Парад планет

Така слава в самій Яб­лунівці, у білому світі, такий розголос, ажіотаж, нездорова сенсаційність, а місцеві органи мовчать, наче параграфів наковтались, а ті параграфи поставали їм кілком у горлі. Буває, кажете? Буває, що й гнида співає, але який лю­битель вокалу слухатиме її!..

Якогось дня Хому ласково таки запрошено до сільради перед очі Гната Васильовича. Спершу грибок маслючок гадав, що той надумав лікувати свою заїкуватість прямо за робочим столом, то поквапився прийти, бо помагав лікувати хворобу й помагатиме — йому не шкода своєї лікувальної магічної сили. Та коли переступив поріг ка­бінету, мимоволі розгубився.

Коло осяяного сонцем вікна бесідувало двоє — голова сільради й сам начальник районної міліції товариш Ве­неційський. Коли скрипнули двері, вони обірвали розмову і втупились пильними поглядами в грибка маслючка.

Над головами в обох світились німби. Й коли над головою голови сільради Хома побачив німб, котрий на­гадував срібне свічення, то вже над головою самого на­чальника міліції товариша Венеційського німб нагадував золоте свічення. Миттєвим поглядом пронизавши обох на­скрізь, старший куди пошлють побачив, що Перекучерен­ко сьогодні обідав капусняком, їв тушковану гусятину і запивав грушевим узваром, а сам начальник районної міліції пообідав кабачковою ікрою, рубленим шніцелем, сибірськими пельменями і талліннським кефіром. У нього болів поперек і нила права нирка. Хоча Венеційський і походив із подоляків, із діда-прадіда репаних селян, проте своєю вродою нагадував кавказьку людину, й щось де­монічне було у виразі його чорних опуклих очей, у різкому обрисі мужнього обличчя, яке годилося б карбу­вати на монетах.

Д-добрий д-день, Х-хомо Х-хомович-чу, — першим винувато привітався голова сільради, стримуючи радісну усмішку від зустрічі з грибком маслючком. Адже він так і лікувався від свого заїкування — спогляданням химер­ного яблунівця і веселим сміхом.

— Здрастуйте, коли не жартуєте, — стримано відказав грибок маслючок, — та щоб матері вашій сім копійок.

— Так, так, — усміхнувся Перекучеренко, відчуваючи, як із появою Хоми ота клята заїкуватість минає.

Начальник районної міліції сам товариш Венеційський сказав:

— Хомо Хомовичу, ви щойно з ферми, від худоби?

— Ага, бабрався в гною, бо коло скотиняки завжди клопотів по вуха.

— А ви вчора в Одесі не були?

— Вчора? В Америці бував, а от в Одесі бувати ніколи не доводилось.

— У нас є достовірні дані, що вас бачили на Привозі...

— Я ось кажу, що ви, Хомо Хомовичу, вчора з Яб-лунівки нікуди й ногою, — невластивою для себе скоро­мовкою заторохтів Перекучеренко, відчувши магічну дію грибка маслючка.

— Еге ж, бачили вас на Привозі, на знаменитому одеському базарі, — вів далі Венеційський, і в голосі його дзвеніла сталь.

— Та хай Господь боронить! Може, хтось нализався, от і приверзлось казна-що в червоному капелюшку... Вся ферма, вся Яблунівка можуть посвідчити.

— Бачили вас із пістолетом у руках...

— Із яким пістолетом? Та я ніякої зброї не тримав із війни, хіба що ножа чи вила-згрелі.

— Так от, весь Привоз бачив, як ви стріляли з пістолета, а вистріляні з пістолета кулі підхоплювали на лезо ножа.

— Тю! — скрикнув грибок маслючок. — Хтось оббрехав, а ви їм віри ймете.

— Потім привселюдно ви підкидали вгору колоду карт, стріляли з пістолета — й тричі влучали тільки в пікову Даму.

— Тільки в пікову даму? — щиро дивувався старший куди пошлють.

— Тричі! — не без захоплення повторив сам начальник районної міліції.

— Та не був я вчора на Привозі! — мовив Хома не­вірний і лукавий, проте мовив із якоюсь невпевненістю, наче й сам трохи сумнівався, що каже правду.

— Після Привозу вас бачили біля Одеського оперного театру.

— Та зроду-віку не ходив по театрах. У Нью-Йорку запрошували в Метрополітен-оперу, та якраз нежить схо­пив, довелось весь вечір чхати в готелі на сотому поверсі.

— Біля Одеського оперного театру жінка-продавщиця від громадського харчування торгувала пиріжками з лі­вером. Ви, Хомо Хомовичу, купили в неї пиріжок, роз­ламали навпіл — і всередині серед ліверу знайшли юві­лейного карбованця.

— Тю! — знову злетіло з язика в Хоми.

— В другому пиріжку ви знайшли ще одного ювілейного карбованця.

— За що купить, то купить, аби свіжа копійка, — вигукнув грибок маслючок.

— І в третьому пиріжку так само лежав ювілейний карбованець.

— Значить, набрався я грошей, аж кишеня не сходи­лась? — оговтавшись, пожартував Хома. Звичайно, він спер­шу розгубився, бо хто не розгубився б, угледівши на­чальника районної міліції, якого раніше доводилось бачити лише віддалік, та ще почувши від нього чудні речі. — З такими грошима, добутими з ліверних пиріжків, і в бруді будеш чистий... А хочете знати, що далі було?

— Де було? — в один голос мовили Перекучеренко і Венеційський, витріщившись на грибка маслючка, наче той узявся їсти свій язик, щоб не ходити до музик.

— Та ж біля театру!

— То зізнайся, що далі було, — примружився начальник районної міліції.

— Народу зібралося — страх, бо де ж це видано, щоб гроші добували з пиріжків. Ну, тітка відразу й прикрила свою комерцію, бо вона ж і сама годна повиколупувати ювілейні карбованці з ліверу, то чого має казна-кому віддавати!

— Ну-ну, — похмуро підохочував до зізнання начальник районної міліції.

— Розколупала всю корзину пиріжків — і не знайшла жодного карбованця!

— Суща правда, не знайшла. Значить, Хомо Хомовичу, таки були вчора в Одесі? Таки стріляли з пістолета на Привозі в пікову даму? Таки ловили кулі на лезо ножа? Таки добували ювілейні карбованці з ліверних пиріжків біля оперного театру?

— Й на Привозі не був, і гроші з ліверу не добував, — уперто стояв на своєму грибок маслючок.

— А так розказуєте, наче, своїми очима бачили.

— У мене алібі на сто процентів, — не здавався Хома невірний і лукавий. — Ось і голова сільради товариш Перекучеренко підтверджує.

— А може, прикриває вас? — висловив чорну підозру начальник районної міліції. — Бо звідки ви знаєте, що далі сталось біля оперного театру?

— Я все можу знати, як захочу... Ось ви сьогодні їли кабачкову ікру за обідом? Їли. А рублений шніцель і сибірські пельмені? Їли. І талліннський кефір пили.

— Та ви що, разом зі мною в районну чайку заходи­ли? — вражено пробелькотав товариш Венеційський, хоч, може, йому не годилося белькотати й за химерніших обставин.

— А я вас наскрізь бачу!

Сам начальник районної міліції товариш Венеційський звик до того, що він усіх бачить наскрізь — і не тільки своїх підлеглих, а й казнокрадів, хабарників, алімент­ників, порушників громадського спокою, дармоїдів, спеку­лянтів. Він не звик до того, що його самого бачили наскрізь, але ж бачив його не хтось, а сам грибок мас­лючок, феномен із феноменів, отож Венеційському трохи й лестило, що він удостоївся такого проникливого погляду старшого куди пошлють. Щоправда, він хотів сказати цьому яблунівському колгоспнику, що кожна людина в нашому суспільстві суверенна, має право не тільки на недоторканість своєї особи, а й право на недоторканість внутрішнього світу, що ота кабачкова ікра, сибірські пель­мені, рублений шніцель, талліннський кефір містяться у внутрішньому світі його особи, куди будь-кому зась поти­катись і поглядом. Але Венеційський несподівано для са­мого себе стримався від такої тиради, сказав натомість:

— А позавчора в Малих Дубових Грядах пограбовано промтоварний магазин. Винесено колготки жіночі, куфай­ки на ватині, гумові чоботи, джутові мотузки. Ходять чутки, що вас бачили в Малих Дубових Грядах увечері, а пограбування сталось опівночі.

— Я в Малих Дубових Грядах руками не дивився й очима не пас! Маю алібі: позавчора, як і вчора, я вранці, вдень і ввечері порався коло скотини, й ногою з ферми не ступав нікуди.

— Три дні тому в Кривошиях із біологічного кабінету в школі вкрадено заспиртованих гадів...

— Тю! — в один голос тюкнули голова сільради і старший куди пошлють.

— Заспиртованих гадів потім знайшли у верболозах над ставом, зловмисник викинув, проте спирт пропав, наче вивітрився. Ходять чутки, що ви навідувались у Кривошиї.

— Це якийсь добрий собака набрехав, ото вже солить мені язиком. І за той день маю алібі!

— Так, так, — не став суперечити голова сільради Пе­рекучеренко. — Хома не отой дзиґар, що одне показує, а друге б'є.

— Ви ж бо знаєте, яка слава про вас котиться по світах?

— Знаю. Де що скоїться, а Хома винуват. У якої вдовиці дитя народилось, а Хому батьком величають, у якого дядька здулась корова, а приплітають грибка мас­лючка. Авжеж, коли в мене така слава, то чом не тулити горбатого до стіни! Але вини моєї немає ні в чому — ні в тому, що в Малих Дубових Грядах украдено, ні в тому, що в Кривошиях познущались із заспиртованих гадів. Я в Одесі на Привозі не був і з пістолета не стріляв. Хоч, може, теж зумів би влучити в пікову даму чи лезом ножа зловити кулю. Й коло оперного театру в ліверних пиріжках не порпався і ювілейні карбованці не діставав. Хоч, може, зумів би дістати з пиріжка не ювілейного карбованця, а десятку чи сотню. І ще хочу таке сказати — й голові сільради, й начальникові районної міліції. Справді, я умілець, а народ називає навіть народним умільцем. І я зі своїм умінням ні від кого не криюсь. Але ж багато брешуть на мене, брешуть і не заїкаються. У Трилісах не я обчистив промтоварний магазин і не я там забув під прилавком баночку синтетичної ікри. У Вовковиях не я розправився з колгоспним волом! У Хрещатому не я накрив ярмаркові товари шапкою-невидимкою. А в Жда­нові в ресторані "Золота рибка" та в поліклініці не я ковтав яйця, не мені з рота діставали курку, качку й гуску! Хоч, може, я такий мастак і народний умілець, що теж без труда зумів би ковтати яйця, теж зумів би постачати споживачам живу птицю, а не свіжоморожену. Так що не треба причисляти мене до шахраїв і ловкачів, я не авантюрних і не пройдисвіт, а старший куди пошлють із колгоспу "Барвінок, і мені дорогі мої колгоспна честь і трудове сумління.

І грибок маслючок так споважнів, так набундючився, так нагороїжився, наче свою колгоспну честь і трудове сумління нікому не віддасть, не подарує і не проциндрить.

— Тут таке діло, Хомо Хомовичу, — поважно озвався Венеційський, суворішаючи чорними очима.

— Еге ж, таке діло, — вмить підхопив Перекучеренко й теж построгішав зеленим жабуриннячком очей.

— Ну, якого ще цвяшка хочете мені в лоб забити? — поспитав спогорда старший куди пошлють.

— Хомо Хомовичу, ми не сумніваємось у вашому алібі, — сказав начальник районної міліції.