Літній робітник Крюківських вагонних майстерень, слюсар, що не має жодного уявлення про наші літугруповання і паршиві літсварки, влучає в ціль:
– Доводилось мені читати сучасних письменників. Доводилось не раз... Так от, читаєш, читаєш, і зло тебе бере. Зразу видно, що сидів чоловік у кабінеті й "сочиняв". Так, товариші, не виходить дєло.
Панч записує, хоч ці зауваження зовсім не до нього. Він один із перших письменників, хто підійшов до робітничих тем.
Сосюру знають скрізь. Особливо вчительки. А також школярі.
Коли ми читали для школярів і Сосюра, забувши далі слова свого вірша, зупинився і безпорадно подивився на нас, то один зі школярів тихенько підказав далі.
Школярі... Молодість... Вони розвісили по стінках наші фото, частували нас яблуками і цукерками.
Стільки молодого сміху, буяння, радости, що одного з нас охоплює відповідний настрій і він починає наспівувати мотивчики з "Алло на хвилі"[50].
Маленький карапуз докірливо хитає головою.
– Чого ти?
Карапуз солідним баском:
– Такий великий дядя – і танцює...
Але не скрізь ми танцювали. У великій світлій залі окружкому[51] секретар докладно розповідав нам про п'ятирічний план їхньої округи, про хлібозаготівлі, українізацію і культурне будівництво. Ми дістали про Кременчуччину великий гарний матеріал.
Про наш візит до червоноармійців гарматного полку слід писати цілі підвали[52]. А сьогодні – коротенько.
За старих часів слово "касарня" було погане слово. Воно визначало бруд, казенщину, жах.
Тепер червона касарня – осередок культури, чистоти, охайности.
Нас повели в їдальню. Але ж, даруйте, хіба це їдальня? Це затишний прекрасний ресторан. Так, навіть радіо грає під час обіду. Власна маленька радіостанція, утворена самими червоноармійцями. Двічі на тиждень – радіогазета.
Церобкоопові нашому треба повчитися варити такий гарний борщ, яким нас частували червоноармійці.
Я боюсь набриднути читачеві описом прегарних червоних кутків і гімнастичної зали.
Чечвянський довго дивиться на правильні ряди червоноармійських ліжок, укритих сірими ковдрами, на яких унизу написано "ноги". Це щоб червоноармійці правильно застеляли ліжка.
Стояв Чечвянський мовчки. Підходить до нього краском.
– Ну, що скажете, товаришу?
– Що скажу? – рипить Чечвянський. – Скажу, що в старій касарні солдат від "муштри" не знав, куди подіти навіть свою бідолашну голову. А тепер червоноармієць знає, куди йому класти навіть ноги.
Жарт полетів по касарнях.
ТИЖДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ
Святковий настрій охопив нас іще на харківському вокзалі. Ми їхали на Тиждень української культури – на бучне свято, що сколихнуло ціле велике індустріальне місто, місто заводів-велетнів.
Трапилось так, що на цей тиждень збіглося кілька великих свят: Шевченкові свята, десятиріччя Шевченківського театру, свято Паризької комуни, конференція МОПРУ[53], двохсотий номер дніпропетровської газети "Звезда".
Ми їхали на Всеукраїнський зліт письменників, артистів, режисерів, драматургів.
Про це гомоніли на харківському вокзалі.
– До речі, ви всі поїдете в твердому вагоні, – додав Шпол[54], уминаючи другу порцію шніцеля. – По-пролетарському. Бо м'яких квитків уже немає. Неув'язка.
"Неув'язка" не завадила нам спати на твердих полицях, під акомпанемент оглушливого верещання чийогось двомісячного нащадка.
***
... На дніпропетровському вокзалі – прапори, оркестри, представники робочих організацій.
Плакат:
"Вітаємо дорогих гостей.
Шевченківці".
Заступник наркома освіти тов. Полоцький[55] промовою починає мітинг.
Рожевий морозний ранок. Чекаючи нас, чмихають автомобілі.
Тов. Полоцькому відповідає зав. агітпропвідділу.
Він говорить про величезне значення Тижня української радянської культури для дніпропетровського робітництва.
Далі говорять представники комсомолу й Червоної армії.
Скінчили.
– Де ж Остап Вишня? –– гукають з натовпу.
– Покажіть Остапа Вишню.
У Максима Лебедя[56] такий осяйний, святошний вигляд, що його приймають за Вишню.
– Ні, Вишні тут немає. Вишня з Хвильовим, Любченком, Кулішем, Яновським приїде трохи пізніше з Артемівська.
Під'їжджають автомобілі.
З готелю рушаємо до Шевченківського театру.
Скільки знайомих облич! Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ... І як гігантська скеля серед бурхливого моря, над нами велетенська постать режисера Червонозаводського театру Василя Василька.
Обдивляємось театр.
Так, шевченківці добре підготувались до свята.
Їхня невеличка виставка свідчить, що тут працювали дбайливі руки.
А сонні обличчя керівників виставки Н. Ващенка і К. Капатського свідчать за кілька безсонних ночей; люди працювали здорово і вчасно закінчили устаткування виставки.
Тут – історія Шевченківського театру, вітрини українських книжок, українських фільмів і макети постав: "Інженер Мерц", "Собор Паризької Богоматері", "Мина Мазайло".
Далі галасливою, веселою юрбою сідаємо на перший номер і їдемо до крайового музею, до Яворницького[57]. Максим Лебідь, як дбайлива квочка, збирає курчат – держить нас укупі, не дає розбігатись.
У музеї, під дзюркотливий струмочок пояснень старого Яворницького, ми з головою поринаємо в сиву-сивезну старовину: ми в гостях у запорожців і гайдамаків, із темряви сивих віків дивляться на нас Настя Скоропадська і Максим Залізняк.
***
Увечері театр ломиться від натовпу.
Коли підноситься завіса, по спині пробігає легенький холодок: у президії біля шістдесяти чоловік.
Приїхала вже й друга група, тільки Вишня заховався в "червоному кутку" – п'є чай.
Відкриває урочистий вечір Полоцький.
Він говорить про те, як пролетаріат мусить опанувати українську культуру:
– Справа української пролетарської культури – справа самих трудящих. Цю роботу найперше мусять проводити наші профспілки через свої клуби. На жаль, цифри, що ми їх маємо, нас не задовольняють. У низових, наприклад, осередках, хоч і є п'ятдесят два відсотки активістів – українських робітників, але українською мовою там робота провадиться лише на дванадцять відсотків. Проте ми певні, що ніякі натиски ворогів не припинять будування нашої української пролетарської культури, національної формою, інтернаціональної змістом.
З усіх кінців Союзу з їхались представники робітничих, професійних, мистецьких організацій – вітати шевченківців.
Цілий альбом привітальних телеграм. Ці привітання від робітництва, від партійних організацій, від Червоної армії, від товаришів по роботі якнайкраще свідчать про те, що шевченків ці роблять велике й відповідальне діло.
Далі – неофіційна частина в клубі залізничників. Довжелезні білосніжні столи. На бенкеті – близько двохсот п'ятдесяти чоловік.
Пізно вночі вщухли розмови, гомін, святочне піднесення.
Другого дня частина письменників виступала перед робітництвом у величезному Палаці культури. В театрі відбувалася конференція МОПРУ і концерт.
Пізно вночі шевченківці показали гостям генеральну пробу п'єси "Мина Мазайло".
________________
("Червоний шлях", № 4, 1933).
Шкідники
Їх можна відшукати скрізь. Здебільшого несвідомо вони по дрібненькому шкодять нашому будівництву. Глянеш так на них збоку – начебто ні в чому й не винна людина: така дрібниця, що й говорити про неї не варто. А складіть загальну суму отих дрібничок і побачите, яке неймовірне гальмо натискує на наші колеса тільки через те, що люди не хочуть подумати, ставляться до своєї справи по-казенному, по-чиновницькому, як справжні бюрократи.
На світло денне їх!
Візьмемо блискучі шпилечки, наколемо на них цих жучків – і подивимось на них, хай їх бачать, хай про них чує ціла Україна.
Отже, сьогодні – про шкідників українізації.
***
Не будемо говорити про свідомих, упертих, переконаних шкідників.
З ними розмова коротка.
– Ви, товаришу, здається, про українізацію зовсім забули?
– Як то забув? Навпаки. Ось у мене в кишені посвідочка другої категорії.
– А чому ж ви пишете й розмовляєте російською мовою?
– Е, любчику! Доки сонце зійде, роса очі виїсть. Може, ще про цю українізацію забудуть.
Що робити з такими особами? Двадцять вісім мільйонів нашого народу розмовляють українською мовою, а купка русотяпів ще сподівається, що "про українізацію забудуть".
Що робити? Ясно, що робити: перше, друге, третє попередження – І: "Нам з вами не по дорозі, громадяни".
А ось несвідомі шкідники:
"Зацікавлені обличчя рахують, що при мінімумі встановленої освітлености наступне збільшення цього мінімуму тягне за собою дуже помітне, хоча й більш повільне, по мірі росту абсолютної величини освітлености, підвищення виработки продукту".
Зрозуміли щось, товариші-слухачі? Ні? Ми також нічого не зрозуміли.
Яка тифозна курка тремтливою лапою надряпала ці рядки?
Який селянин зрозуміє таку мову? Чи можна обвинувачувати робітника, який, прочитавши отаке, каже: "Ми хочемо знати українську мову, але чому вона така важка, що навіть українці не розуміють деяких слів?"
Отак пишуть службовці, що надто формально розуміють українізацію. Як чорт ладану бояться живої української мови, вчать тільки граматичні правила – і "жарять" переклади за словником, перекручуючи на український кшталт російську мову. Це в той час, коли жива народна мова – найчистіше джерело, що живить своїми скарбами і письменників, і поетів, і просто культурних людей.
Гетьте ж з очей, казенщино, штучність, мовоглупство! Розмовляймо щодня українською мовою, читаймо наших найкращих письменників, не губімо зв'язок з живою розмовною українською мовою.
А ось несвідомі бюрократичні шкідники.
Кілька фактів: у Києві на Водоканалі імені Леніна з шестисот робітників половина українців.
"Українізація стінної газети з 5096 упала на 2096. Не чути більше про українознавство, не заохочують робітників висловлюватися на зборах українською мовою..."
На Головних трамвайних майстернях імені Домбаля робітники переважно українці.
"Майже всю культроботу провадять руською мовою. У клубній бібліотеці українських книжок як у бідного овечок, та й ті лежать без користи, бо нема кому сказати про них доброго слова.