— Як тут у вас багато пташок на дніпровських кручах!
— Дідунь розказує, колись було більше. І водилися такі, що тепер уже не водяться.
— Чому не водяться?
— Бо перевелися.
— А може, полетіли до вирію — і назад не повернулися?
— Е-е, так не буває. Пташки завжди з чужини повертаються на батьківщину, де народилися. Хай то з Індії повертаються, хай то з Африки летять назад.
— І як тільки вони вгадують летіти й туди, й назад?
— Ніхто не знає. Навіть не знають учені. Мабуть, лише самі пташки і знають, але хіба вони розкажуть?
Понад їхніми головами, зовсім низько, рівно б’ючи крильми, мерехтячи білим підпушком грудей, пролетів табунець диких качок.
— У дніпровські плавні полетіли, — мовив Васько Васюра, провівши поглядом качок, які хутко й зникли поза верхівками ясенів. — І навіщо тільки полюють на них?
Вони прислухалися, наче в ранковій тиші сподівалися почути рушничні постріли. Проте ранкову тишу порушував хіба що легкий шурхітливий шелест листя на чагарниках поблизу. Та й не близько дніпровські плавні, звуки рушничних пострілів звідти не долинають сюди, окрай поля.
— Тихо, — з гамованою радістю сказала Надійка.
Радість у її очах мала синій колір волошок, на яких іще не протряхла роса.
Вони сиділи окрай поля поміж кущами шипшини, гілля якої було рясно обнизане кораловими ягодами. Трохи збоку, сховане за деревами, ховалося село, а прямо перед ними слалося поле. Сонце вже зійшло, випило досвітній туман, проте де-не-де віддалеки снувалися попелясті пасемця, ледь погойдуючись над полями, але і їх скоро мало висушити сонячне проміння.
Вони, сидячи поміж кущами шипшини, обоє прислухалися, намагаючись не пропустити жоден звук.
Принюхуючись до вітерцю, що долинав із поля, Васько Васюра сказав:
— О, хлібом пахне вітер.
— А я не чую, щоб хлібом пахнув, — принюхуючись, мовила Надійка.
— А ти пересядь на моє місце.
Вона вдячно подивилася на щедрого Васька Васюру, пересунулася на його місце на прижовклій траві — й аж заплющилася:
— Ой, пахне славно!
Васько Васюра хотів сказати, що вітер пахне хлібом і там, де щойно сиділа Надійна, але змовчав чомусь.
— А може, не прилетять, ми тільки марно чекаємо? — озвалась Надійка.