Дійсно, цей світ повен самої хініни, бо солодке враз минає, а гіркості ніяк не можна збавитись. І так мені та гіркість заливала серце, що на передостанній станції я виліз із вагону й пішов пішки.
У сивавому тумані, світлішому над містом, на самотньому пагоркові бовваніла одинока обскубана вітрами берізка, — як символ безнадійности. Десь на другій колії довжелезний потяг, клацаючи залізними зубами, волік за собою сиву куделю. Яка нудьга!.. Нічого б не чути, нічого б не бачити!..
Овинутий холодом і вогкістю, я пірнув у темну ніч. Ішов попри рейки по залізничній висипі, такий занурений у свій чорний сум, що таки й справді не бачив, і не чув довкола себе нічого.
Зненацька щось з великою силою торохнуло мене по руці. Перед очима блимнуло на мить світло, у вухо вдарило тяжке сопіння. Та ж тільки в глибокім рові, куди я злетів, як м'яч, зрозумів я, що мене скинув із виспи паротяг потягу.
Добре, що жодний гак мене не вловив за рукав, добре й те, що удар припав на ліву руку. Поносив я її тижнів зо два на перев'язці, але правою міг щоденно кореспондувати своїй коханій.
***
Ця пригода, вельми незначна й не драматична. Може б я навіть і не згадав про неї, коли б не була вона саме тією, що привела мене до певних думок, які виразно позначили духовий шлях мого дальшого життя.
Ще з юнацьких літ, почасти під впливом свого тата, що мав власні тверді морально-релігійні засади, почасти з дальшого життєвого досвіду, що в мене зачався вельми рано, бо тато ані в моїх дитячих роках не в'язав моєї ініціативи і я рідко чував від нього "не", — я з юних літ намагався думати.
Досить зарання я довідався, що думання, як і фізична праця, в єстві своєму є річ болісна й тяжка. Але тільки до менту, поки в ній не вправишся й не знайдеш власної системи. Коли ж при такім підході навіть ручна праця може бути джерелом радості й для інтелігента, що ж тоді вже говорити про навичку систематично думати?! Коли ж і не розпружити думки, як у добі важливих, фактично-фатальних обставин, що можуть перекреслити найсвітліші планування?
Дійсно, я був дуже задуманий, коли мене штовхнув паротяг із виспи.
Але ж, коли виліз нагору з рівчака, то вже замисливсь над іншими питаннями, йдучи іще коло двох годин додому. Тепер ті думки, не раз кореговані дальшим життєвим досвідом, міг би я накреслити приблизно так.
Відколи людську ментальність опанував іще раз дух раціоналізму, — дуже ствердло розуміння терміну "природній". Дарвінова теорія, а далі її похідні упростили до дна розуміння світа й життя. Всякому грамотному особнякові, що читає вечірню газетку або ще й тижневик, стало все "ясним" у всьому світі. Ні макрокосм, ні мікрокосм вже ні для кого не має таємниць. Тим-то впала безліч "середньовічних забобонів" й померкла загадка життя. Релігія стала "легендою", містика — "глупотою", а чудеса — "вигадкою хитрих пройдох та спекулянтів на вічній людській наївності". Від співробітника гімназіального часопису й до найбільшого "філософа" сучасності, кожен знає, що в нашій добі "не буває чуда". Коли ж там а там, із цим і з тим трапились якісь події, що не погоджуються з відомими кожному законами природи, тоді кладеться штамп "казкового збігу обставин" та "дивовижного випадку".
Тим-то сьогоднішній інтелігент про Боже чудо не може чути без усмішки. Про всі ж, занотовані лікарськими комісіями уздоровлення незлічимих немічних, наприклад у Люрді, ляїкові й говорити — конфузно. І не тільки ляїкові. В російській імперії глузували з цих справ учні духовних семінарій, студенти теологічних академій, духовенство біле й чорне.
Як же це могло статися між людьми, що узнають себе християнами, Євангелію звуть канонічною книгою й навіть без присилування виконують усі обрядові практики? Таки ж основа всієї нашої віри базується на чуді! Отже, або я — християнин, і тоді я мушу вірити в чудо, або ж я в чудо не вірю, і тоді мушу відмовитись від християнства, — стати поганином. Тоді я буду вірити, що від немочі може мене врятувати не Господь Бог, але якийсь жидок-лікар із глухого села. Бо ж так чи інакше комусь вірити я мушу. Бо людська душа є посудина на віру й потребує бути заповнена своїм питоменним змістом — вірою. Що ж: я маю порожню, пусту душу? Невже ж здібна її заповнити віра в науку, яка кожного дня може говорити щось інше? Та ж Колумб вірив, що на світі існує ще якийсь континент. Але ж усі науковці говорили йому, що він — йолоп. Чи ж авторитети науки не вважали Галілея за нотарійного дурня? А хто ж у світі крім одного божевільного шлюсаря Зороастро да Перітоля вірив Леонардові да Вінчі, що й предмети, тяжчі за повітря, можуть легко літати в повітрі? Та навіщо я — ветеринар — буду думати про фізику, географію чи археологію, коли ж особисто знаю премудрих і перевчених людей, що ще й сьогодні вірять, нібито собачий сказ виникає, коли пес у спеку має велику спрагу? Ось я ніби вірю, що я — українець з діда-прадіда. А тимчасом великі науковці польські, а ще більші науковці московські запевняють, що українців "нєт, нє било і нє будєт". Та ж, зрештою, всі ті великі авторитети не варті лушпини з торішньої цибулі. А я буду вірити Дарвінові у його прабабуню малпу, а не євангелії Ісуса Христа…
З того часу я став "льояльним" до християнської віри, що було дуже смішно моїм колегам. Хоч… in rebus angustis[26] — на власні очі я бачив їх, як шепотіли молитви й хрестячись входили в кабінет професора на тяжчий іспит. Е, ні! Коли я свідомо вірю в Господа, — я мушу прохати в Нього помочі, дякувати Йому за радість, особливо ж за кожен "щасливий випадок", що стався для мене з Його милості і ласки. Бо ж відтоді я збагнув, що всякий "щасливий випадок" є майже "чудом Божим".
***
Моя наречена мужньо провадила "битву русскіх з кабардинцями", тим часом, як я, поклавшись на імпровізацію, програв: дозволу на шлюб мені не дали. Та ж того літа я зорганізував у Диканьці чималу й поважну театральну трупу. І хоч було в ній багато акторів і акторок, прецінь бракувала нам видатніша ingenue dramatique[27]. Моя наречена розповідала, що якось була змушена виступити на сцені в дуже драматичній ролі, і вив'язалась зі свого завдання дуже добре. І по способі її розповідань я також припускав у ній чималий драматичний талант. Отже: було б найліпше, коли б ми її інкорпорували в нашу трупу. Та не було це так легко: проти мого наміру поставився тато. По довгій боротьбі, переміг таки я й зараз телеграфував до Києва:
"Приїзди негайно: ти конче потрібна тут".
Другого дня прийшла відповідь:
"Завтра виїду. Буду в Полтаві тоді".
А коли я привіз із Полтави свою наречену в Диканьку, за кілька днів вона всіх так очарувала, в першу ж чергу — мого тата, що в тому ж таки тижні відбувся й мій шлюб.
Я нітрохи не помилився: моя молода дружина показалась непересічною артисткою на найсильніші драматичні ролі. В інших спогадах[28] я згадую, як після першої ж вистави в Диканьці, на якій випадково був приявним директор царських театрів, — їй запропонували вступити на імператорську сцену.
Одначе по щасливім і тріумфальнім театральнім диканськім сезоні, ми таки поїхали в Харків.
Чомусь були тоді великі "строгості" щодо студентських шлюбів. Треба було нам вельми стерегтись і тісно тримати язик за зубами. Та ж сталась цілком кінематографічна пригода. Вуйко моєї дружини, приятель мого інститутського інспектора, не вигадав нічого ліпшого, як саме через інспектора переслати шлюбний подарунок своїй небіжчиці. Тим відкрилось наше таємство, але ж одночасно й було прикрите інспектором, що дало мені змогу без перешкод закінчити інститут. Через те моє щастя було ще повнішим.
Та ж одного дня повернувсь я додому з інститутських клінік у великім неспокою. Коли я оглядав немічну на носатизму (сап) кобилу, — вона мені чхнула просто між очі. Річ видима, обличчя було негайно продезінфіковано, одначе всі колеги з курсу, професор і адміністрація інституту захвилювались: при інфекції безпосередньо слизових оболонок дихальних шляхів, зараження цією неміччю, що не менше страшна своїми муками, як лепра (транди), могло статись дуже легко. За тих же часів ані тварина, ані людина від сапу не видужувала. Отже заразитись цією хворобою було правдивим жахом.
Хоч я вернувся додому в великому хвилюванні, одначе мав тверде вирішення не подати дружині найменшого назнаку про свою тривогу. Та ж як ухилитись від поцілунків, що в тодішньому нашому житті були конечні, мов крапка на кінці кожного речення? Бо ж таки поцілунком починався й поцілунком закінчувався день, але між початком і кінцем він також був позначений ретязем поцілунків, як пунктирем. Одначе довелось вперше збрехати дружині, мовляв я впіймав ангіну, не хочу її заразити й мушу бути обережним. Щоправда, дружина цілком резонно мені відповіла, що вона свідомо обіцялась ділити зі мною радощі й прикрощі, тож нічого не має проти, щоб ми хворіли ангіною разом. Але я вжив усякої можливої елоквенції і, справді, цілу добу був невмолимо обережним. Прополіскував горло й носа, а коли прийшов другого дня в інститут, мене знову пильно оглянули, проміряли теплину і т. д. Не було жодних ознак захворювання. І хоч так званий прикритий, інкубаційний період немочі міг би тривати й два тижні, навіть більше, — молода людина, а ще й до того вдачі пікніка, все є непоправним оптимістом.
Річ ясна, що другого дня я вже не міг мислити про небезпеку. Обережність відлетіла, як листочок із відривного календаря, і ми любенько цілувались і день, і другий. Аж на четвертий день я прокинувся раніш і… мене всього облив холодний піт. Боліла голова, чого давніше зі мною взагалі не бувало, в лівій ніздрі був легкий нежить і — що найпоказніше — ліва підщелепова залоза набрякла й опала. Я впав у такий переляк, що аж зуби мені стали цокотіти, мов кастаньєти. Це була правдива музика смерті — danse macabre.
Що ж тепер? Не лише самому довго помирати у страшних немочах, коли помалу гниє тіло й гниють поступово нервові тяжі, але ж хто поручиться, що мавши страшну неміч у скритій формі, не заразив я вже й мою дев'ятнадцятилітню дружину? Невже ж таки фатум хоче, щоб вона поділила зі мною не лише радощі життя, а й жахливі муки довгого вмирання?
Я кинув на неї несамовитий погляд: вона посміхалась у сні.
Якнайтихіше я вислизнув із ліжка, швидко вдягся, написав записочку:
— "Не хвилюйся, моя люба.