Ти! Ааа!.." – протягнув він і хотів тяжко по звичці залаяти, але слово те якось застряло в нього в горлі. Він зрозумів усе. Його дочка мусить вийти за того драпугу. Він добився свого. Це Ляш! Це він! З ним нічого не вдієш. Поганське, прокляте кодло...
І старий замовк, мов йому язик відняло, опустив посивілу, рудовату голову і пішов... Нічого не сказав, бо й що мав казати. Його карта бита. Власна дочка підвела його. Такого він від неї не сподівався...
Ой, то було на селі розмов, коли довідались, що дочка Якова виходить заміж за Ляша. За Ляша, бійтеся Бога!.. Як це? Не може бути! Він не дасть свою дочку за такого... З цього приводу ось що розповідав другий Яків з-за рову по прізвищу Ровіцький, той саме, що в тисячу вісімсот сімдесят сьомому і восьмому роках на Турецькій війні був і багато світа бачив. То знаєте, казав він, було це з тим Ляшом, стало-бути, так.
– Чув я це від старих людей, та й сам ще трохи пам'ятаю. Отам, де тепер іменіє отого Дмитренка, десь так на тому самому місці, а може так трохи сюди до Борщівки, стояв колись хутір... Тоді ще був ліс кругом... – Яків повів кругом себе лівою рукою... – Кругом ліс та ліс, який доходив от геть до самого Запорожжя... А в тому лісі отам, де, кажуть, у Хвищику, при долинці стояв хутір. Тоді ще там річка була, криниця... Криниця ще й тепер там є, і річечка маленька є, але тоді то була річка... Джерело, стало-бути, таке було, що з нього ціла річка витікала... І жив там на тому хуторі Ляш. Данило Ляш. – Яків на хвилинку перестає оповідати. Думає і по хвильці продовжує: – Звідки він прийшов туди і коли поселився, цього ніхто толком не знає, але, кажуть, що прийшов він за царя Олександра другого, десь з Кавказу чи звідки там і, стало-бути, привіз з собою дуже гарну жінку... По-нашому нібито нічого не знала говорити. Була чорна, висока... Красуня, кажуть, якої не пошукати...
I сам той Ляш був дуже порядний чоловік. Прийшов він сюди, купив хутір, побудував будинки, завівся господарством... Ох, і який з нього був господар. Які у нього водились коні... Десь з Кавказу... Який у нього був товар, воли... Роги отакі, сиві такі, великі... Зазнався з панами, з нашою княгинею, на Петриківщині з паном Березовським, навіть з самим князем Верхівським був за панібрата... І везло тому Ляшові... Кажуть, стало-бути, що любив він грати в карти... Сяде і за одну ніч виграє пів "імєнія"... А до людей також був добрий... Нібито не хотів він мати кріпаків... Був пан, але сам господарив, а людей до роботи наймав... Отакий був... Мав оконома, мав машталіра, службу. Мав пасіку велику... Одним словом, господар був на цілу губу. Знайомився з нашими людьми. Приміром, до слова згадати, був він у добрях з покійним старим Гуцою. Кирило Гуца... Той був, як знаємо, добрим гончаром, а Данило Ляш любив гарні такі збанки, горщики, куманці, як то в старовину на горілку робили... У такому, кажуть, Данило Ляш дуже кохався. Так вони з Кирилом Гуцою часто зустрічалися, випивали і були, стало-бути, за панібрата...
Молода Ляшова жінка сиділа в покоях... Ніде не виходила. Мало хто з людей її бачив. І довго не було в них ніяких дітей, а Данило Ляш дуже хотів мати спадкоємця. Що він не робив: і до дохторів, і до знахарок, і сюди, і туди – нічого не помагає… Але одного року щось сталося – трах! І у Ляшової жінки родився син... Родився син. Була б то велика для Данила радість, але при родах вмірає мати... Страшно і сказати, що переживав Данило Ляш. Думали, що він і сам не виживе, але якось то минуло, якось трохи загоїлось, треба було кормити малу дитину треба було, як то кажуть, жити.
Після смерті жінки Ляш вже не женився. Жив отак... От якось там одна з ним була, потім друга... Щось у нього більше з жінками не виходило... А малий ріс і ріс... Кормила його нянька. Батько також дуже пильнував його, і хлопець виріс...
Був гарний, красунь, як мати... Чорний, стрункий, як ясен... Але вдачу мав – страшно... Страшно! Це був не чоловік, а звір. Стало-бути, як він ще хлопцем був, то це було щось прокляте. Мав з ним батько мороки, аж поки не оженив його... А скільки той парубок дітей мав, скільки дівок звів. Мав жінку, а їздив до молодої княжни до Верхова. Щоб жінку відкинути, то він отаке видумав: пішов до села, зайшов до шинку, закликав туди повно людей, напоїв усіх і почав, чуєте, казати, що його батько живе з його жінкою... А старий був свята людина. Тихий, тверезий, поштивий... Данило як почув таке, і так йому боляче зробилося, що у гніві великому свого сина прокляв і вигнав з дому... Йди, каже, виродку на всі чотири сторони, щоб очі мої тебе не бачили, щоб уші мої не чули про тебе... Йди куди хочеш. А жінці його сказав:
– Дитино, не плач, я тобі не дам загинути... А молода жінка мала вже двоє дітей...
I прогнав батько єдиного сина. І той пішов... Але батько скоро помер. Дуже та історія його підкосила. Був ще чепкий старий, але після того всього почав хирляти, почав нидіти і помер... Помер, поховали, а вернувся... А! Пробачте! Це дуже важно, як помирав, кажуть, розказав він таке: що був він на Кавказі... Тоді руский цар завоював той край... Кажуть, ніби там гори, а в горах люди жили, але руский цар захотів тих людей, як то кажуть, під свою руку... От він і почав проти них війну. А ті нібито не хотіли... Знаєте, як то є: нам воно здається, що то все одно де жити... Під руским, то під руским... А ті ні. Вперлися і вперлися, і билися страшно. Не хотіли під руского ні за що. Але, як то кажуть, що цар задумає, то хай сам чорт перепре... Так і тут... Данило Ляш був там охвицером, палєти такі ось носив, скадроном командував. І кажуть, влюбився він в одну кавказку... Осетинка ніби була... Ну, влюбився, то влюбився... Але там, кажуть, закон такий, що жінка не має права показати своє лице мужчині... Отаке там заведено. А до всього там, кажуть, такий звичай, що жінкам не можна любити чужих... А коли це ворог, то й поготів... Отож Данило Ляш влюбився в таку дівку... Дуже вона йому сподобалась... Так сподобалась, що не міг без неї жити... Почав, ніби, до неї якось потай ходити, почав тай почав, і нібито вона також до нього залюбилась. Сказано – баба... Їй що... Свій не свій, враг не враг, їй аби добрий парубок... І порішив Данило вкрасти її, бо батьки не хотіли навіть з ним говорити. Коли приходив, то всі одверталися... Так вони тих руских не любили...
Тут всі слухачі неодмінно кивали головами і казали: "Ого!.." Яків на хвилинку перериває мову, як курить, потягне з люльки, сплюне, подивиться на всіх і продовжує: "Так то було... Задумав він її вкрасти... І вкрав. Але як довідались про це її батьки, то так прокляли свою дочку, так тяжко прокляли, щоб і земля її не приняла, а насіння її щоб носив вітер по світі, як листа з дерева осини, і щоб ніде не пристало воно до землі... І щоб нарешті згинуло воно, як гине дим, що виходить з огню... І щоб не зісталося від нього сліду ніде..."
Отак нібито прокляли батьки свою дочку. І це ніби знав Данило, і хотілось йому кудись втекти від того прокляття. Хотів він добрим ділом замазати його. Покинув військо, приїхав до нас, поселився у лісі, жив, як праведник, але... Божа воля є Божа воля, і ніхто її не може обійти. Жінка дала йому безпутного сина, а сама поплатилась за те життям... Царство їй небесне!.. – І тут Яків хрестився.
– Та ще гірше сталося, – казав він по хвилі, – з сином Данила.. З останнім Ляшом... Той мав дітей і не одного сина. Мав їх по цілій околиці... Але всі вони – і сини, і дочки – якось погинули. Всі до одного. І що найдивніше, що всі вони погинули в той самий час... Ото десь на початку великого посту... Ляш нібито злигався з самим нечистим... Так люди казали... Пішов нечистими стежками, казали. Та де... Нічого не помогло. Гуляв... Ой, як гуляв, не дай, Боже... Пили там у його палаці... День і ніч, тижнями.. Все багацтво, що батько зберіг, все то пішло... І нарешті: от одного разу, якось на масляну, скликав він до себе жінок своїх, всіх, з якими жив, скликав улюблених, скликав приятелів, всіх скликав.. Зробив страшне гуляння, а вночі, як всі були без чувства п'яні, сказав свій палац запалити зо всіх боків. Двері і вікна були замкнені... І всі, всі, а з ними і Ляш, погоріли...
Отаке то було... Не знаю, чи правда, але оцей Степан, що повісився, кажуть, був сином того самого Ляша.... Ніби останній.. Більше таких вже немає... Мати його нібито також згоріла з Ляшом... А він ось оженився з Мартою... І от що вийшло...
Правда це чи неправда, але таке ось говорили про Ляша. Дід Яків, Мартин батько, знав ніби цю історію... Знав і тяжко переживав, бо розумів, що єдина його дочка, його радість і надія не буде з ним мати щастя. Тяжкий гріх сотворила вона, зв'язавшись з таким чоловіком. Велику кару пішле за це Господь небесний і треба щось робити, якось боронитись перед тим, що прийде.
Старий почав ходити по всіх святих місцях, почав шукати праведників, почав читати святі книги... Хотів знайти, довідатись, вичитати правду Божу і хотів одвернути від своєї дитини гнів великої сили, що тяжкою хмарою повисла над його домом...
Не може ж так бути, міркував собі старий, що є прокляття, є присуд і щоб не було звільнення, виправдання від вини. Ми люди, що живемо на цій гарній землі, нічим не прогнівили Великого Творця аж так дуже, щоб нести віки покуту, не знаючи, коли прийде її кінець... Яків думав... Він, цей рудоватий, з гострим тонким носом чоловік у свойому широкому ластовинястому чолі носив мудру думку. Він робив у полі чи мурував мури, але думка не покидала його. Одного разу він звернув увагу на грубу книгу, яку продавав кацап на ярмарку в Мизочі. Він узяв у руки ту книгу. На ній червоними літерами було написано: "Потєряний і возвращонний рай". Яків перегорнув сторінки на доброму жовтавому папері, знайшов кілька образків. Там були намальовані нечисті сили з великими, мов у кожана, крилами, з сухими, жилястими руками та ногами. Бачив знов анголів, що трубили у труби і летіли з небес. Бачив трон "во облацех", а на ньому передвічного великого судію, що сидів і судив світ. Добре. Це якраз та книга, яку шукає дід Яків.
– Скільки оце коштує? – питає кацапа.
– Цєлковий, дєдушка, – відповів кацап.
Яків витягнув карбованця.
– Ha.
А книга зісталась в його руках...
Яків не міг ту книгу отак одразу сісти і читати.