Яблука з райського саду (збірка)

– Моя кума, – пояснила во­на, – в ней день рождєнія, – хотіла спіткнутися вона, але ми не дали й вона ногами влучила в алею.

Мене вразила абсолютна несхожість жінки з самою собою, особливо руки, такі витончені, геть не сумірні з сільською вимовою.

– Мабуть тому, бо нетвереза, – почав виправдовувати­ся я, бо дивним виявився її аристократичний профіль на тлі суржику, я почав повільно аналізувати, що вона актри­са й в цю мить, приколюється, одпрацьовуючи нову роль.

– Консуелло, – нарешті пригадав, на кого схожа.

Але промовчав.

Ми стояли перед парадняком, певно, про щось дума­ючи.

– Я січас, – нарешті похитнулась вона, – синочку вложу спать... Ви пождіть, – нарешті почув я і побачив бажану лавочку.

Сівши, я відчув, що мну, тримаю її сумку. Потім в темряві додалося вікно на другім поверсі й мені полегша­ло, принаймні ясно, куди віддати чужу річ. Я відчував се­бе злодієм, це ж треба, такий везун, красуня і вже готова, доки не почув з полегшенням, як за тим вікном прокину­вся унітаз, потім довго шаруділа вода, хотілося б, щоб у ванні, потім воно вгасло.

– Завтра віддам, – думав я про сумку, шкодуючи, що завтра її власниця буде твереза й недосяжна, як і її арис­тократична зовнішність, коли з радістю почув цокання знайомих каблуків.

– Спить, – важко пояснила вона, важко опускаючись на лавку. – Він у мене хороший, понімає, що мамі важко.

– Важко? – вагався я поспішати взяти її під лікоть.

– Криси, – важко пояснила вона.

– Криси? – перепитав, тактовно не переклавши на "щури".

– Криси, – продихнув перегар. – А хто ж іще. Пред­став собі, дивлюся в подсобці під полками й раптом бачу, хтось там щебьонки натрусив, таку акуратненьку кучку, кому це стукнуло? думаю, начудить в підсобці, доки не нахилилась – бачу, а то криси нагризли, – вона з натугою видихнула на Місяць.

Я втупився в нього, намагаючись пов'язати між со­бою сказане, тобто щебінку й крис, це б з якого дива во­ни її туди натаскали?

– Невже ни понятно? Криси, суки, прогризли бетон, наскрозь, – гірко скривилася вона, тим часом моя рука поповза вище й жінка вдячно притулилася, голос її на­повнився гіркотою. – Прогризли! Представить не могла, шо вони на таке способні. Бетон, представляєш? Нікого не щадять.

Вона передихнула, щоб я зміг взяти її за сусіднє пле­че й похилила до мене голову.

– Представ собі, що вони скрозь бетон нанюхали харч й тут же прогризли його, коли до мене дойшло, шо нужно тепер щитать убитки. Так і є, дивлюсь, все понадгризяне, особино ковбаса, ну це Бог з ней, можна акурат­ненько надрізать, а от яйця? Яйця пропали, ну?

Вона жалібно вткнулася носом в мою щоку. Я сидів, притискаючи з іншого боку сумку.

– Ну, харашо, суки, я намішала раствор, набила туда стекла, потом дождала коли всохне, проходить тиждень, нахиляюсь, дивлюся, аж кучка нагризеного стекла, пред­ставляєш? Нічого не щадять, навіть стекла, і знов яєць не­ма, це ж на мене спишуть убитки, представляєш? Ну хто це повірить, шо якісь криси так акуратненько потирили яйця, не розбивши їх при цьом. Ну, а де шкарлупки, питається? Я думаю, суки, мене з роботи вигонять, шо я воровкой оказалась. От сіла за дверима, взяла палку, ну я щас вам, суки, як яйця красти. Ага, коли чую, шарудять, вриваюсь, включаю свєт, – вона вивільнила плече, – і шо я бачу? Ні в одном мультіплікаті не покажуть: одна криса лежить на спині, прижимая к себе лапками яйцо, а дві інші суки тягнуть її за хвіст до себе в нору! Трудяться, суки, ну?

Навіть Місяць вкляк. Так, що я знову взявся за плече.

– Треба реп'яхи закласти, – прошепотів я.

– Які... реп'яхи? – не розуміла вона.

– В нору од крис. Коли в армії служив, вони нас за­довбали.

– Як? І в армії?

– Задовбали, доки не прислали інструктаж про реп'яхи.

– Странно... Прості реп'яхи. Чому?

– Не люблять, от і все.

– От чорт, треба в село вертатись. А ти – не воєнний?

– Уже ні.

На що незнайомка почала розстібати блузку, а потім взялася за ліфчик, тут вже я, не вірячи допоміг.

– Труси я вже зняла, – ніжно пояснила вона, влучивши носом в поцілунок, дихання її зашаруділо, ковтаючи пере­гар, ми вмить забули про щурів, почали навперейми поспішати, як це буває між незнайомих людей, між якими цього не буває, з другого поцілунку перегар зник, бо губи п'янкіші, ми цілувались, поспішали, щоб встигнути, губи побігли по шиї, кров в них гуділа, як в ній, цокнули впавши туфлі, лавочка почала прогинатися швидше, ніж я збагнув, її волосся ривками затуляло Місяць, нам було не до того, хоч би й ввімкнулись всі вікна, нарву, нарву тобі реп'яхів, нарву з Місяць завбільшки, вона чіплялася не впасти то за мене, то за повітря, похапливо стримуючи, доки не почала враз поспішати, розпачливо зойкнула, почала втишати стогін, аж нарешті принишкла, міцно обхопившись за мене й за себе.

– Представляєш? – утерла об мене сльози. – Га? Ні, ти навіть не представляєш...

– Представляю, – заспокоїв її, виждав, й почав ввічли­во продовжувати, ми вп'ялись поцілунком, знову лавка за­гойдала нас, її довгі коліна виявились вдалими, вона одкидала голову, волосся спалахувало кущами, Місяць гойдав­ся, лавка трусила, щастя огортало, наближаючись, випере­джаючи себе, вхопившись, ми затискалися, щоб не кричати, долаючи крик хеканням, потім сопінням, потім віддихом.

– Закурить є? – нарешті вдячно шепнула вона, так ніжно, так лагідно вимовила, що я зомлів, це ж треба про­жити життя, щоб таке почути, ми сиділи, мішаючи дим з місячним сяйвом, з її пишним волоссям, зроду нічого гарнішого не бачив. Я поволі отямлювався, тобто не хотів отямлюватись, тобто починав не вірити, тому три­мався за її коліна як за доказ чуда, тютюн затулив пере­гар, вона хотіла говорити, але одкинула цигарку й ми по­чали, нарешті, цілуватися повільно, можна було вже по­чати з пальчиків, дивовижних, та губи затуляли їх, вия­вившись повільнішими, хто їх вигадав такі? Такими не націлуєшся ніколи, вирішив я націлуватись, поспішав, доки не засіріло небо, доки не посіріє хрущовка, доки не посіріємо ми, нова тверезість стане поміж нас.

– Ну, я пішла, – одірвала вона губи. – Га?

– Я проведу, – попросився я з жалем споглядаючи, як вона начіпляє ліфчик.

Знайшла туфлі, лагідно похукала на них, витерла до­лонькою, помилувалася й повільно з насолодою взулася, почала обсмикувати сукню й я знову задивувався, які в неї ноги. Вона рушила ними, подавши руку.

– Тс-с, – шепотіла до каблуків, бо парадне виявилося гучнішим за ніч, млява лампочка сонно кліпала крізь пе­рила, ми нишком дотягнулися другого поверху, я вхопив її на руки, тухлі брязнули об сходи, не випускаючи її, я нахилявся, доки вона не дотягнулася, підхопила, втишу­ючи сміх ми досягнули дверей, серце вступило в груди, коли ми знову зійшлися губами: невже це все? Ні, це не все, невгавали губи, не все. Потім вона впустила ключ, хихикнула, нахилилася, я обхопив.

– Сусіди, – ухилялася вона, а я боявся її дверей, що во­на там зникне, так сильно, що ми опинилися в квартирі й килимок вдячно поглинув звуки ніг, повітря тут було інше, також було млосне, сонне, – тс-с, – намагалася шепотіти во­на між поцілунками, – тсс, – кивала вона на двері в кімнату, доки не прочинила їх, почала додивлятися до сина, я тим часом якомога обережніш, щоб не сполохати, підтягав сукенку, тсс, – задихала вона, повільно затуляючи двері, роз­ставивши ноги, схилялася до тумбочки, намагалася обхопи­ти назад, я уперся в одежу на вішаку, й ми почали лагідно гойдатися, вона зловила рукою стіну, боялася тверезіти, одкидаючи назад пишне волосся, воно духом спалахувало в темряві, я не встигав дихати, мені було не до того, їй також, вона огиналася, вдавалося навіть цілуватись, така гнучка, о, Господи, така гнучка, така гнучка, о, Господи, Боже ж ти мій, така, о, Господи, така нечутна як килим, така вправна, сказати б, вправна отут в тісноті, в цій святій вітальні, в цьому коридорчикові, о, Господи, вправна, вправна, не одпускати, не одпускати ніколи, не розбудити синочка, о, Господи, тс-с, тихіше, ще тихіше, гнучкіше, мамо рідна, не розбуди, мамунічко, нечутно падала одежа, огортала, додавалась до килима, стіна одштовхувала, мамунічко, почала хапати гриву, затуляючи нею крика, я затуляв їй, затуляв собі, ммм, нарешті ми вклякли й не повірили в це.

Вже на вулиці наважився вдихнути оце все сіре небо, п'янкіше за будь-яку настоянку, Місяць засоромлено зблід, ледве висів, я озирнувся на неймовірну лавочку, я знав про неї все, я стояв, дивився, доки на кухні другого поверху світилося, доки не буркнув знайомо унітаз, доки не одшаруділа ванна, доки не вимкнулось світло не злилося з хрущовкою, насилу одірвав погляд і ноги од землі, рушив щас­ливою алеєю й майже співав, бо що б не трапилося тепер в житті, а я вже запам'ятав назавжди дату, щасливу дату дня народження куми, і що б там не сталося, які б непорозуміння не сталися далі з цією непоєднуваною красою та ди­кунською її вимовою, – а я бодай в цю ж саму ніч зможу й че­рез рік прийти сюди і перестріти, й через два, й через три.

Порцеляна

З цього кутка було видно всю кав'ярню, й він любив її за це – відчувати себе поза нею, це щоб тобі ніхто не зазирав у рот, от прийшов чоловік, замовив каву і мінералку й ніхто не завважить, що не чорну ікру з червоною під "Наполеон".

– Ви ще колись брали круасан, – усміхнулася до ньо­го офіціантка, "я колись багато чого брав", – відповів він поглядом, – "а тепер мені що, його в каву мочати? чи в міне­ралку? оце сорому буде", надсьорбнув собі водички, однак рвучко відставив холодну, в тебе не зуби, а самі пеньки, які гнилі, а які ще ні, бо кому ти розповіси, що тебе мордовано кастетом ще в ті далекі часи, коли жоден естет не був од та­кого застрахований, та й зараз, хоча сьогодення, правда, ба­гатше на бейсбольні бийки, слава Богу, що його катували колись давно, зараз бо од такого кия не лишилося б в роті й пеньків. Ще б пак! Мінералка хороша вже тим, що коли не холодна й не проникає під ясна, а, головне, коли її тоненько потягуєш, вдихаючи пухирці, то маєш доволі часу, аби й ка­ва охолонула й бува не потрапила в яку необачну шпарину, тому бульбашки тим часом легко злітали з поверхні, поде­куди осідаючи на блискучу нікельовану тацю, заломлюючи в ній крапками навколишнє віддзеркалення.

Згадка про давній кастет остаточно ламала усі нама­гання податися до стоматолога і якось таки полагодити нарешті давні свої щелепи, адже там стільки марудної виснажливої роботи, що жоден мазохіст не витримає, навіть би й Захер-Мазох.

"Чому, власне, мазохіст, а не захеріст?" – ця думка мучила його, доки не знайшла відповідь:

"Саме тому, що Мазох – це друга половина прізвища, власне, українська, яка перейшла славетному письменни­кові од рідної матері, а перша була од австрійського бать­ка, поліцмейстера, та ще австро-угорського, яка ж це імперія дозволить, щоб її прізвищем розкидалися на озна­ку мучеництва? Нехай уже русини, вони звичні до мук".

Задоволений, що цю думку можна вставити й в статтю про великомучеників наддніпрянського іконопису; Устимчук спробував надсьорбнути й кави, але тут же одсунув філіжанку на той край столика, де вітерець повівав дужче.

Його часто питали й колеги, і друзі:

– А звідкіля ви все знаєте?

– Як же так, – дивувався непідробно він, – жити в Києві і не знати всього?

Посміхнувся, за звичкою затуливши долонею рота, хоча загалом, чим гарні кудлаті вуса, то що геть закрива­ють вуста, навіть коли широко посміхаєшся, справжні, козацькі, кошлаті, а не такі куці, піжонські, під які треба обов'язково порцелянові зуби для тонального контрасту.

"Оці мені піжони", – подумав він, оглядаючи молодь за столиками – всі широко всміхалися, сяючи юністю посмішок.