Запрацювали сотні скорострілів.
Москалі лавою ллються й спішать до вирваної міною ями. Їх зустрічали градом куль і майже всі падали на місці. Але вони все сиплються, сиплються без кінця. Здавалось, їх там мільйони. Здавалось, вони виходять з-під землі в безмежній кількості. І коли купи трупів були так великі, що за ними могли знайти собі прикриття вояки, їм вдалося добратися до ями. Одночасно до ями полетіли тисячі ручних гранат.
Як довго це трівало, ніхто не знав. Наша артилерія розпочала сильний обстріл здовж ріки, бо росіяне почали переправу. Я все строчив. Не встигав міняти стрічки. Передомною наросла гора з трупів. Тримаємося твердо. Набоїв досить. Страти в людях не великі.
Нарешті десь перед світанком росіяне перестали сипатися. З їх боку слабшає й завмірає стрілянина. Чути команду — Вперед! Висипаємо і йдем в проти-наступ, клякаємо за купами трупів і по короткому часі опановуємо російські окопи. З дивізії, що сиділа тут перед кількома годинами, не лишилося ніодної живої людини.
Правда, одну напівживу людину ще тут застали. Був це ранений росіянин, якого добив мадяр з нашого полку Уміраючи, він вказував на свою вояцьку торбу і щось просив. Я його не розібрав, але коли розвязав торбу, знайшов у ній написаний до жінки лист. Знайшов також у нього невеличкий хрестик, який дістав "За храбрость". Я взяв той лист і хрестик до своєї кишені. Той хрестик маю до цього часу.
Все, що лишилося живе, загорнули в полон, а мертве лишилося на місці. Через гори трупів верталися до старих законів. Верталися зовсім одверто й спокійно. Ніхто нас не переслідував.
Сходило величне сонце. Сходило того ранку особливо. Тихо, боязько. У такі ранки на полях роса, на лугах легкий вовнистий туман, у лісі спокій і хори птахів на полонинах, зводиться та йде скубати соковиту траву худоба.
Лежиш чомусь зігнутий на землі. Поза не звичайна. Так, як звалився, розкидав руки й ноги й гаразд. Дивишся на свої ноги й дивуєшся, що вони в таких дивних чоботах. І видається, що ти дуже довгий, що ноги твої бозна як далеко від тебе. Хочеш поворухнути ними й не маєш змоги. Нерви не передають наказів голови, відмовляються послуху.
Предмети якимись дивними видаються. Кріси, скоростріли змінилися до непізнання. Це-ж діточі забавки. Все так кумедно зроблене. Береш у руку манюсіньку шрубку, мацаєш її й дивуєшся. Без цієї шрубки скоростріл не стрілятиме. Без цієї манюсінької шрубки. А чому скоростріл не стрілить? Чому вона кругла й нарізблена?
І зовсім тихо навкруги. Все заніміло, все завмерло. Яка година? Ніхто 'не знає, яка година. Чути по окопі номусь скрізь питаються, яка година, ніби це так важно. Сонце все вище й вище піднімається. Над лісом (а може то й не ліс) з тамтого боку щось горить. Дим величезними валунами піднімається догори. Кажуть, що то ліс горить. І знов усі ві сні повторюють, що то ліс горить. Дехто навіть спокійно підводиться, байдуже дивиться туди й підтверджує: — тай, це ліс горить.
Нарешті, здається, заснув. І я заснув, мій скоростріл заснув і кожна його шруба заснула. Мої й сотня інших ту поносих і брудних чобіт, задершись догори, непорушне лежали здовж окопу.
І безперерви щось верзеться. Мертві, янголи з трубами. Перед носом має біла, як сніг, хустиночка й на ній три криваві знаки. І кожний знак дивиться на мене, ніби живе око. Одвертаюся. В той час обнімають мою голову чиїсь ніжні, теплі руки, обнімають і горнуть до чогось мякого та приємного. І я знаю, що то Параня мене обнімає, знаю, хоч і не бачу її. Починаю тягнутися до неї, бо вона якось далеко від мене. Пробую підняти руки, Щоб, обняти її, але воїни так тяжкі, що підняти їх не маю сили. Трачу надію й опускаю руки.
Після бачу якусь дуже велику кімнату. Це власне й не кімната. Це скорше церква. Баня піднята дуже високо й на ній, ніби на небесному склепінню, сяють зорі. Вони горять, мигають. А навколо попід стінами від долівки до самого склепіння повно книг. Товсті, вязані в шкуряні політурки, а на них великі чорні написі: "Війна".
Далі якісь кольони, за ними відкриваються ще інші залі. Обережно йду по них. На стінах бачу великі з повиколюваними очима портрети. Ага. Це-ж музей. Так, так. Он і наплечники наші, кріси, скоростріли, шоломи. Шукаю людей. Скрізь порожньо. Де-ж ділися люди? Йду далі н знаходжу в кутку тільки одну якусь невиразну людину. Здається, бачив її десь.
— Ви хто? Як ваше імя? — питаю. Виймаю записника й не чекаючи відповіді, записую: Бондар Нестор. А як ви пишетеся? Стор — не, чи Нестор? Окремо, чи разом? А це, кажу, не ваш часом хрест? — Виймаю з кишені хрест, але зовсім не такий, як бачив у нього, а інший, чорний, залізний і подаю йому. Той мовчки протягає свою руку, а вона чорна, в багні. Розчепірив пальці, а з них багно капає. — Ні, кажу. В такім разі лишіть цей хрест краще тут. Він буде нам потрібний. Ви-ж знаєте, що скоро почнеться суд? На цього хреста будуть присягати. Ви свідок. — Він киває головою.
— А чи не знаєте, хто тут продає оці портрети? Оці з попробиваними очима?
Він оглядається й тикає пальцем в кут. Там бачу знов Параньку. Стоїть, усміхається і манить пальчиком до себе. — Переночуйте тут. Ляжте, засніть. Сюди, сюди!
Сіла сама, відійшов до неї. Горне мене до себе. Волосся її русяве, мяке. Очі великі й сині. Схиляюсь і кладу голову їй на коліна.
— Але-ж ні! Я мушу йти. Так, Параню. Мушу йти. Мене чекає інша.
Почувши це Параня, нахиляється до мене, тісно тримає в руках мою голову, а в очах у неї великі світлі сльози стоять. І от одна сльозина зривається й капає мені на ніс. Я аж здрігнувся. Вона була гаряча, мов топлена мідь. У ту саме мить прокидаюся.
Лежу, як і лежав горілиць. Надімною зовсім плиске небо. Сонце гріє, а хмари рівнобіжне до землі відпливають валками в безвість, не торкаючись обрію. Дехто вже також прокинувся.
— Слухай, каже один. — Ти-ж ранений.
— Де? — питаю байдуже.
— Та он всю пику розчуквашило. Сиджу отак, дивлюся й бачу в тебе почала кров із носа капати. Збудити, чи ні? Ет, думаю, хай краще спить. Після збуджу.
Піднімаю руку. Дійсно все обличчя, комір і пазуха облиті кровю. Але чому-ж не болить? Встав, покинув усе, що мав й пішов. На півдорозі до місця польової лікарні впав. Мене підобрали.
Знов попав до того самого двора, де ми були раніш на відпочинку. Після останнього бою з палацу зробили лікарню. Лежу з завязаними очима в великій залі, де ще недавно лежали книжки. Нічого не бачу. Ввесь час думаю безконечні думи.
Через пару днів розшукав мене Борис. Я надзвичайно втішився й мало не вискочив з ліжка, щоб обняти його. Дав йому найденого в московського вояка листа. Той прочитав і каже: — То він властиво й не москаль. Він такий саме українець, як і ми з тобою. Ось він пише до жінки листа й просить, щоб не журилася, бо ж усе одно скоро вернеться додому.
— Ага, вернеться, — кажу. — Треба б якось повідомити його жінку.
— От, бач, каже Борис. — І скільки там, тієї ночі побили ми своїх людей. Безліч. Шкода, що ми самі себе нищимо.
І він починає говорити зо мною про те все, про що вже нераз говорили. Боже, думаю, як ця молода людина турбується тим усім. Я не бачу його, але чую й уявляю. Добрий, незабутній Борис. Він прочитав мені ще кілька книжок і дав пару на спомин.
На війні розлучатися привикли, але розлучання з Борисом було тяжке. Не бачив його, але довго, довго й міцно тиснув його руку. Обіцяли, як будемо живі, зустрітися. На жаль, цього не сталося.
16
Марійка видоїла корову й іде з скіпцем до хати. В долині на селі чути крик і гармідер. До двірця від Зіміру підізджають довжелезні товарові поїзди, деякі зупиняються, деякі їдуть далі. Вулицею Ясіня суне довга валка військових возів.
Марійка дивиться згори й дивується. І що воно там твориться? Снуються й кричать люди. Ет... Однесла молоко до хати, процідила й поставила одно горнятко молока, щоб спарилося для дитини.
Дитина її має вже два місяці. Крихітне, ржевеньке створінячко борсається в пелюшках і кувекає. Мати бере його, пригорта до лона, гріє й годує грудьми. Дитя ссе, моргає малюсінькими усточками, а Марійка довго, довго дивиться, любується.
Надивившися, відриває погляд від дитини й приковує його до невеличкого деревяного хрестика, різбленого невідомо ким і коли. Він висить на цвяшку по середині передньої стіни. — Ох, Боже, Боже! — виривається з її грудей.
Направо й наліво від хрестика навішено багато образів. Між ними також один цісаря Франца Йосипа й архикнязя. На грудях і в цісаря, і в архикнязя поналіплювано тістом багато старих, потемнілих світлин. Є між ними також світлина її чоловіка Гриця.
Марійка встає, лівою рукою притримує дитину, спинається до образів і виймає Грицькову світлину. Вернувшись на своє місце, вона довго, дивиться то на світлину, то на дитя. Тяжко їй у грудях. Чорні думи тиснуться до голови.
На дворі пізна осінь. Довгою чередою сірих вайлуватих турів, сунуть над горами хмари. Ліси скутані мряками.
Нараз чує Марійка ніби грім. Раз, другий. Стріляють з гармат. Вона вже знає добре ці згуки. Кладе дитину й вибігає надвір. З долини йде захекана приспанка Зуська.
— Агій, Зусько! Що там сталося? Ади стріляють, чи що?
— А Господь їх святий знають. Кажуть, москалі знов йдуть, — підтираючи запаскою носа, каже Зуська.
— Боже, Боженьку! І знов тоте нещастя сунеться до нас!
Що тут робити? Вона зовсім сама одна з маленьким немовлям. Куди кинутися, що почати? Коли б хоч Павло прибув.
Павло знов служив при штабі полку звязковим. Востаннє стояв з полком у Ворохті й час-від-часу навідувався до Марійки. Коня мав доброго, махне на сідло й раз-два в Ясіню. Всі знали, що Марійка жиє з ним як з чоловіком. Знав це й Манівчук, але нічого не міг подіяти, його два брати пішли також на війну, а сам нічого не вдіє проти Павла.
Кватирував Павло в знайомих і жив добре. Війна мало дошкуляла йому. Добре їв, випивав. Коли зненацька наперли на Ворохту москалі, Павло сидів у себе на кватирі і чекав на курча, яке підсмажувала йому господиня. Кінь його стояв осідланий під повіткою й їв сіно. Павло мав їхати до Ясіня. Зо всіх боків чути стрілянину, але це продовжується від самого раня й ніхто не звертав на це уваги. Великий відділ москалів з двох боків натискав на Ворохту й австрійська артилерія почала крити по них з гармат.
І раптом вбігає сусідчин хлопець і кричить: — Москалі! Павло як сидів, зривається й прожогом з хати.