вечір наступного дня. Голова трохи паморочилася. Серце, здавалося, ледве б'ється. Тіла не відчував. Спробував поворушити руками, ногами — не зміг. Невже відтяли? Від цієї думки серце зірвалося в галоп. Зайшов лікар — худорлявий чоловік в окулярах, дуже схожий на одіозного російського актора Охлобистіна.
— О, всміхаємося, значить, уже краще.
— Лікарю, що?. — він показав очима на своє тіло.
— Ти мужній хлопець, а тому не буду брехати: ліву ногу тобі ампутували, праву врятували, з руками теж була біда, але склали їх докупи, голову добряче пом'яло, а проте все могло бути набагато гірше. Житимеш — це головне. Ну-ну, припини, герою, — став утішати його хірург, коли Данило почав схлипувати.
Потім зайшла медсестричка, гладила його по голові, тримала за руку, а він плакав і плакав, кусаючи губи, і де ті сльози бралися в його очах.
Ось він, новий стан, визначений тією жахливою і безжальною рулеткою. До нього треба звикнути. Одне тіло — одна душа. Три чверті тіла — три чверті душі? Чи як? Навіщо це з ним сталося? Ні-ні, це сон, це не з ним, це якийсь злий жарт. "Ма-мо! Інно! Бабусю! Де ви? Як мені погано! Допоможіть!" — корчився він на ліжку.
Кілька разів йому кололи заспокійливе. Три дні спав. Але плакав і вві сні. От якби ніколи не прокидатись! Краще б його там разом з усіма хлопцями накрило. Теж мені, пощастило... Наступного дня його провідав Сергій із двома побратимами. Принесли букет червоно-чорних жоржин і таких же червоних яблук. Всі сльози на той час із нього витекли. Очі нагадували порожні чорні ями, в яких відбивалася стеля. Комбат, не втішаючи і ні про що не розпитуючи, почав розповідати про солдатські будні: щодня обстріли, вересневі ночі вже холодні, а командування і не думає постачати зимове обмундирування, щоправда, з харчами стало краще. "О, і ще, мало не забув, став дідом, дочка Ірочка, народила, внучку, назвали Вікторією.", — сказав наприкінці розмови Сергій. Він приходив через день. Із ним було спокійно, затишно і. не так страшно. Як із батьком. "Ти не переживай, коли затягнуться рани, підберемо таку металеву ногу, що діятиме ліпше за твою рідну. У футбол гратимеш", — обіцяв.
Потім його перевели до центрального госпіталя. Приїхали Інна із матір'ю. Як вони дізнались? Обидві плакали. Мати, сидячи в ногах, а дівчина — поклавши голову йому на груди. "Дурнику, чого мовчав, я тебе любитиму, яким би ти не був." "Ні-ні, ти вільна, навіщо я тобі такий, знайдеш собі цілого.", — заперечував. "Мовчи!.." —кричала вона. Винайняла квартиру, щоб бути постійно поруч. Однак він її прогнав. "Ідіот", — поставив діагноз Сергій.
Уже на той час йому потроху прилаштували протез і він учився ходити. Було важко, боляче, страшно, але Данило, стиснувши зуби, щодня повторював ті уроки. Через місяць ніхто не міг сказати, що він інвалід. Його виписали. Зі своїми нехитрими пожитками повільно крокував до брами шпиталю. Не знав, що робити далі, як жити, куди йти. Ба! А за воротами — плямистий жовто-зелений джип, на дверцятах якого красується герб батальйону "Поділля", біля нього батяня-комбат Сергій Кутовий, а обіруч — дебелі хлопці з автоматами. Обнялися. Виїхали на Одеську трасу. "Куди їдемо? На фронт?" — запитав Данило. "Спершу до тебе додому, ти ж запрошував, уже забув?" — загадково всміхався його старший товариш. Ось і Соснівка. Джип загальмував біля будинку Інни. Данило занервував, засмикався. "Сидіти!" — скомандував офіцер. А потім уже м'яко додав: "Синку, подолати страх перед життям набагато важче, ніж перед смертю. Будь мужиком. Ти вчинив, як останній боягуз. Давай ще раз знайомитися: я — твій сват, а це бояри. Вперед — на амбразуру". Данило вийшов із машини. Здорова нога тремтіла і підгиналася, і якби не металевий протез, не підвладний сумнівам та емоціям, то він, мабуть, упав би. На ганок вийшла Інна з великою мискою, повною випраного одягу. Випала з її рук та ноша, покотилася подвір'ям, пішов пар із одягу. Вона кинулася його підбирати, Данило — теж. Стукнулися лобами. "Давай ще раз, щоб більше не сваритися", — сказала. Проте вийшов дуже довгий поцілунок...
За пів години до дощу
До дощу залишалося якихось пів години. На небі, ніби пролягла лінія фронту, яка збігалася із земною. По той бік густі чорні хмари, а з цього сіра вуаль, накинута на обличчя сонця. Грозова темрява намагалася розширити свій простір, а світла відчайдушно опиралася цим зусиллям. Хоча навіщо? Дощ потрібен був усім. Його чекали, як очищення від скверни, яка накопичилася тут протягом останньої години. Він мав змити кров із землі, із поранених і вбитих, згладити гострі зазубні вирв, потушити палаючі трави, дерева, дахи будинків, бронемашини. Ще хвилину тому тут все стогнало, ревло, палало, ставало дибки, а тепер панувала така моторошна тиша, від якої, здавалося, луснуть вушні перетинки. Вадим не раз помічав, що клекіт бою обривався раптово, ніби ворогуючі сторони діяли за одним сигналом, хоча такого, звичайно ж, не могло бути. Справа тут, мабуть, в іншому, дійшов висновку боєць: кожна сутичка нагадує казан зі смертю, ненавистю, вогнем і болем, і от коли він наповниться ущерть, коли впаде у нього остання крапля, тоді він і перестає кипіти. Для нього ж останньою краплею став вибух міни, яка розірвалася неподалік, оглушивши і присипавши хлопця. Це була рятівна перерва, інакше він із глузду з'їхав би від цього жахливого реаліті-шоу. Коли усвідомив, що живий, що руки й ноги цілі, зрадів цьому якось мляво, невпевнено.