— І Роман розповів Стюартові, в чому річ.
— Я їм не казав! — боронився Всеволод.
— І я ні! — переконував Орест.
— Вони не казали, тільки Тамара почула, як вони нараджувалися! — вступилася за хлопців Міма.
— Чи я не казав? Недурно жінок не приймали на Січ! Але нам треба подякувати судді та йти до пана професора на лекцію.
І так уже припізнилися!
— Нема за що дякувати! Я дуже радо... Ви — жваві хлопці!
А, може, б ми всі на добре закінчення справи скочили до бару на "мангаттана"? Я прошу і пань!
— Дуже дякуємо, але всі ми не п'ємо...
— Це дуже зле — але окей! До побачення! Я мав гарний час з вами! Ага, тут ще ваші дрібнички!
Хором сказали: "Дякуємо вам ду-же!", а потім Роман скомандував:
— Ходом руш! А ти, Оресте?
— Я йду теж! — сказав той так, ніби його заболіло, що хтось у ньому сумнівається.
***
Попереду Орест та Всеволод вели під руку Тамару і виспівували:
З верхів Карпат ярами надолину
Сотня повстанців гордо виступа.
— Бум, тарарам, тарара, парарам! — виспівував Орест пригравку своїм глухуватим голосом.
— Ромку, скажи їм, хай не роблять такого галасу!
— Та хай собі кричать, здорові! Приспішім тільки крок і стежмо за ними...
—Ромку, по щирості: скільки в цьому двобою було... опони?
— Чого?
— Я думаю: твоєї геніяльної режисури...
— "Всі ми ріжемо словами". Леся Українка розумілась на самокритиці! Я пояснив Стюартові, що за всяку ціну треба не допустити до вуличного скандалу. Всеволод знав, що йде справді битися. А решта склалася само, по правді... По "Руській Правді", по "Литовському Статуту", по "Правах, по которих судиться..."
— Ти, бачу, добре приготовив для професора працю на сьогодні.
— Не як же! Старенький теж вкладає всю душу в ці лекції.
— Він хоч так старається надолужити те, що проти свого переконання мусів учити цілими роками за геніальними рецептами Маркса, Енгельса і-те-де...
— Сіромаха! Але який у нього глибоко обґрунтований погляд на кожну справу — без "рецепти"... А, до речі — поглянь на наших малих. Скажи, що думаєш: готові вони вже до Пласту?
— До Пласту?
— Таж не до комсомолу!
— Який ти! Мені тільки дивно, що досі ти про це не говорив нічого.
— Я складав пластову присягу ще колись у Корчині, а тим самим я зобов'язаний... А хіба ти не помітила в усьому пластових метод?
— Я й сама ними керувалася.
— Бачиш, я перш за все хотів, щоб вони полюбили зміст, не форму.
— Так... І тому навіть мені — ні слова?
— Бо ми всі проходили час проби, Мімо. Я, ти, малі... Коли ми маємо нагоду починати все від основ, я хочу, щоб у Пласт попали лише ті, що справді варті цієї почести.
— Вийнятково, лише в цьому випадку ти маєш рацію. Але я чомусь не думала, щоб ти хотів зв'язувати нас із Пластом. Радше...
— Нічого не "радше"! Пласт дає концепцію всебічно виховної людини, а я хочу, щоб наші малі були повними людьми.
Зрештою — так хоче отаман...
— Коли так, то я за те. З Богом!
— З Богом... До речі, Мімо, ти вмієш молитися?
— Здається, так... Важко самій про себе говорити...
— Вибач, я поставив питання неправильно... Я лише хотів тебе просити.
— Молитися за тебе? Іспит?
— Ні, дякую; якось проскочив минулого тижня. Знаєш: козак як п'є, то п'є...
— Як б'є, то б'є! — поправила Міма.
— Власне так! А як вчиться, то вчиться.
— Так за що маю молитися?
— Мені важко це тобі пояснити. Але кінець-кінцем це зрозуміле... Там діються страхіття щодня... І часом до болю здається, що якраз у цю хвилину хтось потребує твоєї помочі...
Міма споважніла.
— Тоді — дуже радо... Сьогодні?
— Так! — і Роман в одну мить підскочив і викрутив назад руки Джері Рубахіному. Об камінь пішоходу брязнув ніж.
Щойно тоді хлопці та Тамара оглянулися.
— Мімо, біжи та зателефонуй на поліцію!
— Як?
— Ну, не бійся! (Роман борикався з Джері). Там його погладять по голівці... Не проси, не пущу! — прошипів до Джері. — ...щоб бідна дитинка комплексиків не дістала... Стій тихо, кацапе!
Всеволоде, піднеси ніж! Кажу, стій тихо!... Піднеси ніж, він був призначений для тебе! Цим разом його вже не повернемо
власникові!
Міма побігла до найближчої аптеки.
— І не копай! І мову свою вже забув, а все ж таки ще знаєш: типово по-кацапськи, ножем у плечі!
— Ромку, він тебе кусає! — ледве вимовив Всеволод.
— Давай, я його подержу! — щойно прийшов до себе після несподіванки Орко.
— Не підходь, він тебе розідре!
Врешті Джері вже сидів у біло-зеленому авті поміж двома поліціянтами. Третій списував протокол з Мімою та Романом. Всеволод подав ножа.
— Гострий! — дивувався поліціянт. — Так ви їдете з нами?
— Ромку, ти не поїдеш! В тебе рука вся в крові! — протестувала Міма.
— Не журися...
— І ще тече! Чи не прокусив він тобі артерії?
— Мабуть, саму аорту! — і Ромко затріснув за собою дверцята авта.
Тамара стояла, спершись об мур камениці, вся біла, мов крейда.
— Що він зробив Романові?
— Бачиш — нічого страшного...
— І чого це він? За що?
— Бо Роман боронив вас, як годиться лицареві. Ходім уже! Ромку, а з поліції приходь просто до професорів...
Авто рушило, а Міма з хлопцями повели домів напівнепритомну Тамару.
***
Навіть не те, щоб боліла рука (обвинена хусточкою з гаптованою буквою "Т"), — але Роман читав та перечитував Платона і в голові не залишалося нічого.
— Якби не почуття обов'язку в мене, то й моє тіло не сиділо б тут, ждучи смертної кари...
— Як ця операція може виглядати? Знову пробував схопити думку Сократа...
— І чи не може тут чоловіка лихо взяти? Сидіти тут і немогти нічого вдіяти? Пів шостої...
— Тоді я був би сьогодні на волі в Мегарі...
— Навіть не написала точно, коли... Просто: "в суботу". Має заплачену телеграфічну відповідь, то, може, хоч повідомить скоро...
Встав і ходив кругом стола.
— А моє тіло разом із почуттям обов'язку сидить, як дурне, тут!
— Все одно різниця часу на кілька годин... На скільки саме?
А, може, вже все скінчилося? Все...
Слово "все" набрало нараз грізного значення. Навіщо він це подумав?
Сів і схопив голову в руки. Старався якнайшвидше пригадати все, що колинебудь чув і читав про операції і навіть бачив. "Так неначе це поможе!" — подумав, але дальше шукав поспішно в пам'яті.
На дні свідомости врешті боляче забіліла операційна заля...
— Лянцет!
— Клямри!
— Ножиці до ребер! — вчувалися йому голоси.
— О-о-ох...
— Пацієнт пружиться! Більше етеру!
— О-о-о-хх!
— Живчик слабне! Іньєкцію, скоро, скоро!...
— Іване, я тут, біля тебе! Іване, ти не залишиш Міми вдруге!
***
Міма клячала перед мініятюрною іконою з напіврозсипаним молитовником у руках.
— За всіх молишися, Благая, прибігающих со вірою...
— За всіх, що тепер найбільше потребують Твоєї помочі...
— І за того, що Роман просив... Ти найкраще знаєш, кому помагати... Ти знаєш, хто в небезпеці. Поможи йому!
— Ібо не імами іния предстательници ні благія утішительници...
Темнолиця Богомати уважно слухала...
***
Роман підвів голову з стола. Було тихо. Несподівано тихо. Знав: щось сталося. Але добре чи зле, не вмів сказати... За вікном мерехтіли і переливалися чужі світла.
***
— Ой, Васильку, я так боялася, чи тобі не трапилося що злого!
— Бо ти, Міленько, зараз так непотрібно хвилюєшся!
— Хіба ж нема чого? Ти мав приїхати ще в полуднє, а тепер дивися: пів другої ночі!
— А ти не спала ще?
— Все думала: ще кілька хвилин... Та ще дещо прасувати треба було...
— Бачиш, хіба я тому винен, що отець декан так протягнув соборчик?
— Напевно ні. Але я завжди боюся! — І пані Боринська запопадливо випаковувала подорожню торбу отця.
— А як там діточки? Чемні були?
— Чемні, і спати пішли в час. Тільки Орко ще не спав, вчився на завтра до іспиту.
Отець скинув нагортку і важко сів за стіл.
— А чому ж удень не вчився?
— Десь волочилися аж до вечора з паном Тополею. Прийшов цілий обболочений, штани на коліні роздерті. Каже: вони втрійку з професоровим Всеволодом робили москалям відплату за Полтаву.
— Яким москалям? Звідкіля вони їх взяли?
— Хіба я знаю? Видумали собі певно. Десь гонили по парку з рушницями... Завжди якесь нещастя в четвер, коли той Тополя не має викладів!
— Щось такого!
— Він ніби і розумна людина, а щось часом як вигадає...
— Е, Мілю, коли мені було стільки років, що тепер Оркові, то я теж лазив по деревах та вибирав яйця з гнізд.
— Борони, борони! Той Тополя трохи старший за Орка! Що ти такого в ньому бачиш!
Дальші слова заглушив несподіваний грюкіт нагорі в дитячій. Здавалося, що вся хата валиться; лямпа на стелі загойдалась і світло на хвилинку пригасло.
Без духу станули отець Боринський з дружиною у дверях дитячої.
Із ліжечок виглядали налякані личка молодших дітей, а Орест сидів на долівці біля переверненого крісла і здивовано кліпав очима.
— Орку, бійся Бога, що ти виправляєш?
Але Орест, мов не до нього говорили, заверещав не своїм голосом:
— Вперед, Герцику, полковнику полтавський!
— Тату, дивися, він збожеволів! — затурбувалася їмосць.
— Тихо, Міленько, тихо! Йди мені зараз спати, смаркачу ти один! — загримів нараз отець.
Орест поплентався до ліжка, бурмочучи щось під носом, а отець підійняв з землі "Батурин" Лепкого.
— Отак він учився! І звідкіля ця книжка в нас взялася?
— А звідкіля ж? Певно твій Тополя!
— Зараз поглянемо, серденько! — і отець відчитав полинялий
напис:
"Нашій дорогій донечці Мімі з нагоди зложення з відзначенням малої матури ".
Мамця і Татко Львів, дня 22 червня 1939 року
— Отже всі вони одним миром... Отак бідній дитині голову завертати!
— Ну, ну, Мілю, ходім краще спати, а дітей залитім у спокою. Я маю завтра співану службу Божу: перша п'ятниця місяця.
— Але я цьому Тополі таки скажу! І як буде завтра Орчиків іспит виглядати?
— Е, що там! Я теж репетував четверту клясу, пане добродію! — закінчив добродушно отець уже на сходах...
***
За вікном лише сіріло.
— Вел, містер Тополя, це вже забагато! О пів до п'ятої вранці була поспішна телеграма з Вестерн Юнієн, а тепер, о пів до восьмої — телефон! Ну, ходіть уже ходіть, тільки не дивіться, бо в мене в цій порі порядки ще не роблені!
— Галльо.
— Ромку?
— Ти, Орку? Що сталося?
— Буде Берестечко! Я вчора зачитався в "Батурин", аж заснув... А сьогодні іспит з джіографі...
— Ти хотів сказати: з географії?
— Та так, але я не вчився нічого! Що то буде?
— А чому ж ти не вчився?
— Бо знаєш, я мусів знати, чи прийде Мазепа на поміч Батуринові, а коли та свиня Ніс зрадив, то мене така лють взяла, що мусів читати дальше...
— І ти зовсім нічого не знаєш?
— Та трохи пам'ятаю з лекцій...
— А підручник маєш?
— Маю.
— То переглянь зараз іще раз.