І побачили, що виступили проти них не охоронці, а вийшов лише один старий – таємний монах Ншуй‑Дун. Він став отак:
"Діти мої, чи знаєте ви про бойову техніку ненасильства боєм?"
Ті сказали, що ніколи не чули такої дурні.
"Зараз почуєте", – уважно отак подивився їм в очі і підняв руки до неба:
"Діти мої, – сказав він до них, – а чи бачите ви он ту гору"?
Ті закивали на неї – "бачимо, бачимо".
"Так от, діти мої, отак стаємо всі рачки й повільно повземо до тої гори".
І всі попадали навкарачки й довго повзли за горизонт.
– Ти хочеш сказати... – напружив чоло Вітько.
– Да, я хочу сказати, що свідомо використав саме таємні знання Тибету.
Промовисто скосив очі на штабелі з сєпарастів.
Що було тут сказати?
З одного боку, це була браконьєрська брехня, а з іншого – ціла правдива купа полонених.
Насолоджуючись моментом, Звіробій лише на мить зігнав з лиця посмішку:
"Чорт його зна, а може, той святий монах теж підсипав їм дурману"?
Тут постає питання, а чи росте в Тибеті дурман?
Справді, можливо, в Тибеті він і не росте, але ж напевне там є безліч інших трав, не менш дієвих на бандитську психіку, отож святий чернець, таємно поночі пролізши до ворожого стану, міг попередньо підмішати їм у страву відповідного зілля, аби потім успішно "творити" свої чудеса.
14
Задзеркалля в Галі складалося з одного люстерка, з самого дитинства секрет у тому, що ні в якому іншому вона не була такою гарною.
Особливо в депресивні моменти – варто зазирнути, і все змінюється на краще.
Змалку її хвилювало, чому воно вивертає зображення зліва‑направо, а от зверху‑вниз – ні?
Однак варто побачити себе, як усі інші думки одлітали зліва‑направо, відступалися перед нечуваною там вродою.
Аж доки командир не заборонив усі дзеркальця, бо дівчата, замість пильнувати апаратуру, мазалися, кремилися, фарбувалися, пудрилися, тобто могли проґавити відповідальну мить, і що тоді?
– Програна війна? – кричав він на курсанток, не тому, що зневажав жінок, а тому, що це були непрості дівчатка, а спеціально одібрані за суворими приписами, секретними.
Однак дівчина Галя не зважала на ідіота, і в неї завжди наступав той жаданий момент, коли дзеркальце в кишеньці починало ворушитися, вона тихцем його виймала, ставила у фургоні на апарат і насолоджувалася.
Того самого разу воно заворушилося, як ніколи, як зародок у материнському животі. Галя обережненько протерла й поставила його попереду, нахилившись.
Не встигла вона поплювати на чорний тушевий олівець, як крізь скельце побачила швидку тінь, а тоді ще – якісь хтосі підбігали нечутно ззаду під фургон.
Галя, не ворухнувши жодним м'язом, виклала гранату, витягла кільце, німо дивилась, як одлетіла дужка й засичав запал, як одрахувала три секунди, а на четверту й викинула позад себе за двері, –
рвонуло, не долетівши до землі.
Якби Галю тоді спитали:
– А хто тебе, дівчинко, отак навчив рахувати секунди?
Вона би відповіла просто:
– Дзеркальце.
Фуру підштовхнуло вибухом, а Галя вже вискочила і в польоті зафіксувала трьох "готовченків" і четвертого, той одповзав на спині, лапаючи себе за підсумок. Галя неначе уповільнено підняла із землі автомат, її зачарувало, як чужинець тягне свого довжезного "герлаха", але пальці тіпаються, однак невблаганна цівка автомата наставляється йому проти зіниць і бойок зіскакує з гачка.
Хто її міг навчити – дати потім ще одну чергу по інших неживих нападниках, доки автомат порожньо ляснув і викинув порожній ріжок (модель бо модернізована).
І що?
Прибігла допомога?
Допомога чекала, доки все стихне, доки пролунає дівочий писклявий крик:
– Тривога!
Галя, зачарована, оглядала оцих чотирьох – камуфляж у них був "марсіанський", пластиковий. Вона зроду не бачила таких класних, наприклад, берців – все новеньке, експериментальне, де воно тут під фургоном взялося?
Вона одірвалася од них, бо повернувся новий страх і підкинув її в апаратну, і вона встигла туди – заховати заборонене дзеркальце у долоньку раніше, аніж підбігла підмога.
...От ніколи не стріляйте з автомата в голову, коли вона в шоломі, – бризки крові й кісток вилетять назад так, що коли всі побачили Галю, то мимоволі прошепотіли:
– Чупакабра...
Вона глянула в дзеркальце й не повірила – геть лагідна, світла, усміхнена і чомусь вбрана у весільну фату.
А одвела погляд – і вся забризкана мізками та кавалками, тобто геть не пудрами чи кремами, як то годилося б путній курсантці.
Дівчину Галю одмили й поставили перед генералом Хомченком, крізь плац до неї з репродукторів долітав подвоєний голос про те, як вона одна дала бій підрозділу снайперів, котрі здавна тероризували фронт, як воювала з автомата (де вона його взяла? одбила у ворога), як, порушивши статут, мало не підірвала себе гранатою (теж одбитою у ворога), все було, як у задзеркаллі, вона ще й досі боялася, що довідаються про заборонене дзеркальце, яке завмерло у внутрішній кишеньці; і коли генерал почав поруч з ним кріпити їй медаль, то запитав:
– А чого б ти хотіла, дівчинко? От попроси що хоч, і все в тебе буде.
Все начальство набожно завмерло в святу мить.
– Герлаха, – була відповідь.
Наче за підказкою.
"Чого‑чого?.. Герлаха? Хіба тут є і євреї?"
Усі з цього дружно реготнули, знаючи, що начальство старого взірця любило прикидатися дурнішим, аніж є насправді, то було таке узвичаєне армійське кокетство;
начальство ж нового типу нахилилося до генералового вуха й прошепотіло, що "герлах" – то давня американська стрілячка, яку зняли з озброєння швидше, аніж запровадили, бо дуже потужно нагрівалася, адже рвучке зменшення калібру розганяє кулю до 1 200 метрів на секунду!
Генерал ще раз подивувався, цього разу з американців, і, подумавши, таки нагородив дівчинку позачерговим званням.
Однак ще дужче в підрозділі витала чутка, як вона своїми ручками ухайдикала чотирьох горлорізів, розстрілявши пропорційно на всіх лише (один!) ріжок автомата, до того ж здобутого в нерівному бою.
Тобто навколо неї утворився такий потужний вакуум, що якби вона прийшла, наприклад, на танцюльки в якомусь місті Василькові, то й там би всі розбіглися пріч:
– Чупакабра!
15
Хто б це любив міни, як не Жорік?
Він почав відчувати їх і крізь землю, спершу за допомогою довгого штиря, потім перейшов на "лозу", тобто на дві дротяні рамки, а згодом натренована чуйка непомильно підказувала, де просто метал, а де міна – ну хто б повірив?
Звісно, таке вміння – це прямий шлях до психіатрів, однак у бойовій зоні таких не виявилося, отож хлопець і надалі шліфував майстерність, сподіваючись відчути й простий пластиковий заряд.
Та й що тут дивного, оно тренований пес його відчуває у будь‑якій схованці, що ж казати про людину, котра стоїть на вищій стадії розвитку?
І хотів він цього от чому: була недалеко одна погана місцина, за яку тривали бої зі змінним успіхом, доки її з обох боків ретельно не замінували, ще й натикали про це табличок.
Жорік не був би Жоріком, якби не поліз у її самісіньку серединку і не зробив там спостережний пункт – "чату", як він любив хвалитися; бо який це розвідник без неї?
Все тут розкарячене, особливо підбита техніка, вінчав композицію розірваний іржавий танк, чию башту одкинуло, і вона нагадувала підбите НЛО, так сильно заквецяне кіптявою й грязюкою, що неможливо було вгадати, чиїм військам колись належало.
Словом, ідеальне місце для пункту спостереження.
Що навіть дозволяв собі мріяти:
– От ще б чайочку!
Тобто здобув хоч якийсь спокій від постійних обстрілів, отут, у найпаскуднішому місці.
Куди ж він подів міни?
Ніхто б не похвалив, бо перетягнув їх на стратегічно важливі напрямки й ніжно, пестливо перезамінував, отож здобув ще більшого спокою, аби не відволікатися від розвідки.
Доволі пряма дорога, вдень майже безлюдна, вночі оживала, щось кудись перевозилося, і Жорік крізь тепловізор непомалу лютився.
Ну, наприклад, повідомиш на позиції про автоколону, і доки наші "гради" наведуться, то вже нікого й нема, проскочили.
Тому хлопець відчував, що в ньому є якась ідея, яка вперто не випливала на поверхню, а тільки дратувала, а бодай її!
Бо раніше, повзаючи в пошуках мін, він двічі наштовхнувся на припорошені снаряди, адже боєкомплект танка не весь здетонував, а розкидав дещо навкруги – один, щоправда, з увім'ятою гільзою, ну то й що? Потроху хлопцева увага разом з цими набоями поринула всередину перекинутої башти.
Атож, гармата, стирчить вона куди треба, то хлопець притахторив трохи гасу, розмочив іржавий замок і, впершись ногами, таки одкрив казенну частину і змазав її, де зміг.
Відкрив стволину й крізь неї побачив небо, то що – хіба туди ціляти?
Жорік довго намірявся, аж доки почав підкопувати важку башту, яка втрамбувалася і, звісно, не посунулася.
Однак, приповзши на другий день, хлопець побачив, що таки просіла спереду – ґрунт потроху поступався, й жерло нахилилося.
Сподівався, що її щасливо не розірве, тут на поміч прийшла давня історія ще з 70‑х років, коли на Тернопіллі колеги‑спелеологи відкрили карстову печеру і нарекли її "Атлантида", бо там поряд була ще одна загадка – старий дот з гарматою всередині. Про неї, іржаву, місцева влада не раз сповіщала у военкомат й інші армійські інстанції, але ті лише одмахувалися, дивно це, якщо зважити, що діялося колись у бандерівських краях.
І ось одного дня один з юних спелеологів смикнув там якогось важільця, від чого снаряд усередині несподівано вистрелив. Байдуже, куди поцілив, головне інше – жерло не розірвалося. Ну, тут набігло переляканого керівництва і зброю демонтували. Але не про це мова.
Бо тепер поставала проблема, як націлитися вночі?
Адже прозирити тепловізором крізь стволину не вдавалося.
Отож розвідник почав заміряти гуркіт далекого мотора, звукові особливості полягали в тому, що спочатку долали похилий пагорб, а тоді ефектно відлунювали по цей бік, потім фуркотіння мотора зрадливо скидало оберти; отож він удень вчився слухати із заплющеними очима, як і коли гуде мотор.
"Так і музикантом можна стати" – власне, музика й наштовхнула хлопця на снайперську ідею.
Так‑так, поганий той розвідник, який не хоче стати снайпером. І от, нарешті, є така можливість.
А от як із перекинутої гармати "снайперувати", як навестися вночі?
Тут на допомогу прийшли самураї, так‑так, з давніх середньовічних воєн Японії.
Легенда оповідає, що вороже військо надовго облягло фортецю, а облога надто затяглася.